Українська етнологія (часть 2)

Південний надреґіон

Об’єднання Бессарабії, Криму (Таврії), Донщини в один південний надреґіон (Південь України) доволі умовне, бо названі регіональні одиниці мають суттєві відмінності як за спрямованістю етноісторичного розвитку, такі за складом населення та характером традиційно-побутової культури. Водночас їм властиво й чимало спільних рис, зумовлених не лише суміжним територіально-географічним розташуванням. Етнічну основу Півдня України визначила потужна східнослов’янська колонізаційна хвиля, яка, опанувавши в VI ст. басейн Дону, посунула до Азовського моря. У період з другої половини VII ст. до середини IX ст. відбувалася інтенсивна слов’яно-праукраїнська колонізація Причорноморського Степу. Але впродовж чотирьох подальших століть цей процес гальмували почергові експансіоністські хвилі печенігів, половців і кримських татар. На такому історичному тлі формувалися крайоніміка Південної України і традиційно-побутова культура окремих регіональних утворень, яка лише у XVI—XVIII ст. стала набирати більш-менш виразних ознак.

Бессарабія охоплює західну смугу Південної України, що визначається межиріччям середнього та нижнього Дністра і Пруту. Цей крайонім у формі «цара бессарабська» (тобто земля Бессараба) згадується у волосько-болгарських грамотах X ст. Основи поліетнічності регіону були закладені ще в IV тис. до Н. X., коли тут відбулося зіткнення землеробів-трипільців та кочових племен. З другої половини І тис. до Н. X. в реґіоні почергово перебували кимври, скіфи, тиріти, Готи, обри, болгари, доки в V—VI ст. його не опанували східнослов’янські племена тиверців і уличів.

Увійшовши до складу Києворуської держави, Бессарабія стала своєрідним «коридором» для походів княжих дружин на Візантію. Монгольська навала послабила владу над цим краєм Галицько-Волинської держави, а відтак започаткувала його своєрідний етнотериторіальний розвиток. У середині XIV ст. Бессарабія відійшла до Молдавського князівства, через півтора століття її південна і західна частини (Буджак і Хотинщина) потрапили під протекторат Туреччини. Після війни 1812 р. цією територією заволоділа Росія, з 1924 р. Бессарабія входила до складу Молдавської автономної республіки, потім північна її частина стала основою території Молдавської РСР а південна частина (приблизно від гирла Пруту до верхів я Дністровського лиману) — відійшла до України.

У середній (молдавській) Бессарабії є багато смуг з українською етнічною більшістю. В українській Бессарабії своєю чергою вирізняється кілька історичних зон:

  • південна —Акерманщина (до 1953 р. Ізмаїльська область, тепер частина Одеської області), де українці становлять близько 37%, проживаючи разом з молдаванами, болгарами, німцями, росіянами;
  • північна — Хотинщина, де українці становлять переважну етнічну більшість;
  • південно-східна (між нижнім Дунаєм і Дністром) — Буджак (з турецької означає «кут»). У XVI ст Буджак переважно заселяли ноґайці, що в Україні отримали назву «буджацькі татари» за їхні часті грабіжницькі напади на місцеву людність. Але дедалі активніше змінювалася його етніка завдяки напливові галицьких русинів («руснаків), козаків із Малороси та Запорізької Січі, а також молдаван, Гагаузів, циган, російських старообрядників та ін. Одне з чотирьох татарсько-ноґайських кочовищ — оґузи згідно з думкою дослідників стало основою формування аґаузів, які й досьогодні компактно проживають у прикордонних з Молдовою районах. Буджак — це крайня південно-західна смуга української етнічної території, що також відзначається великою концентрацією болгар і молдаван.

Завдяки своєму прикордонному (між Україною, Румунією, Угорщиною, Балканами) розташуванню Бессарабія відігравала роль своєрідного «моста», що з’єднував західну і східну цивілізації. Сьогодні це найстрокатіший в етнічному відношенні регіон України, що відповідним чином позначилося на традиційно-побутовій культурі його населення.

Крим — Кримський півострів — найпівденніша частина української етнічноїтериторії, що складається з Кримських гір та Кримської рівнини. Тут знаходимо найдавніші на території України людські поселення, що мають понад 100 тис. років. Завдяки важливому геополітичному становищу (вихід до Чорного та Азовського морів, наявність природних гаваней тощо) Крим став яблуком розбрату між багатьма державами і народами. Втім він ніколи не становив ні політичної, а тим паче етнічної цілісності.

Етніку Криму в першій половині І тис. до Н. X. визначали аборигенна спільнота таврів (відомі з писемних джерел IV ст; з грец. — «тур», «бик») та греки-колоністи, а також скіфи, сармати й інші племена і народи. Етнонім таври став основою для виникнення крайоніма Таврія (Таврида, Таврика), який поширюється у період Середньовіччя. В літературі існують певні розбіжності щодо територіального ототожнення Криму і Таврії, тож дотримуймося точки зору, що з XIX ст. Таврією називали не лише Кримський півострів, але й суміжні райони Причорномор’я (Північна Таврія), які належали до Таврійської губернії.

У новочасних наукових дослідженнях починає переважати погляд, що Таврія — це споконвічна слов’янська земля, де з античних часів домінуючою етнічною спільнотою були таври — споріднене зі слов’янами плем’я, яке поряд з антами стало предком українського народу. У ранньому Середньовіччі населення Криму складалося з нащадків таврів, які згодом стали називатися «русичами», «русинами». Вони завжди відокремлювали себе від численних інших народів — греків, скіфів, ґотів, аланів, хозарів, печенігів тощо, які перебували тут у той час. Існували тісні взаємозв’язки між Київською Руссю і таврами-русичами. Внаслідок цього утвердилися не лише назва «русь» — «Кримська Русь», «Тмутараканська Русь», але й властиві русичам етнокультурні особливості. Про народ «русів», «русичів», що заселяли Тавриду, писали болгарські, грецькі, арабські та інші автори. За даними турецького історика Евлії Челебі, за часів Середньовіччя дві третини населення Криму становили русичі-українці. Це важливо підкреслити, оскільки у 1990-х роках не припиняються спроби довести, щотаври-русичі, будучи асимільовані монголами й кримськими татарами, безслідно зникли.

Новий період в етноісторії Криму розпочинається з його приєднання у 1773 р. до Російської імперії. Це спричинило наростаючу пертурбацію населення, коли зі зменшенням українців та представників інших народів тут невпинно зростає число росіян. Цей процес відбувався і через примусові виселення і голодомори 1921 р., 1932 р., репресіям, депортаціям кримських татар, а також греків, болгар, німців у 1944—1945 рр. тощо.

Отже, за відомих історичних обставин найдавніші корінні жителі Криму (таври — анти — русичі —українці) сьогодні не ставновлять етнічної більшості, поступаючись за своєю чисельністю росіянам, які тут, які в усій Україні, становлять етнічну меншину. Зважаючи на це, всі форми традиційно-побутової культури населення цього регіону ввібрали в себе широке розмаїття поліетнічних елементів. Крим для України — це давня перлина, що є унікальним поєднанням природних ресурсів (море, гори, ліси тощо) і фруктово-овочевих господарств, які в комплексі з іншими спрятливими чинниками роблять його безцінним осередком світового туризму та базою санаторно-лікувальних закладів.

Донщина (українське Подоння) — історико-етнографічна зона, що охоплює сточище нижнього і середнього Дону. Його південно-західна частина належить до української етнічної території (частина Донецької і Луганської областей). Етніку регіону визначали складні соціальні процеси й переселенські рухи. У IX ст. ця територія входила до складу Хозарського каганату, а в два подальші століття сюди була спрямована потужна слов’янська колонізація. Це створило передумови для виникнення під протекторатом Києворуської держави Тмутараканського князівства (центр Тмутаракань — у гирлі Кубані). Але у XII ст. тут запановують половці, тому одна частина слов’ян-русичів повертається на Русь, а інша, що осіла у Приазовї й Подонні (на нижньому Доні), займаючись промислами та ведучи постійну боротьбу з кочовиками, перетворюється на самобутнє етносоціальне утворення, відоме під назвою «бродників». їх вважають предтечею українського козацтва. Про питому вагу присутнього тут у XIV ст. русько-українського елементу свідчить назва донської столиці — «Черкеськ».

У ХV— XVI ст. на основі перемішування автохтонної людності (нащадків слов’ян-русичів і кочових народів) та переселенців з Московії й України на Донщині витворюється окрема субетнічна група донських козаків, яка перебуває на службі, а відтак потрапляє в залежність до царського уряду Впродовж XVII—XVIII ст. українську присутність на Донщині посилювали хвилі переселенців, так що на 1782 р. тут нараховувалося до 26 тис. «станичних малоросіян», а за кілька прийдешніх десятиліть їхня чисельність зросла у три — чотири рази. Наприкінці XIX ст. українці становили 28% людності Донщини, а росіяни — майже 69%. Водночас тут видокремлюється українська етнографічна територія, яка посмужно визначається північним районом між Дінцем і Доном, південно-західною Таганрощиною та північним відтинком від річок Манича і Сал, що прилягає до Передкавказзя.

Не маючи власного глибокого коріння, традиційно-побутова культура Донщини дає яскраве свідчення того, як ті чи інші етнокультурні явища, мандруючи зі своїми носіями, «вживаються» у нове середовище, а згодом впливають на нього та зазнають трансформації’ внаслідок іноетнічних впливів. Зокрема нижньодонська говірка склалася на українській основі з татаро-ногайськими та російськими домішками,.багато українізмів уживається на всій Донщині. Кожна хвиля українських переселенців несла з собою зразки своєї матеріальної і духовної культури, що знаходило прояв як у житлобудуванні, знаряддях праці, одязі, керамічних комлексах тощо, так і в ритуально-обрядовій сфері. Важливу роль у збереженні української етнічності відігравала церква. Таким чином, з одного боку, можемо говорити про деяку «українізацію» культури донського козацтва, що має найрізноманітніші прояви: побутування колодязів із журавлями і ставків із греблями; житлові будинки тут називалися «куренями»; поширилися засадничі елементи устрою українського козацтва — військові чини, ознаки влади тощо. Але, з іншого боку, українська традиційність поступово нівелювалася наростаючою русифікацією (царською та радянською), так що людність українського Подоння має доволі розмиту етнонаціональну свідомість.

Література: Боплан Г. Опис України. — К., 1990; Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К, 1994; Буковина: історичний нарис.— Чернівці, 1998; Заставний Ф. Д. Географія України.—У 2-х книгах. — Львів, 1994; Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. — Львів, 1993; Енциклопедія Українознавства.—Т. 1—10. — Перевидання в Україні.—Львів, 1993—2001; Етнографія України. — Львів, 1994; Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження у 2-х томах.— Т. 1.—Львів, 1999; Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996; Міндюк О. Українці — корінний народ Криму. —Львів, 2000; Поділля: Історико-етнографічний нарис. — К., 1994; Полесье: материальная культура. — К., 1988; Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України. — К, 1996; Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. — Львів, 1994; Українське народознавство. —Львів, 1997; Українці. Історико-етнографічна монографія удвох книгах. — Опішне, 1999; ТиводарМ. Етноісторичний та етнокультурний розвиток українців Закарпаття // Етнічі та історичні традиції Українських Карпат кінця XVIII—XX ст. — Ужгород, 2000; Украинцы: Этническая история. Антропология. Язык. Расселение. — М., 1994; Холмщина і Підляшшя: Історико-етнографічне дослідження. — К., 1997.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...