Таємниці історичних скрабів Миколаївщини

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

ПОДАРУНКИ ЛИМАНУ

Досить тяжкими у нас були воєнні часи 1941-44 років. Півострів Кінбурн майже зовсім відрізаний від континенту, тому у «косичів» проблем було вдосталь. Ось і нині транспорт на косі — рідкість. А що про ті роки говорити!

Як не дивно, але у війну човен став нашим рятівником. Був для всіх і конячкою, і машиною. Завдяки йому ми не голодували. Бо в кожній родині по декілька рибалок. Та й риби тоді було досить багато. Й різних сортів. А ще добрим помічником годі стала для нас сіль. Так, звичайнісінька сіль, яка цінувалася дорожче за золото. Ось коли ми добре зрозуміли, який скарб подарувала людям земля. В ті часи її постачання було порушено, і люди дуже бідували.

З давніх-давен на косі завжди були озера, на яких росла сіль. Так, вона тут справді росте. Та ще так швидко, наче урожай на ниві. А яка смачна! Відрізняється від звичайної. Глянеш на озеро — ніби схід сонця. Сіль спочатку ніжно-рожевого кольору. Лише з часом стає біленькою, неначе сніг.

Завжди, як тільки проходили голодні випробування, місцеві намагалися побільше назбирати солі.

Так сталося і в цю війну. Її везли з багатьох озер. Й одразу вантажили на човни. А потім — водним шляхом до другого берега, до Очакова.

Взимку користувалися санчатами. Ті зими були досить суворими. Льодом вкривався весь лиман, і легко було по ньому діставатися берега. З усіх сіл по зимовому лиману тяглися льодові стежинки кінбурнців.

Думаєте, що рибу і сіль ми продавали? Що ви! З тих грошей- папірців на косі можна було лише піч розпалювати. Ми свої скарби міняли на одежину, продукти, господарські товари. Вони були просто необхідністю для кожного двору, родини. Але найдорожчим подарунком для пас, хазяїв, залишалося зерно. То був хліб, а в ньому — життя.

Незвичайну подію, яка сталася на косі ще на початку війни, довгі роки обговорював весь Кінбурн. Старі люди потім довго молилися, вважаючи, що сам Бог допоміг їм пережити те лихоліття. Л ще — дякували нашому святому Лиманові.

Було це так. В кінці серпня 1941 р. в цих місцях йшли запеклі бої. Наші відступали, німці наступали. Лиман весь час бомбували. Вода вирувала, наче в шторм. Коли все затихло, несподівано для всіх з води випливла чималенька баржа з відбірним зерном, її зранку знайшли допитливі хлопчаки. Стояла вона па мілині, біля самого вузького місця коси. Ту незвичайну новину миттєво рознесли по всіх хуторах. Яка то була радість для нас! Дорослі розуміли, що приплив дорогоцінний дарунок, та ще й у воєнні роки!

Очевидно, розмірковували чоловіки, зерно намагалися вивезти з охопленого боями Очакова. А баржа потрапила під бомбування німців і затонула. Але завдяки мінливому характеру місцевої води та землі її згодом пригнало на мілину.

Робота була для всіх. Цілими днями дорослі та діти ходили з мішками, відрами, кошиками, візочками, вибираючи тс золоте зерно. Зібрали все, до останньої зернинки. А потім все ретельно сушили та пересушували. Ох і добре було те зерно! Хліб та млинці пекли надзвичайно смачні. Воно врятувало всіх, хто годі не лінувався. У нашому краї німці та румуни довго не затрималися. ІЦо їм тут робити? Людей мало. Одні піски сипучі та колки тонучі. З ким і де було воювати?!

А щодо баржі — не дивуйтеся! Нам Лиман щороку такі сюрпризи викидає. Хлопчаки завжди додому приносять несподівані знахідки. Особливо після штормів. Якось у перші місяці війни викинуло радянську машину зі зброєю. Першими її знайшли дітлахи. Потім потай від дорослих довго гралися порожніми пістолетами та автоматами. Зовсім новими.

Старожили давно зауважили, що Лиман з косою живуть своїм особистим життям. За тисячолітніми законами. Кінчик коси теж постійно приносить несподіванки. Він ніколи не стоїть на місці.

Місцеві гордо говорили: «Коса танцює, її найтонший кінець підтанцьовує, а Лиман тисячоліттями колише Кінбурн на своїх хвилях».

Іван Мороз. 2003 р. Село Василівка. Кінбурнська коса

За метушнею ми часто забуваємо, якою важливою у нашому житті залишається наша звичайна сіль. Не випадково про неї сотні легенд, казок, переказів та інших перлин народної мудрості.

Одна з давніх легенд пов’язана з Чумацьким шляхом, який у старовину звали Соляним. Колись могутній Бог Зевс вирішив нагородити малого Геракла безсмертям. Для цього він приклав дитину до грудей сплячої богині Гери. Молода мати прокинулася і, побачивши чужого хлопчика, розгнівано відштовхнула його від себе. Материнське молоко широко розлилося по всьому небу. Декілька чудо-крапель упало на землю. Миттю на тому місці виросли незвичайної краси квіти. Люди назвали їх білими лілеями.

Український народ створив свій образ небесного Молочного шляху, який з давніх-давен служив дороговказом та зручним орієнтиром у походах, мандрівках. Чумаки, що возили сіль лиманів, солоних озер Півдня України, Криму, бачили в таємничому скупченні зірок далекого Космосу широку дорогу з розсипаною по небу сіллю. Для нас, землян, ті далекі «білі дороги» — зірки нескінченної Галактики.

Солі приписують магічні властивості. Чимало вірувань пов’язано з нею як оберегом від злих сил та чар. Сіль завжди була символом багатства та щастя. В старі часи під час роботи на городі в першу борозну обов’язково клали й невеличку купку солі. Задля доброго врожаю. На щастя та багатство родини.

Існують сотні рецептів лікування, до складу яких входить ця чарівна сіль.

На географічній карті Миколаївщини десятки поселень, які нагадують про цей дорогоцінний дарунок природи: Солоне, Солончаки, Солонці, є район Соляні у місті Миколаєві тощо.

У 1886 р. дослідник Ф. Ерісман писав: «Рівнина Херсонської губернії [Миколаївщина довгі роки була у складі цієї губернії] є осоленим дном моря, в ґрунті якого, внаслідок повільного підняття материка із води, повинна була відкладатися велика кількість солі. Геологи приписують [їй] морське походження».

 image116

image118

Серед істориків та мандрівників різних часів збереглося чимало розповідей про наш соляний край. З давніх часів сіль називали ханським золотом, що було головним джерелом добрих доходів. Верхівка влади не тільки ретельно опікувалася зняттям перепон до вивозу солі, але й намагалася завчасно повідомити запорожців про якість та щедрість соляних «урожаїв» у Криму та на всьому півдні.

Тривалий час козаків вважали головними посередниками в цій торгівлі.

Чимало бувальщин та спогадів про «соляні часи» зберегла миколаївська історія. Чимало їх серед жителів Кінбурнської коси, де знаходилося близько 400 озер.

Обмін товарами, активна торгівля цим дарунком землі та води відомі з давніх джерел. Так, у 1774 році дореволюційні дослідники писали, що запорожці добували її з 78 озер Кінбурна. Перевозили човнами, потім вантажили на вози. В ті часи за рік лише до Польщі йшло близько тисячі волових підвід.

Ще й досі у селах Василівці та Ковалівці живуть старожили, які багато розповідають про тяжку виснажливу працю на соледобувних роботах.

Сіль багато разів рятувала місцевих жителів, особливо в тяжкі роки воєн, голоду, бідності.

Росте вона (так слушно про неї говорити) на озерах й досі. Місцеве населення постійно використовує її у своєму господарстві.

У 2002 р. рибалки Василівської артілі подарували авторці шматок солі в декілька кілограмів. Свіжої, щойно привезеної з озера. Спочатку вона була ніжно-рожевого кольору. Гарна, як вранішній схід сонця, чиста й прозора, мов кришталь. З часом — побіліла. Стала схожа на ту, якою сьогодні користується кожна господиня. Той соляний дарунок як експонат Кінбурну нині зберігається в обласному краєзнавчому музеї.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19