Українська етнологія (часть 2)

Мова і суспільство

Між мовою і суспільством існує нерозривна єдність. Ці явища пов’язані між собою як ціле і загальне: найвиразнішим виявом суспільного є етнічне, а найтиповішою ознакою етносу (народу) є мова. Зі зміною типів етнічних спільнот змінювалися рівень і характер мовного обслуговування їхньої життєдіяльності. Мова і суспільство взаємозалежно розвиваються у часі та просторі, тому мають паралельне соціальне диференціювання.

Крім власне мовних та іноетнічних (іншомовних) чинників, на розвиток і долю української мови потужний вплив мали позамовні— суспільно-політичні фактори. Незважаючи на досягнення високого рівня досконалості у своїй внутрішній структурі, вона не могла отримати такого статусу, визнання й поширення, які належить мати національній мові Великого Народу, його державній мові. За умов відсутності власної державності протягом тривалого періоду українські землі входили до складу різних державно-політичних утворень, а дві могутні сусідні слов’янські держави — Польща та Московія-Росія постійно намагалися денаціоналізувати їх населення. Утвердження церковнослов’янської писемної традиції посилювало відрив вищих освічених верств від народного живомовного ґрунту. Формування за таких обставин сучасної літературної мови розпочалося лише після повної інтеґрації України Російською імперією, що своєю чергою загальмувало процес формування її основного носія — національної інтеліґенції. Радянські репресії і геноцид проти українського народу, які у 1950—80-х роках змінилися тотальною політикою русифікації й денаціоналізації, стали черговою реальною загрозою збереженню його мови.

Протягом XVII—XX ст. динамізувалася тенденція щодо обмеження і заборони використання української мови в освітній та адміністративній сферах, художньо-публіцистичній творчості, науковій, викладацькій і просвітницькій діяльності. Ставши не пристижним, а то й небезпечним для вищих верств населення й інтеліґенції, українське мовлення зберігалося головно як засіб спілкування нижчих верств населення. За таких обставин боротьба за визнання української мови як окремої й рівноправної серед інших слов’янських мов і підвищення її статусу й розширення сфери застосування стає одним із головних чинників збереження етнічності та національного «Я» українського народу.

Політика свідомого винищення мови як головної ознаки етносу, нації називається «лінґвоцидом» (мововбивство). Вона може протікати у відверто аґресивній чи прихованій формах, але своєю гостротою завжди спрямовується проти писемної форми мовлення, що створює передумови для тотальної денаціоналізації, асиміляції та манкуртизації народу. Вчені В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький визначили такі форми, шляхи і засоби лінґвоциду української мови:

  • Заборона мови панівними державно-політичними режимами здійснювалася від указу Петра І 1720 року про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, мова яких мала узгоджуватися із великоросійськими, через сумнозвісні Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р. до радянських постанов про обов’язкове вивчення російської мови (1938 р.), про вивчення «другої» (української) мови «за бажанням учнів і батьків» (1958 р.) та ін. Таку ж спрямовність у XIX — першій половині XX ст. мала політика Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини на підвладних їм українських територіях;
  • приниження статусу і престижу мови здійснювалося як державними службовцями різних ранґів, так і відомими діячами культури і науки, які оголошували українську мову неприродною, неавтохтонною, неповноцінною, неповновартісною, вважаючи її «обласним малоросійським наріччям», як білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя (В. Бєлінський);
  • мовне «зближення» й уподібнення. Реалізуючи у XIX—XX ст. курс на злиття мов і народів, московські правителі намагалися зробити українську мову «блідою і незґрабною копією» російської мови. З цією метою деформувалися її правопис, граматика, особливо лексика, а також вилучалися лексичні й фразеологічні одиниці національно-символічного змісту («рідна мова», «українська нація» тощо). На такому ґрунті розквітала мовна мішанина — суржик, який, спотворюючи живе народне мовлення, часто свідомо видавався за «правдиву» українську мову;
  • переслідування носіїв мови. Чужі політичні режими вдавалися до різих утисків і репресій проти громадських і культурних діячів, учених, інтеліґенції за вживання, пропаґандута виступи на захист української мови;
  • лінґвоцид через освіту відбувався шляхом закриття закладів із українською мовою викладання або ж через запровадження в них «двомовності»;
  • лінґвоцид через переселенську політику супроводжувався виселеннями та етнічними пертурбаціями, які призводили до зменшення питомої ваги українців на власній етнічній території та збільшення на ній різних іноетнічних груп, передусім російськомовної людності;
  • лінґвоцид через свободу вибору мови — це витіснення української мови із публічного вжитку під прикриттям гасел «надання переваг мові міжнаціонального спілкування», «збереження прав людини» та «свободи вибору мови», що в кінцевому підсумку призводило до «добровільної відмови» від неї. Такі засоби використовувалися, починаючи з литовсько-руськоїдоби, вони стали основним знаряддям радянської мовної політики, а також застосовуються в сучасних умовах для посилення позицій російської мови в Україні;
  • лінґвоцид через зневагу престижності та звуження соціальної належності мови. Для протеґування «соціальної двомовності» різні панівні режими нав’язували думку, що українська мова — «некультурна», «низькопробна», «другосортна», «мужицька», «колхозна». Виходячи з цього, доводилося, що вона надається для спілкування лише між простолюдинами, а «вищі» верстви, інтеліґенція повинні говорити і писати лише «престижними» мовами (російською,польською). Таке штучне протиставлення різних соціальних верств послаблювало етнічність та ускладнювало самоідентифікацію українців;
  • лінґвоцид через боротьбу із «засиллям української мови», яка вже самим фактом свого існуванням загрожує «дружбі народів — єдності мов». Таким шляхом викорінювали українську мову після згортання «українізації» 1920-х років, а сьогодні ця форма лінґвоциду виглядає як боротьба проти її «насильницького впровадження».

Упродовж трьох останніх століть політика лінґвоциду спричинила звуження сфери використання української мови, так що лише короткочасні спалахи українізації рятували її суспільний (публічний) престиж від повної деградації. Символічний початок цьому процесові поклала ухвала варшавського сейму 1696 року, яка на ціле століття вивела українську мову із адміністративного вжитку на західноукраїнських землях. Під часїхнього перебування в складі Австро-Угорщини (кінець XVIII — початок XX ст.) її статус дещо покращився в Галичині, де 97% українських дітей здобували початкову освіту рідною мовою, але у 1920—30-х роках українці краю стали піддаватися жорсткій полонізації. Буковина і Закарпаття весь цей час перебували під важким пресом румунізаціїта мадяризації. Але, незважаючи на таке становище, на західноукраїнських землях масово виходила українська преса, українська мова використовувалася у богослужінні. Головним невичерпним джерелом її збереження та плекання залишалося селянство, у побуті нею спілкувалася частина міського населення.

На Наддніпрянщині вже на кінець XVIII ст. українська мова була витіснена не лише із судів і державних установ, але й із церковного життя, що своєю чергою вплинуло на зросійщення системи освіти. За таких обставин навіть її вживання у приватному житті стало розцінюватися як ознака «нижчої культури», а то й опозиція офіційному режимові. Спричинена російською революцію 1905 р. українізація спочатку охопила лише вузький прошарок населення, але подальший потужний поштовх цьому процесові дали відновлення української державності в 1917— 1919 рр. та подальша політика українізації. До речі, незважаючи на всі недоліки й обмеження радянськоїукраїнізації20-х років, вона дала й чимало позитивних зрушень: частка україномовних підручників зросла майже до 80%, українська мова залунала в театрі, кінематографі, а з 1924 р. — по радіо.

Згортання українізації обернулося новим тотальним наступом на українську мову, яка впродовж подальшого існування радянського режиму здійснювалася під гаслом «боротьби з українським буржуазним націоналізмом» та супроводжувалася нав’язуванням однієї— російської мови як засобу «інтернаціонаявного спілкування». Внаслідок цього відбувся своєрідний розрив між «Я» «мовноідентифікуючим» та «Я» «мовновживаючим»: у 1989 р. 87,7% українців визнали українську своєю рідною мовою, але в професійній, культурній, суспільно-політичній, навіть побутовій сферах її застосування було значно вужче. Така тенденція зумовлювала втрату навичок уживання української мови, її засмічення русизмами та суржиком. Під тиском прихованого і відкритого лінґвоциду вона дедалі менше використовувалася у спілкуванні між членами родини, в колі друзів тощо. На такому тлі українська інтелігенція за мовним принципом (українська чи російська мови або суржик) протиставлялася селянству.

Здобуття Україною державної незалежності у 1991 р. створило якісно нові умови для розвитку української мови, проте сучасна мовна ситуація залишається доволі складною і суперечливою. Прийнятий ще 1989 р. закон «Про мови в Українській РСР» підніс статус української мови до рівня державної. Це мало забезпечити її належний розвиток як національної мови українців та як засобу міжнаціонального спілкування всіх народів України. Позитивними проявами запровадження нової мовної політики стали новації у сфері оцінних ознак української мови: збільшився її престиж серед україномовного та неукраїномовного населення; зросло суспільне розуміння її комунікативних якостей і значущості; підвищився загальний рівень мовно-національної свідомості. Певні зміни у сфері мовного функціонування відбулися в освітній сфері, передусім у дошкільному вихованні та шкільній освіті, де мережа україномовних закладів за 1991—1996 рр. зросла відповідно із 50,8 до 69% та із 48 до 60%, а також у мові діловодства, реклами, публічних заходів тощо.

Однак, незважаючи на позитивні зрушення, за роки державності українську мову не вдалося вивести із кризового стану. Зберігається суттєва різниця у її використанні та ставленні до неї в різних реґіонах країни. В Західній Україні рівень уживаності української мови всіма прошарками суспільства доволі високий в усіх сферах життєдіяльності. На Сході та Півдні вона застосовується здебільшого лише ситуативно, залежно від соціального, професійного та освітнього становища користувачів, значна частина яких, особливо у містах, схильна вважати рідною мовою російську. За таких обставин тут час від часу лунають вимоги щодо надання російській мові офіційного статусу поряд із українською. На Закарпатті, крім того, інспірується рух за визнання окремішності ще й так званої русинської мови.

Підвищенню статусу, престижності та вживаності української мови перешкоджають переважання на книжковому ринку України російськомовної літератури та живучість імперських шовіністичних стереотипів стосовно українських національних традицій. Вони важко викорінюються зі свідомості частини українського населення, бо постійно підживлюються старими і новими псевдонауковими теоретичними побудовами. Зокрема у працях російських учених та публіцистів (Ф. Філін, О. Солженіцин та ін.) виникнення і розвиток української мови показуються як «історична випадковість», що сталася лише після монгольської навали, десь у польсько-литовську добу. З другого боку, не зменшується обсяг кінопродукції іноземними мовами, яка в Україні становить 98%. У той же час кожна нація, держава, що поважають себе, захищають свою мову в царині культури. Так, зокрема у Франції прийняті закони, які дозволяють своєму кіноринку використовувати не більше 40% іншомовної продукції.

Говорячи про роль і значущість мови вжитті народу та розвитку його культури, М. Рильський наголошував на необхідності бережливого, шанобливого ставлення до неї: «Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за її красу, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови». Попри тривалий жорстокий лінґвоцид проти української мови вона була збережена в усній та писемній формах, причому не в спотворено-модернізованому, а в природному чистому вигляді завдяки неперервності мовної традиції українського народу та жертовній праці національної інтелектуальної еліти. Боротьба за рідну українську мову, що тривала багато століть і продовжується в добу новітньої державності, породжена не лише діями внутрішніх національних і суспільно-політичних процесів, а є виявом загальносвітових тенденцій. Рідна мова — це запорука існування народу, тому, захищаючи її, ми захищаємо гідність своєї нації, право на її життя, на її майбутнє.

Література: Бевзенко С П . Українська діалектологія. — К., 1980; Булаховський Л. А. Питання походження української мови. — К., 1956; Гриценко П. Мова//Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. — Кн. 1. — Опішне, 1999; ГумилевЛ. Н. Этногенез и биосфера Земли. — М., 1997; Жилко Ф. Т. Говори української мови. — К., 1958; Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. —Дрогобич, 1994; Кононенко В. Символи української мови. — Івано-Франківськ, 1996; Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Історія української мови. — К, 1996; Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996; Матвіяс І. Г. Українська мова та її говори — к., 1990; Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993; Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. — К, 2001; Потебня А. А. Слово и миф. — М., 1989; Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика _ к., 1979; Українське народознавство—Львів, 1997; Українська мова. Енциклопедія. — К, 2000; Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков: Историко-диалектологический очерк.—Л., 1972; Этнолингвистика.

— М., 1988.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...