У нас микрокредиты онлайн с быстрым решением оформят максимально быстро.

Українська етнологія (часть 2)

Бойківщина — етнографічний район, що займає центральну найбільш освоєну частину Карпат Його межі визначаються межиріччям Лімниці і верхнього Сяну та умовною лінією, що проходить південніше Дністра до верхів’я Ужа і Тересви. Першу хвилю заселення цихтеренів пов’язують з літописними племенами дул ібів, білих хорватів та білих сербів; другу (XII—XIV ст.) — з колоністами із сусідніх земель, що шукали захисту від монгольської навали; третю, наймасовішу, становили втікачі з низинних районів і різні іноетнічні елементи. Таким чином, у середині XIX ст. поряд з українською більшістю (68%) тут проживали поляки (19%), євреї (9%) та німці. Історико-культурні особливості краю значною мірою зумовлювалися його почерговим перебуванням у складі Угорщини, Речі Посполитої, Австро-Угорщини та Чехословаччини. Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом Бойківщина охоплює Сколівський, Старосамбірський, Турківський та південні смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбірського районів Львівської області; південно-західні частини Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області та Міжгірський, Воловецький, південь Великоберезнянського районів Закарпатської області.

Більшість учених одностайна в тому, що етнонім бойки принаймні до кінця XIX ст. не був самоназвою, але’исленні версії щодо його походження потребують майбутніх досліджень. Зокрема існують спроби вивести його:

від польського слова «бойяк» (віл) або від румунського «боу» (віл), що не витримує наукової критики, бо в першому випадку воно відображає зневажливе ставлення поляків до українських горян, а в другому — штучно пов’язує бойків з розведенням великої рогатої худоби, хоча головним їхнім заняттям завжди було землеробство;

від російського прикметника «бойкій» (П. Шафарик), що нехарактерно ні для української мови, ні для говірок західних регіонів; від слова «боятися» (О. Потебня);

від антропоніма «Бойко», що був поширений на території України ще в давньослов’янську добу;

від назви одного з літописних кельтських племен «бойі», які з напівміфічної країни Боїкі, розташованої на території проживання карпатських бойків, переселилися на Балкани. Але більшість учених відкидає припущення, нібито вони прийшле, а не автохтонне населення; від мовно-діалектної частки «бойє», що означає «так» — це припущення поки що вважаємо найбільш прийнятливим.

Бойківський етнографічний район поділяється на локально-територіальні зони — західну, східну, підгірську і закарпатську, яким поряд з окремими відмінностями властиві загальні риси традиційно-побутової культури. Це, зокрема, проявляється у відсутності в комплексі сільськогосподарського реманенту поширеного серед українців рала, що компенсовувалося широким використання мотики («сокирянка», «рало»). Тут довше (до ХІХ ст.), ніж в інших областях України, зберігалася вогневирубна система землекористування. Землеробство комплексно доповнювалося різними формами вигінного скотарства (стійлове, хутірське, полонинне), в якому переважала велика рогата худоба.

Традиційна бойківська садиба постає у вигляді довгого двору з розташованими під одним дахом житловим і господарськими приміщеннями. До кінця XIX ст. елементи традиційної бойківської архаїки проявлялися у переважанні однокамерної курної хати; в помірно орнаментованому одязі з домінуванням чорного та білого кольорів; у чоловічих зачісках (довге волосся іноді запліталося в косу чи зав’язувалося у вузол) тощо. В сімейних і громадських стосунках надовго затрималися пережитки патріархальних відносин та звичаєвого права. Прикметною рисою субкультури бойків-українців став глибокий поділ за соціально-майновою ознакою на дві групи — шляхетську і селянську. їхня відокремленість проявлялася у шлюбній замкненості й навіть роздільному проживанні в межах одного селища.

Гуцульщина охоплює східну частину Карпат і невелику смугу Закарпаття. її етнографічні кордони окреслюються на заході Лімницею й далі верхів’ями річок Берестянки, Турбату, Тересви, на півдні—українсько-румунським кордоном, а на північному сході — Бистрицею. Згідно із сучасним територіально-адміністративним поділом до неї належать Верховинський і південні частини Надвірнянського й Косівського районів Івано-Франківської області, південна смуга Вижницького й Путильського районів Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. На цій основі гуцули поділяються натри локально-територіальні групи — галицька, буковинська, закарпатська, всередині яких виокремлюються дрібніші етнореґіональні одиниці.

Існують різні припущення щодо походження назви «гуцул», яку, зокрема, виводять від слів «кочул» (чабан, кочівник) чи «горул» (мешканець гір), від молдавського слова «гоц» (розбійник), від антропоніміє Гецила, Гуцул та ін. В останні роки посилилися спроби вивести етимологію цього етноніма від давніх спільнот: тюркського племені «узів» або ж від уличів («улугців»), що перемістилися в Карпати з Нижньої Наддністрянщини. Але наведеним та іншим версіям поки що важко віддати абсолютну перевагу, тому ця проблема залишається відкрита. В переважній більшості гуцули визнають свою регіональну назву (самоназву); порівняно з іншими етнографічними (субетнічними) групами у них найбільш розвинені субетнічна самосвідомість і самоідентифікація. Про це свідчить гуцульський фольклор (коломийки):

Гуцулка мя породила, з гуцулков люблюсі.

Ой ти гуцул та й я гуцул, оба-смо гуцули.

І ти гуцул, і я гуцул, єдна у нас мова.

Та не той то гуцул, шо погуцуливсі,

Але той, кажи, гуцул, шо в горах роди всі.

Існують численні гіпотези етнічного походження гуцулів. Чимало дослідників намагається вивести його, відштовхуючись від тези про слов’янізацію різних етнічних спільнот— готів, волохів, даків, навіть тюркомовних узів. Спираючись на дослідження відомих українських лінгвістів, антропологів, етнологів (Б. Кобилянський, В. Дяченко, М. Тиводарта ін.), можна припустити, що найвірогідніше їхньою етногенетичною основою стали відлами літописних племен уличів і тиверців, які з Нижньої Наддністрянщини під тиском кочовиків переселилися на карпатські високогір’я. Подальше формування гуцульської етнореґіональної групи протікало через вкраплення в цю східнослов’янську основу іноетнічних компонентів та їхню етнокультурну консолідацію й саморозвиток. Гуцульщина ніколи не становила окремої цілісної адміністративно-територіальної одиниці, тому протягом тисячолітнього розвитку окремі її частини поділяли історичну долю Галичини, Буковини і Закарпаття.

З-поміж інших етнографічних утворень гуцулів вирізняє найбільш яскрава самобутня традиційно-побутова культура, що передусім зумовлюється гірським ландшафтом, який значною мірою визначав усю систему життєзабезпечення. її основу становили полонинне скотарство (вівчарство), а також різні промисли, передусім лісорубство, лісосплав (плотогони) та ін. Через обмеженість орних площ землеробство відігравало другорядне значення, натомість високого рівня досягли ремесла — ткацтво, обробка вовни і шкір, вироби з дерева, металу, кістки та інші, що вирізняються неповторним місцевим колоритом. Своєрідність гуцульських поселень визначається розкиданістю садиб («оседків») долинами та гірськими схилами. Традиційним типом двору була т. зв. ґражда —замкнена по периметру система житлових і господарських будівель. Збереження архаїчних елементів у техніці зрубного будівництва проступає у зведенні як житлових помешкань («хиж»), такі церков. Барвиста самобутня гуцульська ноша (багатоорнаментовані вишивки, білі кептарі, фетрові капелюхи — «кресані», тощо) доповнювалася традиційними елементами у вигляді прикрас («зґарда», «ґердан» та ін.), топірців, торбинок («тобівка», «тайстра»), поясів («череси») та ін.

Сплетіння язичницько-демонологічних та християнських уявлень просякає все духовне життя гуцулів, даючи унікально-екзотичні зразки пісенної (коломийки) й музичної (дримба, трембіта) творчості, танцю (аркан), а також народних знань, звичаїв і обрядів (т. зв. полонинський хід — весняний вигін худоби на полонину) тощо. Все це дозволяє говорити про існування в українському етнокультурному просторі «гуцульсько-полонинного типу субкультури».

Посилення уХХ ст. процесів міграції, урбанізації та інші фактори зумовили деяке нівелювання, згладжування традиційно-побутової самобутності населення карпатського реґіону та його локально-етнографічних груп. З другого боку, на хвилі бурхливого національно-державного відродження 1990-х років мала місце тенденція до невиправданого перебільшення культурно-традиційних особливостей різних етнографічних груп, яких навіть прагнули видавати за окремі етноси та протиставляти одну одній. Такого роду намагання не мають реальних підстав (культурних, психологічних, мовних, антропологічних), адже регіональна етнографічна (субетнічна) самобутність ніякою мірою не суперечить загальній етноукраїнській ідентичності.

«Перехідні» групи населення. В західноукраїнському надреґіоні існували маргінальні групи населення з етнічно невизначеним обличчям. У вітчизняній науці ця проблема ще не знайшла достатньо глибокого вивчення, тому вслід за Володимиром Кубійовичем, який одним із перших дослідив це явище, назвімо їх «переходовими» («перехідними») групами.

Серед них передусім відзначмо т. зв. латинників, що, проживаючи переважно в Галичині, на Поділлі та Лемківщині, зберігали риси української та польської етнічностей. Це була штучна (не вживана серед самої людності) назва для визначення римо-католиків, переважно селян, які розмовляли українською мовою та в культурно-побутовому відношенні майже не відрізнялися від українців. Походження латинників достеменно невідоме, найвірогідніше їхнє формування могло відбуватися двома шляхами на різній етнічній основі. Одну групу латинників являли поляки, що переселилися у XVIII—XIX ст. із західних (польських) етнічних земель на українські. Потрапивши в українське етнічне середовище, вони зазнавали культурно-побутової й навіть мовної «українізації», але зберігали свою римо-католицьку віру. З другого боку, подібних ознак набирали українські селяни, які, будучи кріпаками, підтиском шляхти приймали «польську віру», але зберігали свою мову та звичаї. Таким чином, якщо за австрійського панування етнічні самоідентифікація та свідомість латинників залишалися розмитими й нескристалізованими, то у 1920-х, особливо 30-х роках частина з них починала ототожнювати себе з українцями, а більшість — з поляками.

Другою нечисленною «перехідною» групою були греко-католики з польською розмовною мовою. Вони проживали у межиріччі Сяну і Вислоку, де українська етнічна більшість зазнала сильної полонізації, а також у вигляді окремих вкраплень у польському етнічному масиві, розташованому на схід від Сяну. З іншого боку, в українському етнічному середовищі Галичини й Поділля піддавалися асиміляції польські колоністи, яких часто називали «мазурами».

Через нечіткість критеріїв визначити чисельність цих «перехідних» груп населення дуже важко, оскільки офіційна польська статистика всіляко їх перекручувала на користь збільшення «польського стану посідання». На основі детального аналізу матеріалів австрійської, польської, німецької, а також церковної статистики В. Кубійович указував, що на 1939 р. в українській Галичині разом з Лемківщиною проживало 514 тис. латинників та 16 тис. українців з польською розмовною мовою, які становили відповідно 8,8 та 0,3 відсотка від загальної чисельності населення.

До вибуху Другої світової війни наХолмщиніта Підляшші існувала така «перехідна» група людності, як сполонізовані українці, яких називали «калакутами» або «перекицами». Вони розмовляли переважно українською мовою, дотримувалися українських звичаїв, але самоідентифікували себе з польським етносом.

Виникнення та існування «перехідних» груп населення показує, в яких складних умовах йшло становлення етнореґіональності України, де під впливом суспільно-політичних чинників унаслідок тісного співжиття різних етнічних спільнот виникали непередбачувані сплетіння окремих ознак і проявів етнічності.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...