It и телекоммуникации.

Українська етнологія (часть 2)

Діалекти української мови

Українська мова, як уже відзначалося, не є абсолютно гомогенним у внутрішньому відношенні явищем, бо в процесі розвитку в часі та просторі витворилися відмінності між її місцевими різновидами — наріччями, які поділяються на діалектні групи, говори та говірки. Історію виникнення цих мовно-територіальних утворень та формування просторової варіативності і диференціації діалектної мови вивчає діалектологія. Вона покликана виявляти і їхнє співвідношення з іншими формами існування мови етносу—літературною, просторіччям, а також соціальними діалектами, які включають арґо (штучна, умовна говірка замкнено-соціальної чи професійної групи) та жарґон (говірка зі специфічною експресивно забарвленою лексикою, синонімічною до слів загального вжитку).

Найбільша одиниця територіальної диференціації української мови — наріччя складається із сукупності близьких говірок (особливості спілкування мешканців одного чи кількох сіл — «Що сільце, то й слівце»), об’єднаних у говори. В українській діалектичній мові прийнято вирізняти три головні наріччя: північне (поліське), південно-західне та південно-східне. Запропонована К. Михальчуком у праці «Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв’язку з наріччями Галичини» (1872 р.) основа такого поділу вдосконалювалася в подальших роботах українських мовознавців (І. Зілинський, Ф. Жилко та ін.). Слід відмовитися від погляду на діалекти як на «зіпсовану літературну мову», якою користується простолюддя. Виникнення діалектно-просторових відгалужень українського народу сягає родоплемінного періоду, а їхнє територіальне закріплення відбулося за доби Середньовіччя. Отже, існування діалектів — це закономірне природне явище розвитку будь-якого етносу, діалекти — це «жива історія» його мови.

Північне (поліське) наріччя української діалектної мови охоплює північну частину України (Волинь, Рівненщина, Житомирщина, Чернігівщина, північні райони Сумщини, Київщини). Південно-східне наріччя поширюється Харківською, Луганською, Донецькою, Полтавською, Запорізькою, Дніпропетровською, Херсонською, Кіровоградською, Черкаською, Миколаївською, Одеською та південними районами Київської і Сумської областей. Південно-західне наріччя становлять говори Закарпаття, Буковини, Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини, Хмельниччини, Вінниччини та окремих районів суміжних з ними областей. Межі між північним і південно-східним наріччями проходять приблизно за умовною лінією Володимир-Волинський — Луцьк— Рівне — Новоград-Волинський—Житомир — Фастів і далі рікою Сейм до російськомовного кордону, а водорозділом між південно-східним і південно-західним наріччями є умовна лінія Фастів — Біла Церква — Ставище — Первомайськ— нижня течія Дністра. Наріччя української діалектної мови виходять за межі сучасної української державної території, охоплюючи суміжні з нею терени сусідніх країн.

Північне наріччя межує із польсько- та російськомовними зонами, а також перехідними українсько-білоруськими говірками Берестейщини і Пінщини. Крім українських теренів, його говірки поширені в Курській, Воронезькій та Бєлгородській областях Росії. Воно поділяється на три говори: східнополіський, середньополіський, західнополіський, які й відрізняють це наріччя від двох інших. Предком північноукраїнського наріччя можна вважати мову, якою розмовляли північні дуліби, деревляни, поляни та сіверяни. Головними ознаками його говорів є вимова ненаголошеного о як а (вада, карова); твердий звук р (бурак); наявність дифтонгів (вуол, біеб); вимова звуків у, й замість літературних і, о (кунь); поширення інфінітива дієслів на -ть (держать, рвать) та приставних приголосних г, в, й (вогірки, йулиця) тощо. Крім того, кожен говір вирізняється своїми лексично-семантичними рисами. Наприклад, поняття трясовина, болото у західнополіському говорі може передаватися словами — морочня, чаква; у середньополіському — ствіяга, драга; в східнополіському — балота та ін.

Широка діалектна диференціація південно-західного наріччя зумовлюється особливостями етноісторичного розвитку регіону побутування його говорів, а також межуванням із польською, словацькою, румунською, молдавською, угорською, російською етномовними зонами. Говори цього наріччя загалом відповідають мові племінних об’єднань бужан (волинян), уличів, білих хорватів і тиверців, хоча питання, пов’язане з генезою і пошуком відповідності мовно-діалектних особливостей тій чи іншій племінній групі та сучасним говорам, до кінця ще не вирішене. Це пояснюється тим, що на старожитні говори південно-західного наріччя під час багатостолітнього розчленування території їхнього поширення між чужими державами накладалися численні іншомовні впливи.

В сучасній діалектології переважає класифікація, згідно з якою у південно-західному наріччі вирізняються три групи діалектів: 1) волинсько-подільські, що об’єднують два окремі говори, якими розмовляє людність Волині та Поділля; 2) галицько-буковинські, до яких належать покутсько-буковинські (Надпруття), гуцульські та надсянські (Галичина, Буковина) говори; 3) карпатські, що складаються із бойківського, закарпатського та лемківського говорів.

Серед важливих ознак цих діалектів вкажімо на збереження архаїчних форм давального і знахідного відмінків однини особових та зворотніх займенників: ти, ми, си, тя, ся; відсутність подовження приголосних в іменниках середнього роду, що часто збігається із заміною закінчення я на є (житє, зіпє); фіксацію минулого і майбутнього часу дієслівної форми (був повернувся, буду робила); наближення ненаголошеного звука о до у (курова); втрату дзвінкості голосних перед глухими та в кінці слів (солоткий, вашко) та ін. Крім того, кожна група діалектів та окремі говори мають свої більш чи менш виражені особливості. Наприклад, у галицько-буковинській групі а після шиплячих і м’яких приголосних змінюється на голосні е, и, і (час— чіс, шапка — шипка), в буковинському говорі простежується виразна зміна артикуляції и на е (жито —жето, бики — беке) та ін. Південно-західне наріччя має специфічну, не властиву іншим діалектам особливість словотворення, пов’язану із застосуванням суфіксів -анк(а) та н-иц(а) для утворення назв ділянок, призначених для вирощування певних сільськогосподарських культур (бараболя — бараболянка, буряк — бурачанка) та ін.

Зважаючи на територіально-часові особливості становлення, південно-східне наріччя вчені часто називають «новоствореним». Воно поділяється на три говори, з яких лише один — середньо-наддніпрянський має давнє походження, а два інших — слобожанський і степовий є пізніми мовними утвореннями. Середньо-наддніпрянський говір формувався у XIII—XIV ст. на основі масового напливу людності з Волині, Поділля та Галичини на Наддніпрянщину, внаслідок чого тут стала домінувати первісна діалектна система, на основі якої виникли сучасні північне та північно-західне наріччя. У чотири подальші століття середньо-наддніпрянським говором розмовляла найвпливовіша українська політична еліта, його особливості відбилися у золотому фонді національноїхудожньоїлітератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Є. Гребінка, П. Мирний та ін.), тож закономірно, що на цій діалектній основі творилася українська літературна мова.

Слобожанський говір формувався у XVI—XVII ст. через взаємодію і подальший розвиток привнесених під час заселення  Слобідської України середньонаддніпрянської, східнополіської та частково подільської і південноросійської говірок. Становлення степового говору в XVII—XIX ст. відбувалося на серед-ньонаддніпрянській та слобожанській діалектній основі, в яку також вкраплювалися елементи говірок північного та південно-західного наріч. У різний час він відчував більші чи менші впливи російської, болгарської, молдавської мов.

Південно-східне наріччя остаточно сформувалося у XIX—XX ст. Воно охоплює найбільшу масу українського населення, але порівняно із двома іншими наріччями має значно однорідніші говори із невиразним членуванням. Серед його характерних ознак відзначмо зближення у вимові ненаголошених звуків е, и (нсґсу ж&’ву); заміна у вимові звука о на у (тобі —тубі); пом’якшення приголосних р (р’яма, кобзар’); вживання вставного н (памнять, мнясо); заміну в багатьох випадках звука ф на х, хф (буфет — бухфет, туфлі — тухлі) та ін. Загалом лексичний ареал південно-східного наріччя доволі розмитий, у ньому зустрічаємо найбільше русизмів, тюркізмів та запозичень із романських мов.

Наріччя діалектної української мови вирізняються одне від одного не лише фонетичними і граматичними ознаками, але й особливостями лексичного складу, що зумовлюється переважанням різних форм життєзабезпечення та характером іноетнічних впливів. Одне від одного наріччя відділяється смугою перехідних говірок. Неоднакова і глибина протиставлення між ними, зокрема за фонетичними ознаками ближчими є говори південно-східного і частково південно-західного наріч.

Взаємозв’язок між наріччями та літературною мовою на різних етапах етноісторичного розвитку також був неоднаковий. Народні діалекти впливали на формування давньоруської та староукраїнської літературної мови, а сучасна літературна мова через систему освіти та засоби масової інформації своєю чергою впливає на територіальні говори, сприяючи їхньому зближенню та стиранню відмінностей між ними. Але це зовсім не означає, що вони можуть зникнути, адже діалекти — це «живе народне тіло», яке існує, розвивається, видозмінюється разом зі своїми носіями, яскраво засвідчуючи мовне багатство, самобутність та окремішність українського етносу.

Щодо вже згадуваних соціальних діалектів відзначмо, що українська мова характеризується відсутністю «власного» молодіжного жарґону, а його поява в останні роки є здебільша калькою російськомовних слів. Через свою виразність і мелодійсть вона погано надається для озвучування певних речей і явищ у неприродно спотворених, а тим більше брутальних висловах. Зовсім інший характер має проблема недостатньої розробленості виробничо-технічного і наукового (фізичного, юридичного, хімічного, медичного) стилів та багатьох професійних субкодів, що дісталася нам у спадок від тотальної русифікації. Протягом 1940—80-х років питання щодо їх цілеспрямованого опрацювання та видання відповідної літератури майже не піднімалося. Недостатньо швидко і плідно просувається робота у цьому напрямі і на сучасному етапі.

Отже, незважаючи на багатосотлітнє відокремлення західних українських земель від східних, відмінності між наріччями української діалектної мови не надто суттєві. Вони не можуть становити якоїсь поважної перешкоди у спілкуванні, тому поділ українців за мовною ознакою на «східняків» і «західняків» штучний, а з політичного погляду — облудливий. Він може мати лише історико-етнографічний сенс, тож ніяк не порушує їхньої етнічної та державно-політичної єдності. Так само немає жодних підстав для протиставлення діалектів літературній мові, бо вони живлять її та не можуть існувати одне без одного; говори, наче струмочки, впадають у могутнє річище загальнонародної мови, висохнуть потічки — обміліє ріка. Наріччя і говори є яскравим виявом внутрішнього багатства й окремішності української мови серед інших мов світу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...