Українська етнологія (часть 2)

Народні знання. Етнопедагогіка. Етнологія здоров’я

Народні знання як невід’ємний складник традиційної духовної культури являють собою набуті через життєвий досвід раціональні відомості з різних сфер людського буття та життєзабезпечення. До них передусім належать народні (традиційні) астрономія і метеорологія, медицина і ветеринарія, педагогіка, математика, зоологія, ботаніка тощо. Цей нагромаджений віками і тисячоліттями «колективний інтелект українського етносу» слугував вирішенню конкретних життєво важливих завдань, а, будучи тісно пов’язаний з його ірраціональною сферою, також проявлявся і через традиційну обрядовість. Характерні риси виробленої українцями самобутньої системи народних знань зумовлювалися оточуючим середовищем та основними виробничими потребами, передусім землеробством, що й визначило її унікальність серед інших слов’янських народів.

Універсальну значущість та важливі регулятивні функції в життєдіяльності українців, як і інших спільнот, виконували астрономічні (астрологічні) народні знання. Спостерігаючи за небом, сонцем, місяцем, зорями, людина уявляла себе невід’ємною частинкою всесвіту, тому хотіла зрозуміти своє місце в ньому, а відтак гармонійно узгодити свою буттєву діяльність із природним плином небесних тіл. Уже за трипільськоїдоби, розрізняючи на небосхилі рухомі й нерухомі планети, вона вміла визначати на основі місцезнаходження Сонця і Місяця весняне та осіннє рівнодення. Тоді ж з’являється перший праобраз календаря, подальшу еволюцію якого засвідчує орнаментація керамічних виробів, особливо виразна у першому тисячолітті після Н. X. Одним із найдавніших символів праукраїнського календаря вчені вважають восьмипроменеву зірку (два накладених один на одний хрести), зображення якої зустрічаємо на апсидах київського Софіївського собору. Перший прямий хрест у графічній формі відображає пори року й найбільші сонячні свята, що відповідають кожній з чотирьох сонячних фаз: по вертикалі вгорі та внизу — Різдвяний та Купальський цикли, а по горизонталі — весняний Великодній та осінній цикли збирання врожаю. Накладений на нього косий хрест символізує перехідні цикли — зимово-весняний і літньо-осінній та весняно-літній і осінньо-зимовий.

За Сонцем орієнтувалися в сторонах світу (схід, південь, захід, північ), а також визначали час доби, який у народі мав свої означення: «рано», «вполудне» (12 година), «увечері» (коли смеркається) та ін. Рух Місяця був покладений в основу народного річного календаря, що ділився на 12 частин, які отримали назву небесного світила — «місяць». Окремі фази календарного місяця також мали свої традиційні назви — «молодик», «підповня», «повин», «остання квартира». Після заходу Сонця час визначали за розташуванням сузір’їв: «Уже Віз (Віз — сузір’я Великої Ведмедиці. — Авт.) перевернувся — скоро світатиме». Етнічні уявлення українців відобразилися у сузір’ях зодіаку: Плеяди «Квочка», «Курочка» (складається із семи зірок, скупчених, наче курчата біля квочки); Молочний Шлях — звався «Чумацьким» (у народних уявленнях вказував дорогу до вирію); Венеру в залежності від розташування сонця позначали як «Вечорниця», «Зірниця», «Денниця» тощо. У фольклорі походження козаків іноді пов’язувалося.зі знаком Козорога (Козорожця), від якого вони буцімто й отримали назву.

Величезне знаково-символічне навантаження несуть українські назви місяців іднівтижня, які мають багато особливого та спільного із загальнослов’янськими. Всі слов’янські народи зберегли власні традиційні назви місяців (і численні місцеві варіанти), що відображають зміни у природі, лише росіяни запозичили їх від римлян (подаємо за Г. Лозком):

  • березень («березоль», «соковик» та ін.) — перший місяць у календарі, назва якого, найвірогідніше, пов’язана із витіканням березового соку;
  • квітень («цвітень», «краснець», «водолій» та ін.)—знаменує пробудження природи та розквітання дерев, яким поклонялися;
  • травень («май», «травник» та ін.) — засвідчує ріст трав (назва російського місяця «май» також запозичена від римлян, які своєю чергою перейняли її від нащадків пелазгів і етрусків, що поклонялися богині Майї);
  • червень («кресник», «червець» та ін.) — походження назви має кілька варіантів, зокрема пов’язується з достиганням (червонінням) ягід і квітів або з дозріванням личинки червень («червець»), з якої виготовляли червону фарбу тощо;
  • липень («сінокіс», «грозовик» й ін.) — назва пов’язана з цвітінням липи та проведенням різних господарських робіт;
  • серпень («жнивець», «спасівець» та ін.) — назва виводиться від жнив, на яких жали серпами;
  • вересень («вереснець», «бабине літо» та ін.) — час збирання вересневого меду й винограду;
  • жовтень («падзерник», «весільник», ін.) — місяць, коли жовтіє листя, справляються весілля;
  • листопад («падолист») — час опадання листя; грудень («хмурень», «мочавець» та ін.) — найвірогідніше, назва походить від замерзлих грудок землі, що підтверджується й деякими літописними рядками;
  • січень («тріскун», «сніговик» та ін.) — у цей час морози й сніги «січуть»;
  • лютий («крутень», «зимобор» та ін.) — названий від часу лютих морозів.

З магнітними полями планет та психофізичними ритмами людського організму органічно узгоджується і семиденний тиждень (старослов’янською «сідмиця»), який у давніх уявленнях постає у вигляді семипроменевої зірки. Згідно з ними кожен день мав свою планету-покровителя і колір, а отже наділявся певними властивостями (характеристиками), що й досьогодні збереглося в народній пам’яті:

  • понеділок — присвячений місяцеві; це чоловічий, важкий день, коли не слід починати нову справу, вирушати в дорогу;
  • вівторок — другий («вторий») день тижня, покровительствує Марс (праукраїнська назва «Арес» — патрон воїнів), легкий і щасливий день;
  • середа — «середній» день тижня, яким опікується Меркурій (Єремис). Цей жіночий день присвячувався богині Дані;
  • четвер— «четвертий» день тижня, який слов’яни присвячували Перунові і Дажбогові, приносили жертви біля священних дубів. Це активний для роботи день, але не сприятливий для мандрівок;
  • п’ятниця — «п’ятий» день тижня, у слов’ян пов’язаний зі Святою П’ятницею, що уявлялася в образі літньої жінки та була покровителькою шлюбу. Це поминальний день, коли згадували померлих родичів і намагалися не працювати голкою чи веретеном, щоб не «проколоти» їхньої душі;
  • субота — назву часто виводять від вавилонського «шаббат» — спокій. У цей день найкраще було вирушати до святих місць, а також спілкуватися з Богом та іншими людьми;
  • неділя —день відпочинку («неділання») —уявлялася в образі молодої красуні з довгим золотим волоссям. Ця назва збереглася в усіх слов’янських народів, окрім росіян, у яких побутує назва «воскресеньє» (від свята Вознесіння Хрестового), натомість увесь семиденний тиждень вони називають «нєдєля».

З народною астрономією пов’язані традиційні метеорологічні знання, в яких нагромаджені багатьма поколіннями раціональні відомості тісно перепліталися зі світоглядними віруваннями, забобонними повір’ями, атакожз магічно-ритуальними дійствами. Комплекс народних прикмет, що передбачали погоду, витворювався на основі спостережень за небесними світилами, станом рослин, поведінкою диких і свійських тварин та інших явищ природи. Від уміння людини встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між ними та подальшими природно-кліматичними змінами значною мірою залежав успіх землеробської діяльності. Ця сфера відігравала важливу роль у формуванні світосприйняття та етнічної картини світу українського народу.

Українці виробили схожі з іншими спільнотами системи та методи народної метрології, математики, ботаніки, зоології, що мали і свої особливості, зумовлені хліборобським характером праці. Найрізноманітніші критерії, пов’язані з антропометрією, можливостями людського організму та різними видами робіт, лягли в основу вимірів місткості (жменя, ковток); довжини (п’ядь, лікоть, сажень); відстані (відстань голосу чи кинутого предмета); площі («денна оранка») та ін. Уявивши, що майже всі елементи господарсько-побутової сфери мали власні одиниці вимірювання, які в процесі її розвитку зазнавали постійних змін та відзначалися своїми регіональними особливостями, отримаємо безмежно складну й оригінальну систему української традиційної метрології. Яскраве втілення в ній знайшли колективний інтелект, винахідливість і досвід народу. Це ж стосується і прийомів обчислювання народної математики та ґрунтознавства, чимало з них використовується й досьогодні.

Про надзвичайні обшири етноботаніки й етнозоології свідчить те, що народ зберігав знання про понад тисячу видів рослин та близько шестисот видів тварин. Протягом століть були нагромаджені унікальні відомості про веґетативний і фізіологічний розвиток численних представників флори і фауни, причому, порівняно з іншими видами народних знань, вони несуть значно більше сакрально-знакове навантаження. Глибоке коріння серед українського народу мав культ дерев, трав, квітів, що шанувалися язичниками як символи певних богів і космічних сил. Утім і християнство не могло нехтувати їхньою ритуально-магічною значущістю, тому, надаючи нового змісту, пристосувало рослинні символи до своєї обрядовості.

дуб — священна рослина слов’ян, якій приносили в жертву вепра. Відгомоном язичництва є те, що й досьогодні його вважають символом довголіття і безсмертя.

Береза — одне з найбільш шанованих серед східних слов’ян дерев, яке може остерегти від зла, але водночас пов’язане з жіночими демонами і душами померлих.

Бузина — в народному світобаченні демонічний чагарник (чортівське лігво); при виконанні магічних дій наділялася функціями медіатора.

Верба — в традиційних уявленнях виступає як символ життєдайної сили і здоров’я, що захищає від стихійних лих — грози і бурі.

Клен — у міфічних легендах слов’янських народів постає як дерево, в яке перетворена «проклята» людина, тому його не використовували на дрова, з нього не робили труну.

Ліщина — священне дерево, що в традиційних уявленнях пов’язане з потойбічним світом і сферою народної медицини.

Осика — прокляте («чортове») дерево, хоча у фольклорі та обрядах виступає як засіб боротьби з нечистою силою.

Горобина — використовується як оберіг від демонів і зла; дерево не можна було рубати, бо знахарі «переносили» на нього людські хвороби.

Сосна — символізує горе і тугу, як і липа, вважається українцями благословенним деревом.

Шипшина і глід — згідно з леґендою створені лукавим, щоб сварити людей.

Мак— символ краси, пишності, родючості, любові й ненависті, оберіг від демонічних сил.

Чебрець («євшан-зілля») — символ Батьківщини; ще трипільці використовували його в ритуальних діях.

Барвінок — символ життєвої сили та переходу від земного буття до потойбічного світу.

(Подаємо за М. Золотницьким і В. Тарас)

Могутнім чинником збереження й плекання української етнічності виступає народна педагогіка (етнопедагогіка), що являє сукупність традиційних форм і засобів виховання та навчання, які забезпечують формування особистості, здатної осягнути належне їй місце в світі, бути готовою до життя та реалізації своїх здібностей і власного волевиявлення. Запровадження терміну «народна педагогіка» пов’язують з іменами визначних українських учених К. Ушинського та О. Духновича. У середині 1970-х з’являється ще й термін «етнопедагогіка», запропонований чуваським педагогом Г. Волковим. У сучасній науці існують їх різні тлумачення, але, зважаючи на вже згадувану (умовну) тотожність використання в суспільно-науковому лексиконі понять «етнос» і «народ», вважаємо, що ці дві категорії також можна застосовувати як синонімічні.

Ця надзвичайно важлива й складна сфера людського буття, по-перше, охоплює знання і досвід народу, пов’язаний зі створенням і функціонуванням міцної сім’ї; по-друге, концентрує відомості про фізіологічні та морально-психологічні особливості й пізнавальні інтереси дитини на різних стадіях її розвитку; по-третє, репрезентує народну мудрість, яка передається дитині її батьками й іншими дорослими членами родини у вигляді духовного й виробничого досвіду та прищеплення культури поведінки. Таким чином, через рідну мову (буденне спілкування, засоби фольклору— приказки, казки тощо), залучення до посильної праці, дотримання правил народного етикету і традиційно-побутових норм життєдіяльності відбуваються етнізація і соціалізація дитини. Саме на сім’ю як стрижень народної педагогіки покладається обов’язок виховувати у дітей працьовитість, формувати знання свого роду, повагу до старших і шанобливе ставлення до молодших, хворих і калік, а також прилучати молодь до культури, звичаїв і традицій свого народу тощо.

Коріння української етнопедагогіки слід шукати у вдачі, звичаях та віруваннях наших пращурів. Протягом тисячоліть, століть головним змістом виховання і навчання був реальний процес побутового і трудового життя людей, а засобами — спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій (М. Стельмахович). Таким чином, мисливці, хлібороби, ремісники передавали трудові знання, уміння і навички своїм дітям і водночас формували у них загальноетнічні, притаманні лише українцям, світоглядно-естетичні уявлення, морально-ціннісні орієнтації та етичні норми поведінки. Важливою особливістю української етнопедагогіки є її «хліборобська спрямованість»: від наймолодшого віку дітей залучали до виконання реальних трудових обов’язків, увесь побут, навіть дозвілля, готували і зорієнтовували на виконання селянської праці, так що й іграшки копіювали сільськогосподарський інвентар.

Виходячи з таких наріжних принципів, як спадковість, виховання прикладом, залежність від середовища, заохочування, українська етнопедагогіка була просякнута духом гуманізму плекала високі ідеали та органічно поєднувала у собі етнонаціональні й вселюдські цінності. її смисл і призначення найкраще засвідчує голос самого народу:

  • «Якщо твої плани розраховані на рік — сій жито, якщо на десятиліття — саджай дерево, якщо на віки — виховуй дітей»;
  • «Як у сім’ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття»;
  • «Добрий приклад кращий за сто слів»;
  • «Хто виховав розумну і добру людину — найкращий майстер»;
  • «Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале»;
  • «Які мама й татко, таке й дитятко».

«Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання йде тільки цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням».

К. Ушинський «Про народність у громадському вихованні».

Представники різних галузей науки віддавна зверталися до народної медицини, що являє комплекс традиційних для різних народів методів лікування та застосування препаратів із трав, заговорів тощо. Проте лише нещодавно почав складатися власне науково-етнологічний підхід до цієї проблеми, спрямований передусім на дослідження специфіки етнічних уявлень певної спільноти про своє здоров’я. В останні роки етнологія поряд з такими суміжними науковими дисциплінами, як етнопсихологія, етномедицина, етноекологія суттєво просунулася в розкритті адаптативних можливостей різних етносів та вивченні впливу природного фактора на їхню життєдіяльність.

Це й визначає предметне поле етнологи здоров’я, головне завдання якої полягає у типологізації загального й особливого в традиційній моделі культури здоров’я українського народу та виявленні уявлень про неї на індивідуальному рівні. Однією з її центральних категорій є «інтенція здоров’я», під якою розуміють ціннісно-вольовий мотиваційний фактор, що визначає прагнення особи вилікуватися, бути здоровою. Другим наріжним поняттям етнології здоров’я є «колективне здоров’я», яке разом з інтенцією здоров’я дозволяє найбільш адекватно показати життєдіяльність людини через призму її адаптації до природного та суспільного середовищ як у традиційному, так і в індустріальному суспільствах.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...