Українська етнологія (часть 2)

Більшість території Закарпаття займає етнографічна група долинян. їхню етногенетичну основу становили білі хорвати, а вкраплювання в неї впродовжтисячоліття різних іноетнічних компонентів на тлі складних суспільно-історичних процесів витворило досить цілісний і самобутній комплекс традиційно-побутової культури. Він має доволі виразні гомогенні риси, хоча долиняни проживали у різних географічних поясах, переживали відмінні суспільно-політичні та іноетнічні впливи. Самі долиняни не мали історично сформованої самоназви та відповідної локальної самоідентифікацїї. Називаючи себе «русинами», «руснаками», вони нічим не відокремлювалися від гуцулів, бойків, лемків, але повсякчас самопротиставлялися угорцям, румунам, словакам та іншим неукраїнським спільнотам. За вищеназваними критеріями серед долинян виокремлюється понад два десятки локально-територіальних груп.

Особливості етноісторичного розвитку Закарпаття строкатий поліетнічний склад населення, міжкордонне його розташування та інші фактори дали підґрунтя для виникнення псевдонаукових теоретичних конструкцій, пов’язаних з етнічною ідентифікацією русинів-українців краю. їхні автори, серед яких провідне місце належить професорові Торонтського університету П. Магочі, намагаються штучно відірвати закарпатських русинів від українського етносу, доводячи, що вони становлять окремий «русинський народ», самостійну «русинську націю». Шляхом ігнорування чи суб’єктивного тлумачення етнографічних, лінгвістичних, історичних та інших наукових даних стверджується, що населення міжкордоння не обов’язково повинно належати до одного із сусідніх етносів, тому в зонах активних міжетнічних контактів можливе виникнення самостійних етносів один з яких і являють карпатські русини. Таким чином, «особлива історична доля краю» буцімто зумовила існування окремої етноісторичної спільноти — закарпатців.

Проте цей міф спростовує сама історія, адже за першої ж можливості вільного волевиявлення у січні 1919 р. Всенародний конгрес угорських русинів одностайно ухвалив з’єднати більшість земель їхнього проживання (вісім комітатів) з єдиною Соборною Україною. Таке історичне рішення могло зродитися лише з природного глибоко вкоріненого усвідомлення своєї кровної єдності з українським народом. Спираючись саме на підтримку широких народних мас, у 1930-х роках на Закарпатті зріс українофільський рух, що швидко потіснив старі консервативні суспільні течії. Зрештою, таке розуміння проблеми виказували і неупереджені чужинці. Ще у 1851 р. французький учений Роберт відзначав, що українська нація починається від Кубані і закінчується в Карпатах, що вона «простягається через Буковину аждо Північної Угорщини». Інший авторитетний європейський учений — Бенуа Мальон, говорячи у 1879 р. про єдність походження української нації, підкреслював, що вона заселяє територію Великої України, Галичини, Буковини і Карпатської України.

Самобутність етнографічної групи долинян, що займає більшість території Закарпаття, передусім визначається своєрідністю традиційно-господарської культури, а також особливостями розміщення поселень, типу двору, мовного діалекту, народного одягу та архітектури.

Поділля — історико-етнографічний реґіон, що займає межиріччя Південного Бугу і середнього Подністров’я та поділяється на Західне (західніше від Збруча), Центральне і Східне (Пониззя). Згідно з сучасним територіально-адміністративним поділом він охоплює більшу частину Вінницької і Хмельницькоїта суміжні з ними смуги Тернопільської, Чернівецької, Одеської областей. Назва «Поділля» у різних формах «Подол», «Подолля», «Русь Долішня» зустрічається в літописній літературі з XIII—XIV ст. на означення земель між Південним Бугом і середнім Дністром, які в загальній ландшафтній системі становили пониззя (поділ), їхніх мешканців називали «подолянами», «подоляками».

Поділля є одним з регіонів, де виявлено найдавніші на території України сліди людських поселень. Поряд із Середньою Наддніпрянщиною та Волинню воно було в епіцентрі основних процесів формування українського етносу. Поділля становило густо заселену частину трипільської протоцивілізації. В другій половині І тис. до Н. X. — першій половині І тис. населення краю перебувало в активних (мирних і військових) стосунках із грецькими колоніями, а також скіфами, сарматами, кельтами, Готами, гунами, аварами та іншими спільнотами. У VII—IX ст. Поділля заселяли слов’янські племена уличів і тиверців, а також хорватів і дулібів, нащадки яких і стали визначати характер подальших етнічних процесів регіону.

Протягом І тис. після Н. X. Поділля було тереном експансії майже всіх найбільших груп кочових спільнот, які почерговими хвилями прокочувалися Україною. В прийдешньому тисячолітті порівняно з іншими історико-етнографічними регіонами воно зазнало чи не найбільш інтенсивних етнічних пертурбацій населення, внаслідок чого окремі локальні зони тимчасово втрачали слов’яно-руський етнічний характер. Зокрема у києворуський період хліборобське населення Пониззя поступово переміщувалося на північ, у Лісостеп, а його місце деякий час займали половці, У другій половині XIII ст. — першій половині XIV ст. західне Полісся перебувало під владою монголів, тому тут виникло чимало «татарських сіл».

Новий період в етнічному розвитку Поділля розпочинається з останньої третини XIV ст., коли внаслідок польської експансії тут зростає питома вага неукраїнського різноетнічного елементу, особливо в містах різко збільшилася чисельність поляків й Вірменіє, а згодом німців і євреїв. Тоді назва «Поділля» збереглася лише за створеним у середній частині краю Подільським воєводством, яке відійшло до складу Речі Посполитої, а його західна смуга (Брацлавське воєводство) була складовою Великого князівства Литовського. Денаціоналізація в цей час набрала чітко вираженого соціального характеру і мала двобічну спрямованість: українська шляхта зазнавала полонізації через окатоличення, а нечисленне польське селянство натомість «українізувалося». Водночас, унаслідок напливу нового населення швидко залюднювалося Західне Поділля, куди також переміщуються мешканці південно-східної частини краю, яка через напади кримських татар перетворюється в напівпустелю. Внаслідок встановлення в останній третині XVII ст. турецького протекторату обезлюднюється Подільське воєводство. Чергове інтенсивне заселення Поділля відбувається у першій половині XVIII ст. завдяки поверненню втікачів із Лівобережжя, а також напливові селян із Галичини, Волині, Молдавії та Польщі. Внаслідок цього воно знову стає одним із найбільш залюднених регіонів української етнічної території.

Після двох поділів Польщі (1772 і 1793 рр.) до 1939 р. розділена Збручем територія Поділля перебувала спочатку у складі Російськоїта Австрійської імперій, а згодом — Польщі та УРСР тому в різних частинах краю протікали відмінні за характером етнічні процеси. У східній (підросійській) частині відбулося зменшення впливів поляків, які асимілювалися в середовищі українців. Водночас як перші, так і другі зазнавали інтенсивної русифікації, через аграрне перенаселення вони були змушені емігрувати спочатку до Сибіру і Далекого Сходу, а згодом на Донбас і Криворіжжя. На заході, в Галицькому Поділлі, чисельність поляків постійно збільшувалася, що зумовило наростання процесів полонізації та виникнення «перехідної» групи латинників.

На тлі складних суспільно-політичних процесів (двох світових війн, голодомору та ін.) на більшості української етнічної території до середини XX ст. питома вага корінної людності зменшувалася, а на Поділлі спостерігався зворотний процес. Завдяки низькому рівневі урбанізації та засередженню основної маси населення в сільській місцевості відносна частка українців у краї за півстоліття збільшилася з 75 до 91%, росіян — з 2,3 до 4,4%, а євреїв зменшилася з 12 до 1,8%, поляків — із 8 до 2,4%. Окреме місце в етнографічній структурі Поділля займав південно-східний відтинок, де над Дністром (у межах Молдавської республіки) проживало 50 тис. українців.

Самобутність традиційно-побутової культури Поділля дозволяє багатьом дослідникам виділяти її корінну людність в окрему етнографічну групу — подолян. Проте на всій території регіону вони не мають таких більш-менш цілісних і виразних особливостей матеріальної й духовної культури, як представники інших етнографічних груп (гуцули, бойки). Існування серед подолян численних локально-територіальних варіантів значною мірою зумовлювалося тривалими взаємозв’язками з поляками, чехами, молдаванами та представниками інших етнічних груп. Зокрема А. Пономарьов указував, що населення, яке становить «ядро подільської культури» (центральні райони Вінницькоїта Хмельницької областей, схід Тернопільщини), зберегло крайову самосвідомість, а терени, що періодично відривалися від нього, набули ознак перехідних зон від типово подільської культури до культури суміжних регіонів — буковинської, волинської, галицької, наддніпрянської.

Покуття — крайня частина Східних Карпат, яку в літературі називають по-різному: «пруто-дністровське межиріччя», «південно-східна частина Галичини», «етнографічний район Прикарпаття» тощо. Проте комплес етнореґіональних ознак, що виробився під впливом природно-географічного середовища та в ході складного історичного розвитку, дозволяє типологізувати його як окремий (і найменший) історико-етнографічний реґіон України. Окреслені ще Бопланом територіальні обриси Покуття залишаються прийнятливими ще й досьогодні. Його територія, до якоїзгідно із сучасним адміністративним поділом належать сім районів Івано-Франківської області, охоплює верхів’я Дністра та Попруття. Походження згадуваного ще у літописах крайоніма Покуття («люди з Покуття» тощо) більшістю дослідників виводиться від слова «кут» як найменування землі, утвореної «в кутах» на згинах річок, уданому випадку Дністра, Пруту і Черемошу. Від нього походить етнонім покутяни, що вХІХ—XX ст. активно вживався у суспільній літературі та громадському лексиконі.

Перебуваючи у складі різних як українських (Київська Русь, Галицько-Волинська держава), такі іноетнічних (Річ Посполита, Австрійська імперія) державно-політичних утворень, людність Покуття зберігала свою етнореґіональну самобутність. Переживши молдавсько-польські війни другої половини XIV ст.—XVI ст., що завдали його людності багато лиха, цей край став однією з найгустіше заселених частин України та найбільш моноетнічною областю її західного надрегіону. Наприкінці XVIII ст. 90% її населення становили українці, хоча у 1930-х роках їхня питома вага зменшилася до 74%, а натомість зросло число поляків і євреїв (по 9%) та латинників.

Перебуваючи в тісному оточенні інших історико-етнографічних регіонів (Поділля, Буковина) та етнографічних районів (Гуцульщина), Покуття, з одного боку, ввібрало багато рис перехідної зони, а, з другого, вирізняється власною традиційно-побутовою культурою. її особливості простежуються у народному мистецтві (передусім кераміці, писанках і вишивках), що відзначається самобутньою кольористикою і художніми мотивами. Говірка покутян, хоча й близька до гуцульської, наддністрянської і де в чому до подільської, має власні самобутні риси. Змогу насолоджуватися неповторністю покутського діалекту дають нам твори Василя Стефаника та Марка Черемшини.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...