Українська етнологія (часть 2)

Важливий зріз культури здоров’я відображає відношення між інтенцією здоров’я та природою. Українцям властива пасивно-адаптативна реакція на природне середовище, коли етіологія (грец. аіііа — причина; вчення про причини хвороби) нездужання, страждання і хвороби шукається в нездалій, злій долі, яка дісталася чи була накликана на особу. Отже, причини захворювань пов’язувалися зі злими духами, які заселяли довколишнє середовище та негативно впливали на здоров’я людини. Григорій Булашев відзначав, що під впливом загального погляду на природу серед українців і багатьох інших давніх народів існувало переконання, що хвороби виникають чи внаслідок прямого нападу злого духу, чи в результаті послаблення вогню життя, його забруднення і затемнення.

Наші пращури мали надзвичайно розвинуту систему одухотворених етіологічних уявлень. Одна їхня група пов’язувалася з природними та екстремальними атмосферними явищами (місяць, вітер, грім тощо). Зокрема існували повір’я, що місячне світло може негативно вплинути на сплячу людину, передусім дитину, що малярія «виходить» з болота; що вихор, який здіймає сам «нечистий», викликає епілепсію, параліч та інші хвороби; що людина може занедужати, вийшовши вночі з хати у негоду, тощо. Інша група уявлень пов’язувала недуги з проникненням в організм різної «нечисті» (змій, жаб тощо) або навіть волосини, що «оживає» всередині. Більшість нервово-психічних розладів пояснювалася відповідними магічними діями — «закляттям», «підсипанням» або ж дією злих духів, «поганим оком» (навроченням), «лихою годиною» (важкий час) та ін.

З утвердженням християнства посилюється другий — активно-адаптативний — вид реакцій на хворобу, причина яких уже починає вбачитися у Божому покаранні за гріхи чи неправильну поведінку. Таким чином уявлення про здоров’я чи захворювання вже переносяться в інтелектуально-вольову сферу: людина сама несе відповідальність за власні вчинки, а, отже, і за своє здоров’я.

У народних уявленнях недуги, особливо якщо вони набирали характеру пошесті, поставали в різних антропоморфних, рідше зооморфних образах. Зокрема у фольклорній традиції холера уявлялася у вигляді жінки, що ходить селами, розносячи смерть; переляк й інші нервові розлади—у вигляді «красного панича»; малярія часто персоніфікувалася з Іродовою дочкою Трясовицею та ін. Поширеними були погляди, що епідемія «пересувається на ногах різних тварин». В українців, як і багатьох інших спільнот, народні назви хвороб часто походять від їхніх симптомів або ж найвиразніших зовнішніх проявів: «сухоти» (туберкульоз), «жовтяниця» (хвороба Боткіна), «більмо» й «золотуха» (захворювання очей, зокрема роговиці) тощо.

У традиційному суспільстві нездужання сприймалося як порушення нормальної життєдіяльності, тому хворого часто ізольовували і давали ліки, що не були звичайною їжею. Отже, процес лікування тут бачився у максимальному наближенні людини до природи, що проявлялося у комплексному використанні їїжиттєдайних сил через застосування різних засобів фітотерапії та енергетичної сили Космосу. Таким чином, українці створили унікальну народну аптеку. Лише в Карпатському регіоні використовувалося понад три сотні лікарських рослин — трав, дерев, городніх і технічних культур. Не мають аналогів у світі і методи приготування фітотерапевтичних засобів (відвари, настоїтощо), зокрема існують рецепти, складники яких включають до «ста зел». Найбільш активно використовувалися рослини, що мали загальну зміцнюючу дію на організм (безсмертник, звіробій, ромашка, валеріана, м’ята та ін.). Лікування рослинними препаратами цілеспрямовано поєднувалося чи доповнювалося застосуванням продуктів органічного (мед, жири, молоко) і неорганічного (глина, сіль, гас, сірка, попіл, залізо) походження, а також фізіотерапією (омивання, купання, компреси, інгаляції).

Переважав погляд на здоров’я і хворобу як на синкретичні явища, що складаються з неподільних біологічних, соціокультурних і психічних елементів. Зважаючи на це, застосування лікувальних препаратів поєднувалося з різноманітними магічним діями (замовляннями), які також здійснювали й окремо. Як перші, так і другі, по суті, виконували спільне завдання: мали знешкодити дію злих сил, «підживити» життєвий потенціал організму, примирити людину з Природою. Вербальна (словесна) магія сприяла посиленню інтенції здоров’я. Мобілізуючи мотиваційно-вольовий фактор, вона відновлювала енергетичний баланс, вселяючи віру в те, що людина вилікується, буде здоровою. За таких обставин відуни і знахарі, як правило, одночасно виконували фунції медіаторів (здійснювали примовляння) і «травників». Поряд з цим існували й окремі категорії народних лікарів — бабки-повитухи, «костоправи», «кровопускателі» та ін.

Адаптативні реакції інтенції здоров’я в традиційних суспільствах пов’язані з дещо суперечливими уявленнями про колективне здоров’я. З одного боку, архаїчна людина вважала, що перебуває в оточенні ворожого світу, яке порушує існуючий порядок, спричиняючи хаос (наприклад, стихійні лиха). Але, з другого боку, вона існувала не стільки в опозиціїдо природи, скільки в гармонії з нею, бо, порівняно із сучасним соціумом, більшою мірою відчувала співпадання її ритмічності з біологічним та соціальним життям. За таких обставин серед українців, як і більості інших народів світу, фактично відсутні чіткі критерії здоров’я, яке, зокрема, може асоціюватися з фізичною силою, огрядністю, довголіттям, працездатністю тощо. Але найбільш універсальною рисою є дітородні функції, за відсутності яких людина вважалася хворою, ато й втрачала свій соціальний статус. Отже, як не парадоксально на перший погляд, феномен здоров’я, на відміну від феноменів хвороби та смерті, не має цілісного й виразного етнічного знаково-символічного образу.

Постулат колективного здоров’я означає, що воно є первинним, а здоров’я індивіда — вторинним. У культурній традиції українців, які серед багатьох інших етносів, існує уявлення, що їхнє суспільство наділене «загальним ресурсом здоров’я», необхідним для забезпечення його нормального функціонування, тому виникнення в колективному здоров’ї якоїсь «шпаринки» викликає загальне психологічне напруження. Про це свідчить той факт, що люди з фізичними чи розумовими вадами (вродженими чи набутими в процесі життєдіяльності) доживали у своєму племені (громаді) до похилого віку завдяки піклуванню здорових членів. Водночас до таких людей ставилися з певною пересторогою, бо вважалося, що вони пов’язані з надприродними силами.

Отже, народні знання — це складна і багатогранна сфера етнологічної науки, яка потребує подальшого теоретичного опрацювання в напрямі виявлення та вивчення унікальних етнічних компонентів у кожній її галузі та порівняння зі здобутками у цій царині інших народів. Нагромаджені багатьма поколіннями українського народу традиційні знання є безцінним колективним досвідом, що засвідчує його високий інтелект, духовність та є унікальним внеском до скарбниці вітчизняної і світової культури, науки, який і сьогодні не втрачає своєї значущості.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...