Українська етнологія (часть 2)

Північний (Поліський) надреґіон

Полісся являє своєрідний історико-етнографічний регіон не лише України, але й усього східнослов’янського світу, в якому протягом тисячоліть відбувалися активні й складні етногенетичні процеси. Походження його назви етнолінґвісти пов’язують з лісом, лісистою місцевістю. Поширена думка, що крайонім Полісся має бапто-слов’янське коріння, підтвержується близькістю звучання литовської та латинської назв «Реіева», «Реіуєа» до давньоруської літописної топоніміки «Полясе», «Полісся», «Палессе» та ін.

Динамічне заселення Полісся почалося у X тис. до Н. X., а приблизно 2,5 тис. років до Н. X. по ріках Горинь і Прип’ять воно поділилося на три частини: західну, де йшло формування предків західних слов’ян (лужицька, поморська культури); східну, де розвивалися баптські племена; південну, що входила до ареалу праслов’янської зарубинецької культури. Після панування на Західному Поліссі в IV—II стдо Н. X. ґото-гепідів цей регіон залишався майже не заселений до другої половини VI ст., кол и тут з’явилися носії празької культури. У VIII—IX ст. на заході Полісся проживали літописні племена дулібів (волинян), на південному сході —деревляни, на півночі —дреговичі та баптські ятвиги.

Утворене в X ст. у центральній частині Полісся Турово-Пінське князівство згодом прилучили до Давньоруськоїдержави. Після монгольської навали воно майже повністю ввійшло до складу Галицько-Волинського князівства, а потім —до Великого князівства Литовського. Як окрема етнореґіональна одиниця Полісся починає вирізнятися вже у XIV ст., на мапі Боплана його межі окреслені Прип’яттю і Горинню, що загалом співпадає з сучасними історико-етнографічними межами цього регіону З XVII ст. Українське Полісся стосовно Дніпра стало поділятися на Західне (Правобережне, Прип’ятське) та Східне (Лівобережне, Наддеснянське). Ці дві частини переживали доволі відмінні етнотворчі процеси.

Опинившись після розділів Польщі з кінця XVIII ст. в складі Росії, внаслідок імперської політики людність Полісся зазнає потужної асиміляції. Його південна частина завдяки прилученню до Волинської та Київської губерній була тісніше пов’язана з українським етнічним середовищем, а українці північного Полісся приєднувалися до Гродненської та Мінської губерній з переважаючою білоруською більшістю. Протягом XIX ст. людність Полісся зазнала потужної денаціоналізації, що призвело до розмивання її етнічної самосвідомості. Перша світова війна завдала їй значних демографічних втрат, що передусім були спричинені масовим насильницьким виселенням углиб Росії. Внаслідок подальшого територіального перерозподілу за міжвоєнного періоду більша частина Українського Полісся опинилася в складі УРСР, його окрему територію — т. зв. Мозирщину приєднано до БРСР, а західну частину — до Польщі (Поліське воєводство), де українців ідентифікували не інакше як «тутешніх».

У сучасній науці дискусійним залишається визначення історико-етнографічних меж Полісся, яке простягається всією північною смугою України. Вітчизняні вчені (Р. Кирчів та ін.) південну межу Українського Полісся визначають приблизно від Західного Бугу на схід за умовною лінією, що проходить північніше Володимира-Волинського, Луцька, Рівного, Житомира, Києва, далі — Ніжина і по Сейму до сучасного кордону між Україною і Росією. На півночі воно межує з Білоруссю, охоплюючи північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. На заході до нього належить південна частина Брестської області. Поєднання назви «Полісся» як природно-історичної області з назвами історико-етнографічних та адміністративних територіальних одиниць вказує на природні особливості останніх: Волинське Полісся, Київське Полісся, Рівненське Полісся, Житомирське Полісся та ін.

Внаслідок поступового віддалення від основного українського етнічного масиву серед населення Полісся сформувалися специфічні прояви субкультурного розвитку та етнічної ідентифікації’. Вже в XIV—XV ст. літописна література фіксувала існування тут своєрідного субетнічного утворення під назвами «полісяни», «підлісяни», «поліщуки» та ін. Воно складалося з етнічно близьких народів— русинів, білорусів, литовців, що входили до складу Великого князівства Литовського, тому з кінця XVII ст. поліщуки почали вирізнятися за етнічним принципом: «руські» (українські), «білоруські», «польські». Але процес кристалізації етнічної самосвідомості українців Полісся не був завершений. Розуміючи свою окремішність від білорусів, а тим більше від поляків, росіян та євреїв, самі себе вони називали «тутейшій», «руський», «православний», «простий» люд. Водночас, поліські українці завжди відчували духовну спорідненість зі своїми кровними братами-українцями Волині та Києва, куди, зокрема, ходили на церковно-релігійні прощі.

У північних районах Полісся сформувалася етнографічна (субетнічна) група литвинів, назву якої виводять від політоніма Велике Литовське князівство. У XV—XVI ст. так називали належних до Литовської держави українців, білорусів і росіян, які самі себе вважали «руськими людьми». У два подальші століття внаслідок спільного (мішаного) проживання українські поліщуки стали називати білорусів «литвинами», рідше «гедиками», а останні своєю чергою звали українців «гідунами» («гедунами»). Оскільки географічні умови Українського Полісся мало приваблювали іноетнічний елемент, після Першої світової війни кількість євреїв тут зменшилася до 13%, росіян і німців—до 2%, а питома вага поляків й такої «перехідної» групи, яклатинники, зросла до 9%. Отже, основну масу населення регіону становили українці та білоруси, які, маючи багато спільного в матеріальній культурі, за своєю мовою, антропологічними характеристиками і традиційно-побутовою культурою помітно відрізняються одні від одних.

Етнонім поліщуки по-різному, часто суперечливо трактується у народознавчій літературі. Деякі вчені пропонують його вживати стосовно всього різноетнічного населення Полісся, але поступово усталився погляд, щоб застосовувати цей етнонім лише до тієї її частини, яка сама вважає себе поліщуками. Водночас слід виокремлювати «українських поліщуків» від «білоруських палєщуків», які суттєво відрізняються в мовному та культурно-побутовому відношенні, вони самоідентифікують себе відповідно з українцями та білорусами.

Територіальна периферійність зумовила збереження в життєдіяльності українських поліщуків багатьох архаїчно-самобутніх рис (нині ареал їх проживання окреслюється умовною лінією, що тягнеться північніше міст Володимира-Волинського, Луцька, Рівного та західніше від Коростеня і Овруча). Це проявляється у великій ролі в системі життєзабезпечення лісових промислів і збиральництва; в елементах житлобудування (хата, зрубана з кругляків, здебільшого небілена); в комплексі одягу (побутування вінків — «зав’язок» як головних уборів, полотняного жіночого взуття — «завойки», смугастих спідниць — «літники» та ін.); у специфічних способах обробки льону й конопель, а також прядіння і ткацтва тощо.

Сіверщина — це історико-етнографічний регіон, що, охоплюючи північно-східний відтинок України, становить свого роду суміжну етнокультурну зону з Білоруссю та Росією (Сумщина та сусідні з нею райони Курської області). її людність сформувалася на основі літописних племен сіверян та радимичів, розселених у межиріччі Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворксли. Ще й досьогодні в етнічній пам’яті населення, що проживає на території колишньої Сіверської землі, зберігається самоназва «севрюки».

Особливий характер етніки цього регіону зумовили динамічні пертурбаційні переселенські хвилі. Протягом X—XVI ст. сюди почергово напливали печеніги, половці, монголи, за якими йшли татарські, кримські, турецькі орди. Але на спустошувані ними землі щоразу поверталася руська людність. Подальші зміни етнічної ситуації на Сіверщині зумовлювалися наростанням у XVII—XVIII ст. колонізаційного руху українських селян із північних і західних областей у східні та південні землі України. Таким чином, поширюючись на величезні простори Чорномор’я і Кавказу, вони опанували й вододіл Дніпра, Дону та басейн Дінця. Ці процеси згідно з думкою М. Грушевського залишили глибокий сліду «фізіономії української народності», надаючи їй «одностайніших форм».

За характером вияву етнічної свідомості та форм ідентифікації Сіверщина має багато спільного з Поліссям. Внаслідок міграційних рухів поряд з автохтонами, нащадками сіверян, цей регіон залюднювали росіяни (з числа «служилих людей» і старообрядників) та білоруси, на основі чого формувалися різні субетнічні утворення. Так, внаслідок змішування автохтонів Посейм’я з прибульцями у XVI—XVII ст. виникли горюни, що проживають на території Сумщини. Російські дослідники вважають, що вони генетично пов’язані з іншими невеликими етнографічними групами — полехами, Саянами, цуканами (Курщина і Воронежчина). В їхній мові і традиційних формах культури простежуються архаїчні риси, які свідчать про тісні у минулому зв’язки з білорусами і деякою мірою з литовцями.

Прямими нащадками людності історичної Сіверщини чимало дослідників вважає литвинів. Процеси, що тут відбувалися упродовж трьох століть, призвели до того, що на початок XX ст. територія їхнього проживання звузилася до північно-східних районів Чернігівської та Сумської областей. Населення цієї локально-етнографічноїзони не ідентифікувало себе з українцями, білорусами або ж литовцями, а також відмежовувалося від великоросів, яких називало «кацапами», «москалями». Екзоетнонім литвини воно також сприймало з образою, вважаючи себе «народом руським», «козаками». Автоетнонім українці тут утвердився лише в 1920-х роках. В етнокультурному відношенні литвини мало відрізнялися від українців, але водночас зберігали багато самобутніх рис традиційного побуту. Це, зокрема, проявлялося у переповненому архаїзмами мовному лексиконі, застосуванні давнього варіанту сохи-односторонки, досягненні високої майстерності у вирощуванні гречки, а також у численних архаїчно-самобутніх елементахжитлобудування, одягу, кухні, демонологіїтощо.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...