Українська етнологія (часть 2)

Західний надреґіон

Волинь як історико-етнографічний регіон загалом співпадає із давньоруською територією, відомою з літописів під назвою «Волинська земля». Найвірогідніше вона отримала назву від міста Велині — центру дулібського племінного об’єднання. В географічному відношенні Волинь належить до Полісся (Волинське Полісся), а її етнографічні межі визначаються на півдні Поділлям, на заході — Бугом, на сході — верхів’ями Ужа. Згідно з сучасним територіально-адміністративним поділом ця північно-західна частина української етнічної території охоплює південні райони Волинської й Рівненської областей, південно-східні райони Житомирської та північну смугу Хмельницької, Тернопільської і Львівської областей.

Заселення Волині розпочалося за часів палеоліту, а вже в добу неоліту та бронзи вона стала тереном активної міжетнічної інтеграції аборигенного населення зтрипільцями, з носіями лужицької культури, що рухалися зі Шлезька, та багатьма іншими спільнотами. Поряд із Середньою Наддніпрянщиною Волинь відігравала роль одного з головних регіонів україногенезу: на початку нової ери тут проживали неври. Тоді ж зміцнюються її зв’язки з Подністров’ям і Подніпров’ям; з середини VI ст. основну частину людності починають становити дуліби (бужани, волиняни). Активні етнотворчі процеси продовжувалися під час перебування краю в складі Київської Русі та в період існування Галицько-Волинської держави.

Протягом останнього тисячоліття історико-етнографічні кордони Волині рідко співпадали з адміністративно-політичним поділом краю. У X—XI ст. Волинське князівство охоплювало Холмщину, Підляшшя, Берестейщину і Белзщину. В період з 1569 р. по 1793 р. Волиньтворила воєводство у складі Польщі, а потім, до 1914 р., — губернію Російської імперії. У 1920—30-х роках утвердився поділ Волині на Західну («польську») та Східну («радянську»).

Формування окремого Волинського історико-етнографічного регіону розпочалося у XIV ст. під впливом Литовського князівства. У зв’язку з тим, щоуХУст., а особливо XVI ст. людність Наддніпрянщини зазнавала втрат через татарсько-турецькі напади та інші потрясіння, Волинь стала важливим «резервуаром» збереження генофонду українського етносу. Незважаючи нате, що в цей час сюди напливає польський елемент, передусім шляхта, українське населення краю всупереч полонізації та окатоличенню зберігає культурно-побутові традиції, що утвердилися за княжоїдоби. Проте у XVII — першій половині XVIII ст. відбуваються зворотні процеси: ставши провінцією Речі Посполитої, Волинь була позбавлена такого етнозберігаючого чинника, як козацтво, тому, рятуючись від польських утисків, багатолюдності утікало на східноукраїнські терени.

У межах Російської імперії етнонаціональний розвиток Волині визначається трьома головними тенденціями: збільшенням людності, посиленням русифікації; напливом іноетнічного елементу. За 1860—1914 рр. населення краю збільшилося з 1,6 до 4,2 млн., потім унаслідок воєнно-революційної колотнечі 1914—1921 рр. воно зменшилося майже у шість разів, а за два подальші десятиліття польського панування знову зросло до 2,08 млн. осіб. За цей понад столітній період відсоток українців у краї скоротився з 80 до 69, натомість зростала питома вага поляків (з 4 до 14%), євреїв, німців, росіян, чехів.

До Першої світової війни волинські українці вважалися «найвідсталішими у своєму національному волевиявленні» (Упас Самчук). Низький рівень етнічної самосвідомості намагалися використати поляки, які в офіційних документах іменували їх «тутейшими», чим заперечували факт належності до українського народу. Проте у період Другої світової війни значною мірою під впливом активної діяльності УПА відбулося помітне зростання національно-патріотичних почувань українців, що також проявилося в активному використанні крайової самоназви — «волиняни».

У традиційно-побутовій культурі Волині самобутні етнографічні особливості переплітаються з рисами, властивими перехідній зоні. Це простежується в житлобудуванні, яке у північній частині краю наближається до поліського типу (однокамерна зрубна хата із солом’яним дахом). У південній та суміжній із Поділлям смузі стіни будівлі ставили дерев’яні чи з глиняно-солом’яних вальків. Лише на Волині, Чернігівщині та Поліссі зустрічаємо такий прийом обробки зрубних стін житла, як побілка тільки швів, попередньо промазаних глиною. Прикметною рисою господарського комплексу стали самобутні укриття для сіна («обороги», «одрини»). Архаїчно-слов’янські риси в одязі проявляються в побутуванні поликових сорочок, які у жінок прикрашалися червоною гладдю. Прикметною особливістю є декорування ноші різними засобами оздоблення (ткані узори, ажурне вирізування та ін.). Волинська народно-обрядова творчість з-поміж інших регіонів України вирізняється багатством традиційного пісенного фольклору (веснянки, щедрівки, колядки, обжинкові пісні тощо).

Галичина —доволі складний в етнотериторіальному відношенні регіон, що зумовлюється мінливістю його кордонів та накладанням окремих локальних зон на інші історико-етнографічні регіони. Існує чимало версій щодо походження цієї назви. її етимологію найчастіше пов’язують зі словом «галка», яка була гербовим знаком Галича, але сучасний стан наукового опрацювання цієї проблеми поки що не дозволяє нехтувати й іншими гіпотезами. Зокрема певна група дослідників виводить цей крайонім від слова «гальс» — сіль або ж від згаданих Геродотом племен «алазонів» («галазонів»). Інші дослідники його виникнення пов’язують з експансією кельтів, що охопила велику частину території України: греки називали кельтів «палатами», а римлян — «галлами»; на терені їхніх міграції та проживання зустрічаємо багато топонімів й етнонімів спільного походження (французька Галлія, малоазійська Галатія тощо).

Заселення Галичини розпочалося в період палеоліту з Південної України, але ще й за доби енеоліту найбільш залюдненими залишалися лише північна та північно-східна частини краю. Характер подальших етногенетичних процесів визначала присутність тут скіфів-орачів, а згодом і слов’ян-венедів. Відтак землі карпатських хорватів та частково уличів і тиверців, що опанували терени між Бугом, Сяном і Дністром, стали основою формування Галицької землі. Вона була ядром Галичини, до якоїтакож входили Чермні (Червенські) землі, що за літописною традицією поділялися на південну частину — Чермна або Червона Русь (за назвою фарбувальної трави і червцю) та північну— Білу Русь, де випадають «великі сніги». Зберігаючи відносну незалежність від Києва, Червенщина складалася із самостійних земель — Звенигородщини, Теребовлянщини, Перемищини, Холмщини.

Після перебування у складі Київської Русі, з’єднана з Волинню в одному державно-політичному утворенні, Галичина також відіграла важливу роль у збереженні генофонду українського етносу та української етнокультурної традиції. Але з 1387 р. протягом семи століть вона перебувала у складі чужих державно-політичних режимів, тому розвивалася дещо відокремлено від центрального етнічного масиву. Зберігаючи відносну етнотериторіальну цілісність, в цей час вона фігурувала під різними назвами: «Зарубіжна Русь», «Воєводство Руське», «Воєводство Галичини і Льодомерії»та ін. Фатальні наслідки для етнічного розвитку краю мало штучне з’єднання у 1846 р. української Галичини та польської Краківщини в один коронний край, хоча вже наступного року відбувся його офіційний подій на західну (польську) та східну (українську) частини.

З середини XIX ст. посилювалося «розмивання» етнічної структури Східної Галичини. За 1857—1939 рр. її населення зросло з 2661 до 5824 тис, але питома вага українців у цей час зменшилася до 66%, тоді як поляків і євреїв збільшилася відповідно до 15 і 10%. Асиміляторська політика панівних австрійського (1772— 1918 рр.) та польського (1919—1939 рр.) політичних режимів зумовила специфічні форми виявлення етнічної свідомості та ідентифікації корінної людності. До кінця XIX ст. серед неї побутувала самоназва «русини» («галицькі русини»), а етнонім українці почав утверджуватися лише після революційних подій 1905 р. в Україні. На перешкоді їх етнонаціональному самоутвердженню стояли австрофільство та етнополітична доктрина міжвоєнної Польщі, що трактувала українців як «руську гілку польського дерева» та обґрунтовувала існування на її території відсталих «племінних культур» — гуцулів, бойків, лемків, подолян, поліщуків тощо. Піддавалася фальсифікації етнічна ідентичність галицьких українців, вони трактувалися як «русини», «руські», що автоматично заперечувало їхню належність до українського етносу. Для Східної Галичини запровадили офіційну назву «Малопольська Всходня». Незважаючи на таке становище, «продовж XIX ст. в Галичині наростав процес українського національного відродження, що заклав важливе підґрунтя для боротьби всього українського народу за своє етнічне «Я» у подальшому столітті.

Традиційно межі Галичини, що обіймає південно-західну Україну, визначаються межиріччям верхнього і середнього Дністра, верхів’ями Пруту і Західного Бугу аждо Сяну. Згідно з сучасним територіально-адміністративним поділом до неї включають більшу частину Львівської та Івано-Франківської областей, західні райони Тернопільщини. Крайоніми Галицьке Прикарпаття, Галицьке Поділля та інші, що побутують у сучасному народознавстві, стосуються перехідних зон між відповідними історико-етнографічними та географічними регіонами. Водночас у літературі має місце тенденція до вживання назв «Галичина» та «Прикарпаття» як тотожних (синонімічних), що є невиправданим змішуванням історико-етнографічної та природно-географічної територіальних одиниць. Це тим більше не відповідає збереженій в етнічній пам’яті народу самоназві «галичани», яка відображає їхню «крайову» самосвідомість.

Особливості традиційної духовної і матеріальної культури Галичини віддзеркалюють розташовані на території регіону етнографічні й так звані перехідні групи, яскраво-самобутня культура яких заслуговує на окремий розгляд.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...