Українська етнологія (часть 2)

Буковина — ще один історико-етнографічний регіон, який тривалий час був відірваний від українського етнічного ядра та розвивався на перетині різних етнічних і державно-політичних утворень. Назва краю має глибоко народну основу, сягаючи корінням у словотвір давньоруських часів, коли у багатьох місцях він був покритий «буковинами», тобто масивами букових лісів. Цей крайонім, що вперше зафіксований у літописній літературі під 1392 р., походить від слов’янського апелятиву «буковина». Спочатку він стосувався лише лісових масивів верхів’я Пруту і Серету, а з XVI—XVII ст. поширюється на заліснене межиріччя Пруту і Дністра. Хоча назва «Буковина» переважно побутувала серед місцевого населення, але вже у кінці XV ст. вона потрапляє до хронік багатьох сусідніх держав на означення простору між Молдавією і Річчю Посполитою. Поступово цей крайонім поширюється на весь історико-етнографічний регіон між середнім Дністром і головним Карпатським хребтом у басейні ріки Прут та верхнього Серету, а в XIX ст. поступово набирає офіційного статусу.

Заселення Буковини розпочалося в епоху раннього палеоліту. За мідно-бронзовоїдоби тут сформувався локальний тип трипільської культури. Етнічна ситуація в краї ускладнюється в останніх століттях до Н. X., коли сюди напливають носи лукашівської культури (праслов’яни, гети, германці), атакожбастарни, бесси, карпи. Вона деякою мірою стабілізувалася в період існування черняхівської культури та культури карпатських курганів, у формуванні яких брали участь слов’янські та гето-дакійські племена. З III ст. Буковина стала тереном постійного пересування кочових народів — ґотів, гунів, гепідів, аварів, угорців, але етногенетична основа аборигенного населення збереглася. Про це свідчить східнослов’янська луко-райковецька культура, яку тут представляли літописні племена тиверців, що жили над Дністром, та їхні півдненні сусіди—уличі. Локальний «прикарпатський варіант» цієї культури пов’язується з хорватами.

За часів Київської Русі Буковина належала до Теребовлянського і Галицького князівств, а потім до Галицько-Волинської держави. Зв’язок Буковини з українською державою ослабило монгольське нашестя, на її окремих теренах була добровільно визнана «татарська» влада.

Особливості етнотериторіального розвитку Буковини стають дедалі виразніші під час400-літнього (від 1360-х років до 1774 р.) перебування у складі Молдавського князівства, яке своєю чергою спочатку визнало протекторат Польщі, а в середині XVI ст. перетворилося на провінцію Туреччини. Довгий час Буковина залишалася малозалюдненим і доволі моноетнічним регіоном, наприкінці XVI ст тут проживало до 32 тис. осіб. Зі 124 зафіксованих у тогочасних документах топонімів 95% мали слов’яно-руське походження. Через постійні польсько-турецькі і російсько-турецькі війни, соціальний гніт, часті епідемії у кінці XVII ст. більша частина Буковини майже обезлюдніла, населення тікало через Дністер у більш спокійні Подільське та Брацлавське воєводства, багато молодих чоловіків наймалося до польської та російської армій. У першій половині XVIII ст. молдавським господарям вдалося стабілізувати демографічну ситуацію в краї завдяки припиненню міграції населення, а головно шляхом «збирання чужих людей» із Туреччини, Польщі та інших країн. Схожі процеси продовжувалися з переходом Буковини під владу Австрійської імперії, так що за 1775—1910 рр. її населення зросло з 75 до 800 тис.

Внаслідок цього у XIX ст. Буковина перетворюється на один з найбільш строкатих в етнічному відношенні регіонів України. У кінці XVIII ст. «руснаки», тобто автохтони-українці, становили етнічну більшість в північній частині краю (54—58% від загального числа населення). Але оскільки вони сповідували православ’я, яке вважалося «волоською вірою» (волохи — давня назва молдаван), то до волохів зараховувалося багато руснаків. Проте завдяки зростанню етнічної самосвідомості під час переписів населення 1880— 90-х років ця’людність вже називала себе не волохами, а русинами (українцями). Питома вага другої за чисельністю етнічної групи — молдаван (румунів)—становиладо 33% населення краю (у північній частині — 19%). Наприкінці XVIII — в першій третині XIX ст на Буковину переселили близько 3 тис. німецьких сімей, які заснували тут 19 колоній. Вони принесли з собою передові технології господарювання, що позитивно вплинуло на загальний рівень агрокультури в краї. У Північній Буковині інтенсивним був приріст євреїв: за 1857— 1910 рр. їх питома вага зросла з 8 до 15%, а також поляків (до 6%). Замкнені і нечисленні (від 3,2 тис. до 430 осіб) етнічні групи Буковини становили російські старообрядники (липовани), цигани, вірмени, словаки та чехи.

Асиміляційна політика королівської Румунії (1918—1940 рр.) ставила за мету перетворити українських буковинців на «чужинців» на власній землі, але вони всіма силами прагнули зберегти свою етнічність. Територіально-етнографічна цілісність Буковини була втрачена внаслідок міжнародних угод 1940, 1945, 1947 років. Таким чином, у складі Молдови та Румунії опинилося чимало населених пунктів з переважаючим українським населенням. На території новоутвореної в складі УРСР Чернівецької області залишилися місця компактного проживання молдаван і румунів (державний кордон ділить Буковину на Південну та Північну). Це дало поштовх до зростання поліетнічності Північної (української) Буковини: за 1946—1959 рр. чисельність росіян тут зросла у 8,5 раза, румунів і молдаван — у 1,2 раза, а українців — у 1,5 раза.

Особливості етноісторичного розвитку та поліетнічність Буковини відповідним чином позначилися на характері її традиційно-побутової культури, що ввібрала в себе риси, властиві всьому західному надреґіонові та перехідній зоні, де зустрілися різні етнічні потоки.

Закарпаття — це південно-західна частина української етнічної території, що охоплює південні схили Карпат та прилеглі до них рівнини в басейні річки Тиси. Будучи тривалий час відірваною від головного етнічного масиву, його людність залишалася невід’ємним складником українського етносу і водночас відзначалася своєю етнокультурною самобутністю. Складність етнологічного аналізу краю полягає в мінливості його історико-етнографічних меж. Із найдавніших часів він не мав єдиної загальної назви й до 1919 р. ніколи раніше не становив окремої адміністративної одиниці.

Протягом двох тисячоліть до Н. X. через Закарпаття проходили міграційні потоки різноетнічних племен — трако-дакійців, кельтів, скіфів і сарматів, тюрків, угро-фінів та ін. Потужна слов’янська колонізація якісно змінила етніку краю, який у VI—IX ст. перетворюється на складову частину східнослов’янського етнічного масиву, де проживали білі хорвати. З часу входження до складу Київської Русі (X ст.) людність краю називала себе «русинами», «руськими людьми», лише в середині 20-х років XX ст. тут утверджується етнонім українці. Перебуваючи з 1020-х років упродовж семи століть під владою Угорщини, Закарпаття постійно лихоманило через гострі міжетнічні, релігійні та політичні конфлікти, але з прилученням до Австрійської імперії тут намітилися тенденції до стабілізації.

Аналізуючи джерела, вчений Михайло Тиводардоводить, щодо XIX ст. крайоніма Карпатська Русь не існувало, а, перебуваючи у складі Угорщини, Закарпаття не мало загальної офіційної назви. Угорці та інші спільноти іменували його за етнічною належністю населення, що називало себе «руськими», «русинами» («Угорська Русь» та ін.). Найдавніша назва краю — «Країна» (XIV ст.) не була загальною для всього Закарпаття та не пов’язана із сучасним розумінням етнополітоніма Україна. Вона означала окремі райони Україньких Карпат, що заселялися на засадах волоського права — «Хустська Країна», «Мукачівська Країна», «Ужанлька Країна» та ін.

Протягом XIX ст. на означення цього реґіону поступово утверджуються назви «Карпатська Русь», «Карпатське Підгір’я», «Підкарпаття». У вересні 1919 р. він був прилучений до Чехословаччини під офіційною назвою «Підкарпатська Русь» (у значенні земля, розташована біля підніжжя Карпат), аз 1927 р. став називатися «Підкарпаторуська земля». На противагу цьому з кінця 1920-х років як в офіційному політичному лексиконі діячів Радянської України, з одного боку, такі в українських націоналістичних колах, з другого, став активно вживатися крайонім Закарпаття (Закарпатська Україна), який, до речі, ще в другій половині XIX ст. вживався у працях місцевих учених, а також побутував у російській історіографії. Назва «Закарпатська Україна» була офіційно закріплена червневим 1945 р. договором, згідно з яким край переходив від Чехословаччини до СРСР Сучасна Закарпатська область майже повністю охоплює історико-етнографічний регіон із такою ж назвою. За 1880—1989 рр. чисельність його населення зросла більше, ніж утричі, досягнувши 1252 тис. осіб, з них українці становлять 78,4%, угорці — 12,5%, росіяни —4%, румуни — 2,4%, а решту людності являють цигани і словаки, німці.

Хоча закарпатцям притаманні ті ж самі головні ознаки, що й усьому українському етносові, вони мають доволі строкату внутрішню етнографічну мозаїчність. Таким чином, тут вирізняються локально-територіальні групи закарпатських гуцулів (Рахівщина), закарпатських бойків (Воловецький, Міжгірський райони), закарпатських лемків (правий берег верхів’я р. Ужа). Враховуючи деякі місцеві особливості, М. Тиводар поділяє їх на територіально-популяційні групи, що здебільшого виокремлюються на основі сучасного територіально-адміністративного поділу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...