Таємниці історичних скрабів Миколаївщини

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

КОЗАЦЬКИЙ СКРАБ

 Довгі роки в нашій великій родині зберігали незвичайні розповіді про загадковий козацький скарб. Такий, який мав безпосереднє відношення до нашого далекого предка. І це зовсім не вигадка. У сімейному архіві до 1912 року зберігався дорогоцінний документ. Його в сім’ї називали козацькою грамотою.

Історія давньої таємниці походила ще з XVIII ст„ коли цариця Катерина II нищила Запорізьку Січ. За родинними переказами, саме тоді писарю Війська Запорозького Денису Петренку було довірено незвичайний заповіт. Про це свідчив сам текст. Він, скоріш за все, був складений за наказом гетьмана. Там було досить детально розписано, де заховані коштовності козацького скарбу, як і коли їх можна віднайти. У батька залишилося в пам’яті, що це треба робити лише доброго сонячного дня. І чітко слідкувати за своєю тінню. Вона й повинна визначити сторони горизонту та напрямок, де заховано цей скарб. В грамоті чітко були позначені кроки для тих, хто вирішив його відкопувати. Були там ще й інші настанови, але з роками все забулося. У пам’яті добре збереглася вказівка про місце схову: лежить він у південному степу, поряд з селом Копані. Орієнтиром тому, що то якраз ці Копані, мала послугувати відома серед місцевих жителів стара Бардаган-Могила, великий степовий курган.

Мій батько, Микола Іванович Петренко, не раз тримав у руках ту незвичайну грамоту. Читав і перечитував її. Та його, тоді ще малого хлопчика, зовсім не цікавив сам текст. Дитину вразив філігранний почерк козацького писаря XVIII ст. Тож часто заглядав до грамоти, милувався буквами та цифрами. А коли підріс, почав копіювати отой художній почерк. Як на козацькому документі. 1 вийшло! Потім все життя з гордістю писав козацькими буквами та літерами. І частенько любив про це розказувати. Як не дивно, але той старий писар разом з моїм батьком допоміг і мені.

У 1960-ті роки, коли я вчила табличку множення, зіткнулася, як і інші діти, з труднощами її засвоєння. Спостерігаючи ті муки, мій батько розробив схему для запам’ятовування, використавши дивовижні козацькі цифри. Та розписав їх якимось загадковим трикутником. Вишукана козацька табличка так легко сприймалася! Ще й нині перед очима стоять рядочки тих цифр. Такі красиві! Наче їх вишили. Неначе їх сплели талановиті майстри часу.

Батько не помилився. Його донька саме так швидко засвоїла чудернацьке множення з математичними секретами. Через козацькі візерунки.

Той чудовий трикутник козацько-батькової таблички досить довго зберігався в моїй родині. Загубився зовсім недавно. Під час переїздів.

Ольга Петренко. 2007 р. Миколаїв.

 image038

image040

image042

Скарб, визначають енциклопедисти, це — сховані (в землі, в печерах, серед скель, у воді тощо) речі, дорогоцінності. Покладено або заховано їх для збереження. Вчені вважають, що історія найдавніших скарбів відноситься ще до часів стародавньої людини.

У пізніших знахідках, коли розкрилися секрети добування срібла та золота, серед багатств були дорогоцінні предмети й камені, різні монети, якими користувалося тогочасне суспільство.

Ретельні дослідники давно вивчають інформацію щодо скарбів світу. І більшість легенд та переказів вважаються такими, що заслуговують иа увагу та довіру. ІЦе в кінці XIX — на початку XX ст.ст. ці народні перлини про скарби збирав директор краєзнавчого музею м. Херсона В. Гошкевич. До виданої ним книги ввійшли й розповіді наших земляків.

Серед таємниць — чимало спогадів про скарби козацьких часів: схованок монет, коштовностей гетьманів та їхніх підлеглих. Збереглися розповіді про простих козаків, яким доручалися секрети цих багатств.

Ходило чимало оповідок, загадкових чуток про заговори та прокляття, які обов’язково супроводжують такі схови. Якщо комусь вдалося їх відкрити проти волі хазяїв, існувала загроза для всього роду. Як власники, так і доручені особи, повинні були знати особливі слова, виконувати своєрідні обряди, не порушувати умови, які супроводжувалися застереженнями, тощо. Нерідко вважали, що скарби можуть насміятися з шукачів і, показавши свою красу та цінність, швидко сховатися до глибоких шарів ґрунту.

Нещодавно вчені визнали, що золото любить сама земля, тому воно може ховатися до її глибин. Інші коштовності та метали в різні часи вона може викидати на поверхню. На це не раз посилалися оповідачі.

image044

В історії особливо таємничими та загадковими лишаються вічні скарби. Вважають, що їх закладено «на віки вічні». Відоме старе замовляння: «Буде нудно і пекельно кожному, хто візьме той скарб». Чимало розмов щодо диво-ключів до таких таємничих схованок. їх подарувала людям сама Матінка Природа. Посвячені в загадки давно знали ті чудеса. І, перш за все, використовували у своїх замовляннях звичайні, на перший погляд, рослини. Найчастіше — дикі трави, які мають особливу магічну силу землі. Вважається, що до наймогутніших належать: розрив-трава, танець-трава, папороть, барвінок, розмарин, ромен-зілля, подорожник тощо.

За спостереженнями фольклористів, які збирали та вивчали народні перекази, як правило, називалися найважливіші умови для відкриття скарбу: світлі думки та наміри, відкрите серце, щирість та добропорядність, чесність та щедрість душі людини, яка підійшла до скарбу. З іншими він може погратися, посміятися або помститися. На декілька поколінь. Так стверджує тисячолітня народна мудрість.

Довгі роки уряд Московії (потім Російська імперія) визнавав міцні кордони, які століттями утримувало вільне українське козацтво Запорожжя. Та лише доти, поки існувала постійна загроза з боку турків, татар та інших войовничих народів. Коли, в результаті декількох війн, Російська держава закріпилася у Північному Причорномор’ї, Катерина II негайно ліквідувала Січ. «На Зелену Трійцю… вступив на землі останні Запорозької Січі царський генерал Текелій. Вів  10 піхотних і 8 кавалерійських регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, 13 донських козацьких полків… У Січі на ту годину було з десяток тисяч козаків, зо а десятки дрібних гармат. Атака готувалася в цілковитій таємниці і захопила запорожців зненацька»,— писали історики. Боїв не було. Цілий тиждень сидів Текелій у таборі, який тісним кільцем охопив усю Січ. Частина запорожців здалася добровільно, іншим вдалося вислизнути з оточення на своїх човнах-чайках. Кошового П. Калнишевського було заслано до Соловецького монастиря, де він просидів 26 років. Іншу старшину — до Сибіру.

Зображення хетського воїна з оселедцем на стіні гробниці фараона Хоремхеба. Близько 3400р. тому.

Зображення хетського воїна з оселедцем на стіні гробниці фараона Хоремхеба. Близько 3400р. тому.

14 серпня 1775 р. вийшов наказ, де цариця пояснювала свої дії, а в 6-ти пунктах зазначила всі «козацькі гріхи». І повідомляла «вірних і любих підданих» про те, іцо «Нині Січ запорозьких козаків уже не існує за своїми давніми законами, отже, й козаки, що мали це ім’я, згасли назавжди».

Серед вчених, дослідників і сьогодні не стихають суперечки про козаків. Звідки прийшли, де вперше оселилися, які мали здібності та таланти, звичаї, спосіб життя. Просте козацтво «нітрохи не ганялося за здобиччю», визнали дослідники. «Здобуття багатства нітрохи не поважалося». Вважали святим гасло: «Тільки той, хто переміг свої зайві потреби, здатен перемогти й ворога».

Чимало різних історій запорозької скарбниці пов’язані з великими таємницями сховів. Давні легенди та перекази про доволі багату казну Війська Запорозького не відносяться до неймовірних вигадок. Історики писали, що складалася вона з багатьох джерел: військової здобичі, надходжень з торгівлі, митниць, ремесел, крамниць, винокурень, судових штрафів тощо. Є досить фактів щодо коштовних речей, які в ній зберігалися: срібні та золоті предмети побуту, прикраси, монети, багата зброя.

У той час це ні для кого не було секретом, тому, вважала козацька старшина, якраз коштовності в першу чергу й намагалися захопити царські чиновники, які нищили Січ. Без сумніву, мудрі люди козацького середовища свято вірили в кращі часи і робили все для того, аби надійно заховати те, що могло згодом стати в нагоді. Як козакам, так і громаді. Деякі дослідники вважають, що частина гетьманського оточення, яка мала чималий історичний досвід, заздалегідь готувала такі схованки.

Є ще одна історична таємниця, яку почали вивчати лише нещодавно. Чимало переказів пов’язано з людьми, які були наділені надприродними здібностями і служили у козацькому війську. Інформації щодо цих незвичайних людей збереглося досить мало. їхні імена та прізвища — серед найбільших таємниць. Називали їх характерниками.

Наш земляк В. І. Даль у своєму тлумачному словнику пояснював цей незвичайний вираз — характерний чоловік. Він вважав, що це стійка, з твердими переконаннями людина. Козаки внесли до цього поняття своє значення — надзвичайно обдарований, з особливими здібностями, Божий дар для людини.

Дослідники козацької історії вважали, що ці воїни-чаклуни завжди були першими помічниками в Запорозькій Січі. Вони володіли глибокими знаннями про закони природи, тому залишалися особливими радниками, розвідниками та консультантами гетьманів і старшини. Це були незвичайні воїни, чарівники, провидці. Залишилися перекази про те, як козаки навчалися у цих людей. Вирушаючи в похід, вони легко могли заговорити ворота, двері, пороги, окремі речі. Після тих слів жоден чужинець не міг навіть підійти до двору.

Народна пам’ять донесла таємниче закляття-прокляття, яке часто повторювали характерники. Це — загадковий вислів (чи слово?) «пугу». Ніхто не знає, як, чому, де і коли його говорити, при якій нагоді. З яким наголосом чи інтонацією.

Історики та фольклористи села Мигії (Первомайського району) теж згадують це слово в давніх переказах козацьких часів. За легендами, знаменитий кошовий отаман Іван Сірко (прибл. 1605-1610-1680 рр.) мав саме такий характерницький талант. Збереглися розповіді про його незвичайний заповіт: праву руку — не хоронити. Вона декілька років допомагатиме козакам у великих боях та доленосних випробуваннях. Є розповідь про те, що саме так і сталося. І. Сірко брав участь у 55-ти військових походах, та жодного разу не зазнав поразки. Його образ відтворили в романі «Яса» — ІО. Мушкетик, у повісті «Запорозька слава» — А. Кащенко та наш земляк з Нового Бугу С. Черкасенко у п’єсі «Про що тирса шелестіла…».

Дослідники вважають, що якраз цим таємничим характерникам довіряли секрети козацьких скарбів. Адже вони могли легко їх ховати та заговорювати. Та так, що лише посвячені в ті чари люди мали можливість його знайти та взяти до рук. Іншим вони ніколи не давалися. «Замки» до них були настільки надійними, що чужим, надто жадібним та настирливим шукачам загрожувало не тільки каліцтво, але й смерть. Так, вважають, ховалися всі багатства козацької громади.

Ще в радянські часи серед спогадів учасників Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) авторка зустрічала розповіді про те, як командири армій, окремих загонів посилали старих козаків у розвідку, даючи надзвичайно складні завдання. Іноді старі мудрі люди, що мали такий талант, самі пропонували не тільки допомогу, але й вихід з досить складних воєнних ситуацій. Виводили з оточення, проводили партизанські загони. Йшли перед німцями, переступали через автомати, але ті їх не чули і не бачили! Свого імені вони ніколи не називали, але бездоганно виконували найскладніші завдання. І завжди намагалися бути непомітними.

Щодо села Копані у південному степу — окрема розмова. Родинні перекази О. М. Петренко стверджували, що в розповіді батька йшлося про село в Херсонській губернії. І додавалося про старезний великий курган, який був недалеко від самого села. У нашій області, частина якої раніше входила до цієї великої губернії, є два села з такою назвою. У Херсонській області їх теж два. Найбільше серед них — Великі Копані, що знаходяться за 25 км від районного центру — Цюрупінська.

Історики вважають, що назва села пов’язана зі способом добування питної води. Основним заняттям населення тоді було скотарство. Сіяли і зернові. Але піщаний ґрунт не давав щедрих урожаїв. За наказом Г. Потьомкіна наприкінці XVIII ст. воно було заселене «вільними людьми» та позаштатними служителями церкви. Вважалося, що в цій місцевості люди могли надіятися лише на дощ. Ні річок, ні підземних джерел поряд не знайшли, тому жителі аби зберегти цілющу воду в спекотному краї, викопували копанки — ставки. З часом стара назва Копанки набула більш простішого звучання — Копані. Це поселення теж згадувалося у листуваннях Г. Потьомкіна та М. Фалєєва (1790-1794 роки).

Знайдені археологічні пам’ятки свідчать про давні перебування в цих землях людини: з VI тисячоліття до н.е., скіфські, слов’янські та козацькі часи.

Перебуваючи у 2008 р. у Херсонському краєзнавчому музеї, авторка ознайомила з нашою легендою місцевих археологів.

Вони підтвердили, що поряд з Великими Копанями справді знаходиться досить старий та великий курган. Можна передбачати, що якраз він міг служити орієнтиром у пошуках козацького скарбу, захованого характерниками. І найвідоміше в цій місцевості село саме з такою назвою — Копані.

Ніхто тепер не може сказати, які «ключі» до тих секретів заховалися в історії, чи саме про цей курган говорила стара грамота. А чи не потрапив той скарб до тих загадкових, що належать вічності та далекій історії. Адже це — козацьке добро, яке колись надійно було закрите чудодійними характерниками. У нього своя доля в південному степу.

Свою історію мали й козацькі писарі. У Війську Запорозькому для них був особливий статус. До II пол. XIV ст. вони називалися дяками. Офіційно ця посада була затверджена 1729 р. Тоді мали назву підскарбій чи генеральний скарбник. Саме їм на Січі доручався нагляд за прибутками та витратами.

Генеральний писар (секретар) був найвищим посадовцем при гетьмані. Керував військовою канцелярією. Повинен був надавати поради щодо військових та приватних справ, які підлягали розгляду. У нього зберігався символ влади — державна печатка. Це не були звичайні канцелярські статисти, вважають дослідники історії козаччини. Ділові, сміливі, мужні, чесні, віддані гетьману та справі люди — ось які якості мав кожен писар. Для їх утримання надавалася земля і 300 будинків. Вважалося, що писарі могли одержувати й посаду гетьмана. Це не раз підтверджувала сама історія.

Таку ж посаду мав і кожен полк Запорозького війська. Полковий писар слідкував за діловодством, звітністю, листуванням і був одночасно начальником полкової канцелярії. Мав помічника — реєкта.

Тож не дивно, що якраз писарю Денису Петренку була довірена таємниця скарбу, закопаного у наших степах.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19