Українська етнологія (часть 2)

Етнонормативна культура

Етнічна культура, етнічність загалом виразно проявляються через багатоканальні взаємостосунки внутрішньо- та міжетнічного характеру, що регламентуються певними стереотипними формами поведінки. Це й визначає суть проблеми традиційної етнонормативної культури, яка включає три головні рівні спілкування: «між своїми», «між своїми та чужими», а також контакт із потойбічним і сакральним світами (померлими та божествами). Етнокультурні стереотипи формуються протягом тривалого нагромадження та відбору позитивної цінної інформації. З ускладненням соціальної структури суспільства розширюються й система його саморегуляції та механізм самоконтролю, тож багато їхніх стереотипів перетворюються на норму. На рівні буденної свідомості вони ототожнюються з «правильною поведінкою» — стереотипними діями та орієнтаціями, що знаходять вираз у формулах «жити, як люди», «чинити за дідівським звичаєм» тощо.

В процесі культуро ге незу український народ виробив самобутній комплекс традиційно-стереотипних норм і манер поведінки, їх унікальна переплетеність дозволяє вченим говорити про феномен «українського типу поведінки» — усталеної системи морально-етичних цінностей, витворених на основі «народної філософії життя». її головними складовими є традиційні стосунки в громаді, інститути побратимства, посестринства, кумівства, а також субсистеми свояцтва, доброзичливості, шанування, гостювання, дошлюбного молодіжного спілкування тощо. Відіграючи важливу комунікативну роль, вони значною мірою визначають статус людини в соціальній, громадській, родинній ієрархії стосунків. Стабільність і стереотипність етнічних норм і правил поведінки та міжособових стосунків є важливим чинником збереження внутрішньої єдності української спільноти та її здатності протистояти зовнішнім впливам.

Головним середовищем, де формуються традиційні етичні норми родинних й етносоціальних стосунків, є сім’я та громада. Потужним чинником, що забезпечує їхнє дотримання, стала громадська думка, яка виконувала регулятивні, контролюючі й арбітражні функції щодо дотримання правил поведінки, соціальних, міжпоколінних і статевих взаємин тощо. Громада забезпечувала суворе дотримання норм звичаєвого права, які, ґрунтуючись на давніх юридичних і моральних звичаях та уявленнях українського народу, відіграли важливу роль у збереженні етнічної ідентичності на різних етапах його розвитку. На цій основі утвердилися оригінальні форми гуртової трудової взаємодопомоги (толока, супряга тощо), що випливали з практичної доцільності та багатовікового національного досвіду. Спростовуючи усталений погляд про «індивідуалізм українців», вони сприяли формуванню у них, передусім молоді, почуття жертовності, товариськості, доброти, взаємоповаги та інших властивих нашому народові етнокультурних рис.

Чітка система регламентації норм взаємостосунків і поведінки існувала в сім’ї. її уклад і функціонування визначалися принципом старшинства. Великою владою наділявся глава родини, роль якого міг виконувати дід чи батько, а за їхньої відсутності — мати або старший син. Він розпоряджався майном, розподіляв обов’язки між членами сім’ї, стежив за дотриманням моральних норм життя, забезпечуючи таким чином злагоду і порядок. Український народний етикет наскрізь пронизує ідея шанобливого ставлення до батьків, зневага чи кривда яких вважалися страшним гріхом, а їхнє прокляття — найбільшою карою для дітей («Куля мине, а материнське слово не мине»).

Поряд із взаєминами кровної спорідненості українці мали розвинуту систему духовного споріднення, що встановлювалося між людьми на основі виконання певних обрядових дій. Маючи глибоке етноісторичне коріння, воно було виявом моральної близькості та прагнення здійснювати міжособистісну взаємодомогу через побратимство (посестринство) та кумівство. Вже згадувався звичай братання у скіфів, а в даньоруському епосі яскравими образами побратимів виступають Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, Михайло Потик. Таке назване побратимство широко побутувало у середовищі руських воїнів, а згодом на цій основі сформувалося християнське побратимство. Розмаїта ритуальність цих двох типів побратимства проявилася не лише серед українського козацтва, але й серед селянства. Зокрема ритуал братання міг супроводжуватися клятвою чи заріканням у вірній дружбі, після якої названі брати мали з’їсти жменю землі, за християнським звичаєм вони також молилися перед іконою та обмінювалися натільними хрестами.

Посестринство мало схожий смисл з побратимством, відрізняючись від нього хіба що деякими ритуальними особливостями. В окремих регіонах України побутував звичай колективного духовного споріднення незаміжніх дівчат — «кумання» («кумління»), походження якого вчені пов’язують з міфами про русалок або ж з дохристиянськими ініціаціями, що символізували статус зрілості дівчини. Більш поширеним серед українців було звичайне, або ж однокупельне посестринство, коли, зміцнюючи братні узи, батьки хрестили дітей водній купелі. Вчений Володимир Сироткін відзначає, що в народній свідомості побратимство (посестринство) існувало як певний моральний ідеал стосунків між людьми на принципах вірності і взаємодопомоги. Звичай зобов’язував до чистоти моральних і фізіологічних стосунків між особами, що поріднилися, тому зазіхання на честь членів їхніх родин чи шлюби між їхніми дітьми засуджувалися.

Важливою формою духовного споріднення українців є також кумівство. Хоча в його основі лежить звичай обрання новонародженій дитині начебто других батьків, у ньому водночас проявляється широкий спектр народних уявлень про співучасть громади у житті своїх членів та взаємостосунків між її родинами. Коріння кумівства слід шукати у первісному суспільстві, коли функції батька дитини ще не були чітко визначені, тому нею опікувався брат матері. Етнічні особливості цього інституту серед українців визначаються існуванням в окремих регіонах колективного кумівства (наявність понад три—п’ять пар кумів); запрошенням із різних причин (якщо в хаті часто помирали діти тощо) в куми перших зустрічних людей, навіть старих чи жебраків; побутуванням обряду заміни хрещених батьків «одкупними», що було наслідуванням давніх язичницьких ритуалів для посилення захисту дитини від злих сил. Між спорідненими кумівством особами встановлювалася своєрідна система взаємин. Хрещені батьки духовно і матеріально опікувалися своїми похресниками, які своєю чергою виказували їм особливу увагу й пошану, турбувалися про них у похилому віці. Куми перебували в особливо теплих стосунках, що проявлялося як у різного роду святкуваннях, так і при вирішенні соціальних та господарських справ.

Окремий зріз етнонормативної культури розкривається через невербальні (візуальні) способи міжлюдської комунікації, які несуть інформацію про стереотипи поведінки українців Процес спілкування, особливо вітання та прощання, супроводжується складними ритуальними рухами, які включають жести, міміку, фізичні торкання тощо. Такі зовнішні прояви менше контролюються свідомістю, ніж, наприклад, сфера мовлення, тому, будучи більш «природними», при відповідному розкодуванні вони відображають важливі як чуттєво-емоційні, так і культурно-побутові особливості народу.

У традиційній системі привітання українців яскраво відображаються їхні давні світоглядні уявлення та стереотипізовані чуттєво-емоційні реакції. Так, рукостискання, що в різних комбінаціях побутує в широкому етнокультурному ареалі, в гносеологічному плані відноситься до одного із засобів фізичних контактів, регламентованих етнічними стандартами і нормами звичаєвого права (А. Пономарьов). Згідно зі світоглядними уявленнями українців усі зовнішні фізичні доторкання (поплескування, погладжування тощо) є способом передачі позитивної чи неґативної енергії. На цій основі формувалися правила обмеження тих чи інших контактів, зокрема уникали контактів з «поганими людьми», за давньою традицією у більшості регіонів Українів не прийнято було брати під руку жінку (як джерело неґативної енергії), тому попід руку йшли тільки під вінець. Ймовірно, у зв’язку з цим в українців, як і багатьох інших народів, у давнину існували «неконтактні» танці, лише з XVI—XVII ст. почали побутувати танечні доторкання: хлопці й дівчата бралися за руки, торкалися плечей, талії тощо.

Промовистим виявом стереотипних етнічних норм етикету і комунікації є «людський простір», тобто дистанція спілкування між людьми, прийнята серед різних спільнот. Закордонні та вітчизняні дослідження свідчать, що у народів Середземномор’я вона становить 70 см, українців — 70—100 см, мешканців Кавказу — 100—120 см, американців — 120—360 см. Виходячи з того, що збільшення дистанції свідчить про наявність соціальних бар’єрів та замкнений тип поведінки, при спілкуванні в українському середовищі існують розкріпаченість звичаїв та відносно велика свобода вибору між стандартизованою та індивідуальною поведінкою (А. Пономарьов). Типологізована поведінка своєю чергою відзначається широковекторністю у соціальному, статевому та віковому відношеннях, а також має свої регіональні особливості. Це може свідчити про терпиме ставлення до відхилень чи навіть порушень стандартизованих норм поведінки, що, наприклад, проявляється у номінальній владі жінки за фактичного верховенства в сім’ї чоловіка тощо.

Важливий зріз етикетних норм поведінки і традиційних уявлень про супідрядність та ієрархізацію стосунків в родині й суспільстві загалом виразно розкривається через поняття почесний простір, під яким розуміємо престижне ситуативне розташування особи у певному соціальному середовищі. Доволі рельєфно це явище проявляється у порядку розміщення членів родини за святковим столом та чоловіка і жінки стосовно одне одного. Віддавна права сторона вважалася почесною, а ліва — «нечистою», тож за ритуальними правилами справа від глави сім’ї (батька) сиділи старший одружений син або ж мати, а за ними інші члени сім’ї. Зі зміною свого соціального статусу жінка поступово змінила своє розташування щодо чоловіка з лівої сторони на праву (дівчата також займають праву сторону від парубків). Водночас у багатьох регіонах України збереглася традиція, коли під вінець наречену ведуть позаду чоловіка, який після обряду вінчання займає праве місце щодо своєї дружини.

Система етнонормативної культури у найбільш концентрованому вигляді проявлялася в пошанній пареміографі’і— словесних формулах привітання, прощання, звертання, перепрошування. В уявленнях українців словом передавалися не лише якась думка, інформація, але й певна енергія, що несла добро або зло. В словах вітання вбачали силу і мудрість, тому вважалося, що від того, скільки разів ти привітаєш людей, стільки Бог додасть тобі здоров’я. Формула привітання передусім залежала від часу доби та мала безліч місцевих варіантів, проте загальноприйнятою етичною нормою було звертання молоді до старших і батьків зокрема на «Ви», а останніх до дітей на «ти». З-поміж багатьох народів світу український етикет вирізняє розмаїтість форм родинних звертань, які попри регіональну самобутність просякнуті глибокою любов’ю, щирістю і теплотою. За народним етикетом при випадковій зустрічі не годилося ставити прямі запитання («Куди і навіщо йдете?» та ін.), проте канони ввічливості зобов’язували поцікавитися загальним станом справ у родині, господарстві тощо. Словесні вітання доповнювалися звичаєм «шапкування» — короткочасне знімання чоловіком головного убору публічно декларувало такі його чесноти, як повага, доброзичливість, ввічливість. Жінки віталися одна з одною, нахиляючи голову, а якщо це були добрі знайомі, то вони ще й обнімалися та цілувалися.

Виплекана віками українська етнонормативна культура регламентувала всю систему поведінки людини та її стосунків у громаді. Народний етикет учив підтримувати доброзичливі стосунки з людьми, що мали незаперечну репутацію. Незалежно від їх соціального статусу загальнолюдські стосунки мали охоплювати якнайбільше коло товаришів і знайомих, але вірний друг повинен бути лише один. З другого боку, рекомендувалося уникати контактів з людьми, що мали негативну славу в селі — пияками, бешкетниками, ледарями («Хто до кого пристає, таким і стає»).

В соціокомунікативній сфері українців надзвичайно поширений поцілунок, що на відміну від багатьох європейських народів був менш християнізований, тож передусім був виявом любові і доброзичливості. Поняття «поцілунок» означало бути «цілим», «здоровим», тому народна уява наділяла його також певною магічною силою. Як особлива форма регламентації етикету він ніс таку знаково-символічну функціональність:

  • використовувався як знак привітання. Поцілунки в обличчя були прийняті між родичами та між людьми, що мали однаковий соціальний статус; молодь цілувала старших в руку, які при цьому лише дякували: «спасибі». Поцілунки на прощання означали приязнь і взаємне прощення. Цілунок в руки був виявом шанобливості, в губи —любові, в щоки — приязні, в плечі, ноги — покори тощо;
  • «хресне цілування» Біблії, ікони, землі, зброї, хліба й солі супроводжували виголошення клятви, прийняття присяги та різні урочистості, надаючи більшої ваги й освячуючи ці обряди;
  • в українців поцілунок небіжчика в чоло, а в росіян — у губи означав взаємне прощення, такий же зміст та спокуту гріхів символізували поцілунки близьких і знайомих у Великодню неділю.

Усталені традиціями, звичаями, ритуалами стереотипи поведінки та норми спілкування регламентували складну систему взаємовідносин у церкві, корчмі, на ярмарках та в інших осередках дозвілля й життєдіяльності. її важливу характеристику розкриває молодіжна етнонормативна субкультура, що значною мірою регламентувалася традиціями дошлюбного спілкування. Вони ставали основою подальших сімейно-шлюбних стосунків, які змінювали соціально-економічні умови життя особи та її громадський статус загалом, тому створення сім’ї було справою не лише молодих та їхніх батьків, але й усієї сільської громади.

У традиційному суспільстві молодіжні громади реґулювали найвідповідальніший період життя людини від початку парубкування (дівування) (для хлопців воно розпочиналося, як правило, в 16, а для дівчат — у 14— 15 років) і до одруження, з яким вона отримувала громадянські права. Об’єднуючи в собі неодружену молодь, через систему своєрідних умов, вимогта структурних зв’язків громада виступала своєрідною перехідною формою від общинного шлюбу до індивідуального. Про це свідчить згадка у давньослов’янській літературі про т. зв. ігрища — своєрідний «пробний шлюб», який через регулювання інтимних стосунків між парубком і дівчиною визначав, підходять вони одне одному, чи ні. Поряд з вечорницями існували такі розважально-побутові форми молодіжного спілкування, як «посиденьки», «вулиця», ігрища, вечірки, забави та інші, що часто поєднувалися з трудовим процесом. Попри регіональну розмаїтість час і правила їхнього проведення чітко регламентувалися усталеними нормами моралі. Практика послідовної реалізаціїдошлюбних стосунків через знайомство, залицяння, сватання забезпечувала формування здорових сімейно-шлюбних.

Один із важливих аспектів етнонормативної культури розкривається через традицію гостинності (гостювання), з якою пов’язаний широкий комплекс етнічних уявлень, вірувань та обрядовості українців. Образ гостя в їхній ментальності постає в різних іпостасях: як посланець у вигляді язичницького чи християнського божества («Гість у хату—Богу хату»); як іноплемінник, подорожній чи просто односельчанин, член родини; як небіжчик («зібратися у гості» означало померти). Звідси така широковекторність міфологізації гостя, що уявлявся як модель спілкування з демонічними силами, живими чи померлими. Незважаючи на це, гість завжди сприймався як знамення (знак), що може принести до хати як кривду, біль, нестаток, хворобу, смерть, так і добробут, спокій, щастя. Тому поява гостя викликала настороженість: «Хто ти — іноплемінник, чужинець, або гість (Господь Бог)»; «Що приніс ти до хати?». А звідси й архаїчна формула привітання незнайомця: «Щоб прихід твій був добрим». Цим пояснюється й те явище, що похідні від морфеми «гість» в українському словотворі мають такі різні значення: «гостювати», «пригощати», «гостина», «гостинець» (в розумінні подарунок; притулокдля дітей чи бідних; шлях, яким їздили купці), «гостиниця», «гостець» (назва хвороби у вигляді маленької демонічної істоти) тощо.

Доброзичливе ставлення до гостя в українській етнонормативній культурі закладене генетично. Ще візантійський імператор Маврикій (VI ст.) відзначав, що слов’яни надзвичайно прихильні до чужоземців, а опікування ними вважається доброю справою. Це ж свідчили й численні іноземні автори X—XII ст, які звертали увагу на те, що русини намагалися всіляко догоджати гостеві, а відмова йому в допомозі вважалася ганебним учинком. Давній язичницький звичай, коли господиня мила гостеві ноги, зберігався серед українців ще й у XIX ст. (згадаймо ІІІевченкову «Наймичку»: «Ввійшли в хату. Катерина їй ноги уми па»), а досьогодні його відгомін прослідковується у традиційній весільній обрядовості багатьох реґіонів України.

Якщо у багатьох, особливо східних народів закони гостинності ґрунтувалися на звичаєвому праві, то в українців її основу становили морально-етичні засади, які визначали характер взаємовідносин не лише для господаря, але й для гостя. Зокрема, крім господарських справ, не прийнято було ходити в гості у будні, тим паче під час польових робіт, тому ритуал прийому в таких випадках зводився до мінімуму. Але якщо бажаних (очі куваних) гостей приймали у святкові дні чи з нагоди сімейних урочистостей, то норми народного етикету передбачали дотримання широкого комплексу церемоніальних дій та урочистого обряду частування: господиня заздалегідь пекла хліб і готувала святкові страви; гостей садовили на найпочесніше місце (на «покуть»), пригощання супроводжувалося постійним припрошуванням тощо. Звичай частування також має глибоке коріння, а традиційні хліб і сіль стали головним атрибутом гостинності українців та одним з важливих символів їхньої етнічності.

Будучи невід’ємною яскравою складовою етнічної культури, традиційні форми поведінки та взаємостосунків українців свідчать про їхню високу моральність і духовність.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...