Українська етнологія (часть 2)

РОЗДІЛ V. Етнологія традиційної (народної) культури

Для вивчення комплексу проблем, пов’язаних з етнологією традиційної культури українців, важливе значення мають науково-теоретичні опрацювання таких вітчизняних та зарубіжних учених, як А. Байбурін, Л. Артюх, В. Борисенко, Г. Булашев, Г. Довженок, В. Балушок, О. Брицина, О. Воропай, І. Бойко, В. Горленко, Н. Гурошева, О. Куницький, М. Гримич, Д. Зеленій, Ю. Гошко, О. Курочкін, О. Російський, Р. Кирчів, Г. Лозко, С. Лур’є, К. Матейко, Т. Космина, В. Наулко, Т. Ніколаєва, Г. Півторак, A. Пономарьов, В. Самойлович, С. Павлюк, І. Пошивайло, B. Самойлович, М. Сергєєва, Г. Скрипник, М. Стельмахович, C. Ульяновська, В. Шухевич, Г. Щербій, С. Якмусьта ін.

Тема 1.

Феномен української духовної культури

Проблема етнічної і традиційної культури в етнології

Розвиток людської цивілізації та культури — явища неподільні. Весь комплекс етнічних процесів і проявів етнічності безпосередньо пов’язаний з проблемою культури, адже в світі немає «некультурних» народів, а є лише спільноти, що перебувають на різних стадіях культурного розвитку, бо вони більшою чи меншою мірою віддалилися від своєї традиційної культури та модернізували її. Внаслідок постійних міжетнічних контактів та наростаючих процесів Глобалізації одні етноси зазнають культурних впливів інших, але при цьому людство не втрачає етнокультурної мозаїчності, та більше, зміна форм життєдіяльності призводить до виникнення нових культурних відмінностей.

Культурну проблематику вивчає багато гуманітарних дисциплін, що зумовило існування безлічі визначень поняття «культура»; крім того, існують відмінності у трактуванні цього феномену в західній та вітчизняній наукових традиціях. У загальному філософському розумінні культура постає як сукупність усіх створених людиною цінностей, тобто форма життєдіяльності, що виокремлює світ природи й біологічні форми існування від результатів матеріального і духовного виробництва людини, а також весь комплекс її взаємовідносин з природою та ставлення до самої себе. В той же час історія та культурологія досліджують культуру як специфічний вид людської діяльності, пов’язаної з вираженням художньо-естетичних смаків, що формують окремі «галузі культури» — мистецтво, театр, музика тощо. Психологія та педагогіка засереджують увагу на вивченні культури людського мислення, виховання, поведінки і т. ін.

Етнологія виробила свої підходи і методологію вивчення феномену культури, в результаті цього сформувалося чимало наукових шкіл і напрямів. У первісному значенні латинське слово «культура» («сиІІІІга») означає культивування сільськогосподарських рослин і домашніх тварин. З XVI ст. воно починає використовуватися в значенні «культивування розуму», тобто стосовно сфер діяльності, пов’язаних з освітою і вихованням особи. Етнологічний погляд на культуру складається у XVIII ст, а в два подальші століття починає переважати розуміння її як безперервного і поступального способу людської діяльності, що забезпечує збереження етносу та відтворення його буттєвих основ. Відтак утвердився і головний методологічний підхід до вивчення культури як системи символів, що, відображаючи конкретні реалії, потребує відповідного розкодування й інтерпретації.

Виокремлений у культурі етнічний компонент можна лише умовно ототожнювати з поняттям «етнічна культура» — надзвичайно складним і багатогранним явищем. Вихідною і необхідною передумовою формування етнічної культури є виникнення фупи людей, що прагне до самозбереження та забезпечення цілісності своєї життєдіяльності. В процесі адаптаціїдо екологічного середовища та історичного розвитку вона нагромаджує специфічний культурний досвід, який відрізняє її від інших спільнот. На цій основі кристалізуються окремі культурні комплекси, самобутність яких поглиблюється через акумуляцію культурних особливостей зі створеного цією ж спільнотою власного штучного середовища.

У культурі кожного етносу синкретично представлені етнічний, інтеретнічний та іноетнічний компоненти. Міжетнічна культура «перекриває» етнічну культуру за винятком тих унікальних компонентів, які не зустрічаються в культурах інших спільнот. З наростанням міжетнічних взаємовпливів питома вага самобутніх елементів в етнокультурних комплексах дедалі зменшувалася, натомість зростають обсяги інтеретнічних культурних елементів, що є надбанням багатьох спільнот — частини людства. Через включення адаптативного механізму вони стають органічною складовою культури певного етносу, так що починають сприйматися ним як свої власні. Іноетнічна культура являє собою ще не адаптовані певним народом культурні елементи інших спільнот, які ним вже засвоюються, але не відновлюються в його середовищі, тобто поки що не вважаються «своїми». Отже, унікальність феномену етнічної культури становлять не якісь окремі (специфічні самі по собі) елементи, а неповторність переплетення самобутніх та інтеретнічних й іноетнічних компонентів.

В динаміці виникнення та розвитку етнічної культури виокремлюється кілька основних типів процесів і явищ. Перший — це культурогенез, під яким розуміють народження нових форм культури та їхню інтеграцію у певне етносоціальне середовище, а також формування нових систем та конфігурацій культури, що безперервно протікають упродовж розвитку як всього людства, так і окремої спільноти. Другий — це наслідування традицій, яке здійснюється через міжпоколінне відтворення і трансляцію одних етнокультурних елементів та відмирання інших, що втратили свою актуальність і практичну значущість. Третій — це культурна дифузія, коли внаслідок часово-просторового поширення її зразків відбуваються запозичення, обмін та адаптація інтеретнічного досвіду в певному етнічному середовищі. Отже, етнічна культура—доволі мінливий феномен, що має найрізноманітніші прояви: проґрес і реґрес її окремих складових, їхні модернізація, трансформація та, врешті, зникнення у певному етносоціальному середовищі.

У життєдіяльності етносу етнічна культура відіграє такі основні функції: а) ідентифікуючу — забезпечує відокремлення одного етносу від іншого через протиставлення «ми» («свої») — «вони» («чужі»); б) комунікативно-інтеґруючу — передає етнокультурну інформацію в діахронній (між поколіннями) та синхронній площинах, сприяючи внутрішній консолідації спільноти та збереженню її самобутності; в) репродуктивну — забезпечує кількісне (фізіологічно-популяційне) та якісне (матеріальне й духовне) відтворення етнічної спільноти; г) нормативну — сприяє організації та регулюванню етносоціального організму на основі загальноприйнятих цінностей, ідеалів, традицій, звичаїв тощо; д) пізнавально-інструментальну — через створення та розуміння етнічної картини світу людина здатна її змінювати та вдосконалювати.

Зважаючи на внутрішню функціональність етнічної культури в ній виокремлюють два рівні. На першому — буденно-побутовому відбувається задоволення фізіологічних, комунікативних, репродуктивних та інших життєво важливих потреб, які забезпечують природно-генетичне існування як окремої особи, так і всієї спільноти. Важливу роль у цьому відіграє сім’я, що є одним із найстабільших носіїв етнокультурних стереотипів. На другому — професійному рівні, що охоплює науку, мистецтво, літературу, філософію тощо, відбувається вже не «природно-підсвідома», а цілеспрямована творча, інтелектуальна діяльність, спрямована на плекання самобутності народу та підтримування усвідомлення цього серед його представників.

Так ми підійшли до з’ясування проблеми традиційної культури, яка має дещо відмінне осмислення у західній та вітчизняній наукових традиціях. Для західних етнологів її актуальність і практична значущість зумовлювалися потребою вивчення культур сучасних архаїчних спільнот та колоніальних народів, на основі чого визначалися перспективи їхньої модернізації або ж покращення методів управління. У вітчизняній суспільній думці дослідження цього питання передусім спрямовувалося на показ культурної самобутності українського народу та доведення його окремішності від інших спільнот. Проте яку першому, так і другому випадках вивчення традиційних культур передбачає оперування схожим категоріально-понятійним апаратом, атакождає важливий ключ для розуміння багатьох проблем сучасних індустріальних суспільств, особливо в питаннях, пов’язаних зі сферою мислення, поведінки, передачі етнокультурної інформації тощо.

У розрізі цих двох наукових традицій існують різні підходи (схеми) щодо визначення окремих етапів культуро ге незу. Виходячи з таких його ознак, як рівень освоєння природи та спосіб сприйняття світу, відмінності між архаїчною культурою (основою життєдіяльності є збиральництво і мисливство) та традиційною культурою (суспільства землеробів і кочових скотарів) досить умовні; вони пов’язані лінійною залежністю, тому ці поняття можна вживати як тотожні. Індустріальними (модерними) культурами прийнято вважати суспільства, що почали розвиватися в Західній Європі у XVI ст. Це загалом стосується й українського народу, проте треба мати на увазі, що, зважаючи на особливості етноісторичного розвитку та соціального становища (більшість становило селянство), глибока модернізація його традиційних основ буття відбулася у другій половині XIX ст. — першій третині XX ст. Тоді під впливом індустріального виробництва та революційних потрясінь розпочалося тотальне витіснення традиційних етнічних комплесів спочатку з матеріально-побутової (житло, одяг, знаряддя праці тощо), а відтак і духовної сфер.

В українській народознавчій традиції поняття «традиційна» і «народна» та «етнічна» культура вживаються майже як синонімічні. Етапність українського культурогенезу й етногенезу загалом співпадає, оскільки ці процеси розгорталися під дією схожих внутрішніх та зовнішніх чинників. Початки формування українського етнокультурного комплексу сягають доби палеоліту, в період трипілля виникло чимало настільки тривких його компонентів, що протягом чотирьох подальших тисячоліть їх не змогли нівелювати численні іноетнічні спільноти, кожна з яких, бузумовно, залишала свій влив, свою «мітку» в «етнокультурному стовбурі» українського народу. Формування самобутніх стильових характеристик українського етнокультурного комплексу головним чином завершилося в добу Київської Русі, так що впродовж наступного тисячоліття, до кінця XIX ст, він зазнав незначних трансформаційних змін, а поява важливих новацій передусім була пов’язана з феноменом козацтва.

Доволі складна проблема поділу культури на матеріальну і духовну сфери. В сучасній західній науці таке протиставлення втрачає гостроту, бо тут онтологія (вчення про буття) культури базується на матеріальній, соціальній та ціннісно-смисловій основі. Таким чином її духовний аспект репродуційований (зорієнтований і відтворений) на ціннісно-смисловий та інформативно-пізнавальний аспекти культури. В англомовній культурі він визначається як ідеаціональний (від англ. ісіеа — ідея, поняття, образ) та використовується з різних пізнавальних позицій. При цьому культурні явища вивчаються в межах аналізу знаків і символів, які мають забезпечити наукове тлумачення та вираження сутності культурних явищ і процесів.

У 1990-х роках в українській науковій практиці також змістилися акценти на вивчення знаково-символічної функціональності культури, внаслідок чого її поділ на матеріальну і духовну стає дедалі невиразніший. Але, зважаючи на вітчизняну наукову традицію, для глибшого розуміння феномену культури вважаємо виправданим збереження такого поділу, що, безумовно, є умовним і не заперечує її синкретичність. Під матеріальною культурою розуміємо її предметно-фізичний світ (знаряддя праці, житло, одяг, їжа, оброблені людиною природні матеріли тощо). Як духовна культура виступають процеси і явища, пов’язані зі свідомістю, інтелектуальною та емоційно-психічною діяльністю людини. Це — мова, звичаї й обряди, вірування, знання, мистецтво, норми поведінки та інша, зафіксована в мозку людини інформація, що передається з покоління в покоління. Сутність духовного завжди пов’язується з об’єктивною надіндивідуальною реальністю, що, будучи вкоріненою в серці людини, відкривається їй через внутрішні зусилля та містичний досвід.

Поділ культури на матеріальну та ідеальну (духовну) сфери виразно проявляється лише в сучасному індустріальному суспільстві, бо світосприйняття людини традиційного суспільства визначає синкретичність природи, суспільства та особи. Поряд з наділеними душею рослинами, тваринами, ріками, горами вона вважала себе невід’ємною частиною природи і водночас ніяк не самовідокремлювалася від своєї родоплемінної групи, носячи одне ім’я, виконуючи одні й ті ж самі ритуали, дотримуючись однакових норм поведінки тощо. В основі уявлень традиційних суспільств лежить беззастережна віра у надприродні сили, тож їх представники не шукали раціонального пояснення різним природним явищам, тому вони мали значно розвиненішу, ніж індустріальні суспільства, сакральну (символічну) сферу, що складалася з системи міфів, вірувань, обрядів.

Синкретичність духовної та матеріальної культури яскраво розкривається у сфері побуту — культурному середовищі, де протікає вся життєдіяльність людини. В ньому найвиразніше проявляються тісний взаємозв’язок і неподільна єдність предметно-речового світу (житло, одяг, їжа, посуд та господарські знаряддя) зі специфічними формами поведінки та взаємостосунків між людьми, способами використання ними предметів, що слугують задоволенню фізичних і духовних потреб. Саме через побут найпрозоріше розкриваються самобутність буттєвоїдіяльності етнічної спільноти та її субреґіональні особливості.

Для вивчення феномену народної культури важливе значення має поняття традиція, яку визначмо як зорієнтовані на певний ідеал вірування, спосіб мислення, норми поведінки, а також прагнення, що в різних формах на ірраціональному та раціональному рівнях передаються з покоління в покоління. Таким чином, традиція виступає у вигляді механізму самозбереження і самовідтворення етнічної культури та генетичного способу передачі інформації й стереотипних програм поведінки. Вона включає в себе як сам процес стереотипізації соціо-історичного досвіду народу, так і його наслідки. Відданість етнонаціональним традиціям викликає в людини почуття емоційного задоволення, захищеності та душевного спокою.

Формою і засобом, що «запускають» механізм дії традиції, виступають ритуали та обряди, хоча поширені в літературі тракування цих понять роблять різницю між ними доволі умовною, иходячи зі здобутків сучасної етнології, під ритуалом розуміємо стереотипи поведінки та стандартизовану послідовність дій демонстративно-символічного характеру, що повинні вплинути на дійсність або засвідчити етапну подію в життєдіяльності особи чи групи людей. Зміст ритуалу становить повторюваність незмінюваних слів і дій, які часто виголошувалися та здійснювалися у священних місцях. Ритуали відзначаються складною ґраацією та поліфункціональністю. Зокрема їм надавалися як позитивна спрямованість для наближення і примирення сакрального і буденного світів, так і негативна у вигляді різних табу й обмежень (на їжу, працю та ін.), щоб таким чином виокремлювати й протиставляти ці світи. Поширеними були так звані кризові ритуали, які мали відвернути загрозу, наприклад, через посуху чи пошесті хвороб, а також календарні ритуали, пов’язані з повторюваністю природних явищ чи видів господарських робіт. Ритуали також вирізняються за статевою, віковою та іншими ознаками їх учасників. Уся життєдіяльність традиційних суспільств супроводжувалася ритуалами ініціацій, що знаменували перехід від однієї вікової чи соціальної групи до іншої, внаслідок чого особа набувала якісно нового статусу. Інша група ритуалів переходу була пов’язана з народженням чи смертю людини, вступом в шлюб тощо. Ритуальні акти часто супроводжувалися жертвопринесенням, нерідко каліцтвом людини та іншими наругами над нею.

Поняття звичай, традиція, ритуал у літературі часто вживаються як тотожні, хоча, як справедливо зауважує вчений-етнолог Я. Чеснов, звичай — це «конкретизація традиції». Ритуал також суттєво відрізняється від звичаю: перший торкається емоційно-чуттєвої сфери, другий — визначає соціальну нормованість певного явища. Отже, звичай — це побудована на усталених морально-етнічних нормах стереотипна форма дій та поведінки, що регулює буденну сферу життєдіяльності особи та спільноти. Звичаї відіграють важливу регулятивну функцію в традиційних суспільствах: «діяти за звичаєм», тобто за «законом предків», визначає основну мотивацію прийняття єдино вірного рішення як у стосунках всередині етнічної групи, так і в міжетнічних відносинах. Звичай — це установка на те, щоб чинити так, як це було зроблено вперше, тому він є поясненням теперішнього і надає впевненості для поступу в майбутнє.

Ритуали й обряди мають важливе значення у вивченні проблем культурогенезу та етнічної ідентифікації. Проте в індустріальних суспільствах вони мають іншу функціональну значущість, аніж у традиційних. Органічно поєднуючи сакральну та буденну сфери у традиційній культурі, ритуал виступає природним актом; тут він становить невід’ємну складову самого життя, надаючи особі самодостатності, впевненості у своєму оточенні, а також знімає стресову ситуацію, вселяє оптимізм і прилучає її до загальних цінностей. В індустріальних суспільствах ритуали поступово набрали суто символічного значення, перетворившись на формальний акт, що є простим «додатком» до важливої життєвої події чи ситуації.

Таким чином, незважаючи на численні теоретичні підходи й інтерпретації, в етнологічній науці виробилося досить чітке розуміння проблеми етнічної культури, її духовної та матеріальної сфер, а також механізму, що забезпечує процес етнокультурного поступального розвитку. Розуміння їхньої сутності та поліфункціональності є необхідною передумовою вивчення окремих реалій української народної культури.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...