Українська етнологія (часть 2)

Формування історико-етнографічної мапи України

Поліваріативність і багатошаровість етнореґіональних утворень значно ускладнюють вивчення проблеми історико-етнографічного районування України, тому сучасні вчені (Р. Кирчів, А. Пономарьов та ін.) оправдано виокремлюють ще одну найкрупнішу регіональну одиницю — надреґіон, яка згідно з нашою схемою складається з окремих історико-етнографічних регіонів, історичних зон, етнографічних районів та ін. Отже, загальну типологію території сучасної України можемо явити таким чином: Центральний (Центрально-Східний) надреґіон (Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина); Північий (Поліський) надреґіон (Полісся, Сіверщина); Західний надреґіон (Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Поділля, Покуття, Холмщина і Підляшшя, Гуцульщина, Бойківщина та ін.); Південний надреґіон (Південна Бессарабія, Таврія, Запоріжжя, Донщина, Буджак та ін.). Безумовно, що такий поділ умовний і потребує подальшого вдосконаленя, проте він дозволяє простежувати загальні процеси і тенденції формування історико-етнографічної мапи України та визначити субкультурні особливості окремих реґіональних одиниць.

Центральний (Центрально-Східний) надреґіон

Середня Наддніпрянщина (Наддніпрянщина, Подніпров’я, Центральна Україна) охоплює територію середньої течії Дніпра, на основі чого вона, як і вся Україна, поділяється на Лівобережжя та Правобережжя. Згідно з сучасним адміністративним поділом цей історико-етнографічний регіон включає більшу частину Київської, Черкаської, Дніпропетровської областей, південно-західні райони Чернігівської і Полтавської та схід Кіровоградської областей. Він відіграв роль етнічного ядра формування українського народу (племена антів, полян, сіверян, деревлян) та своєрідного «Генератора» української етнічності й етнодержавотворчих процесів. Тут зародилися і звідси на всю українську етнічну територію поширювалися назви «Русь», «Україна». Середня Наддніпрянщина (ця назва утвердилася в XVI ст.) пережила складний і тривалий процес становлення внутрішньої реґіоналізації та крайоніміки. До XI ст. її основу становили Київська, Переяславська і Чернігівська землі, що об’єнувалися спільною назвою «Русь», «Руська земля». Зі зміцненням самостійності від неї відокремлюється Чернігівщина, що одержує назву «Сіверська земля» («Сіверщина» — від етноніма сіверяни). Західна частина Середньої Наддніпрянщини, що зберігала відносну незалежність від Києва, в літописах IX—Хет. іменувалася «Червона Русь».

У південній частині Середньої Наддніпрянщини (Південна Наддніпрянщина) вирізняють три історичні зони — Надросся, Надпорожжя, Надтясминщина. Вони відігравали роль пограниччя із кочовим світом, тому в структурі їхнього населення поряд зі слов’янським був надто представлений іноетнічний компонент.

Особлива роль в історії України належить Надпорожжю (інша назва «Козацтво»), що почало формуватися біля острова Хортиці у X ст. як укріплені поселення від.нападу кочовиків. Воно зміцніло у XII—XIII ст, коли тут виникли людські об’єднання, які за характером життєдіяльності вважають предтечею козацтва. Від Надпорожжя відрізняють історичну зону Запоріжжя, яку, зважаючи на її прикордонне розташування, часто відносять до Південного надреґіону. Ця земля лежить південніше дніпрових порогів (звідси й назва «Запоріжжя»), була заселена внаслідок колонізаційних хвиль XV—XVI ст, коли, рятуючись від соціального і національного гноблення, українське селянство тікало у Дике Поле та Нижню Наддніпрянщину — споконвічні слов’янські землі, що зазнали спустошення внаслідок турецьких й татарських набігів. Ставши центром формування українського козацтва під час національно-визвольних змагань, Запорізька Січ (Запоріжжя) перетворилася на своєрідне етнополітичне утворення. (В літературі ці регіональні одиниці здебільша вживаються яктотожні, а виокремлення Надпоріжжя відображає історичну етапність формування Запорізької Січі). У 1650-х роках за нею закріпилася назва «Гетьманщина», яка згодом поширилася на всю Середню Наддніпрянщину. Гетьманщина проіснувала до ліквідації Катериною II Запорізької Січі у 1775 р.

Середня Наддніпрянщина має доволі строкату традиційно-побутову культуру, зокрема тут часто вирізняються й деякі локальні етнографічні групи (полтавці,’переяславці та ін.). Проте, зважаючи на виняткову роль цього регіону у формуванні українського етносу, саме його етнографічні моделі, як уже відзначалося, переважно відіграють еталонну роль у маркуванні української етнічності.

Слобожанщина (Слобідська Україна, Слобідщина) займає північно-східну смугу сучасної території України (південь Харківської, Сумської, Луганської, Донецької, схід Полтавської, північ Дніпропетровської областей) та західні райони Воронезької й Бєлгородської областей Росії. У пізньослов’янський період частину цих земель заселяли сіверяни, потім вона ввійшла до складу Київської держави, а з XI ст. почергово належала до Чернігівського, Переяславського і Новгород-Сіверського князівств. Після монгольського нашестя до XV ст. більшість цієї території становило Дике Поле (під такою назвою вона позначена на відомій мапі Боплана середини XVII ст), через яке кочували кримські татари, здійснюючи напади на Московію.

Подальша колонізація Слобожанщини йшла двома потоками: один — із південного заходу, з України, носив господарсько-промисловий характер; другий — із півночі, з Московії, яка просувалася вглиб території шляхом будівництва оборонних ліній. Цей процес, що тривав близько чотирьох століть, відбувався у вигляді різних за характером та інтенсивністю заселення хвиль. Ватаги уходників (добитчиків) з Волині, Полісся, Галичини, Наддніпрянщини постійно вирушали у Дике Поле, де, займаючись мисливством, рибальством, бджільництвом, соляними промислами, ставали вільними людьми, покозачувалися. В другій половині XVI ст. у різних місцях Дикого Поля московський уряд почав зводити сторожові укріплення, за ними виникали міста — Орел, Воронеж, Єлець, Бєлгород, Курськ та ін.

Найінтенсивніша колонізація Слобожанщини припадає на другу чверть XVII ст. — першу третину XVIII ст., коли московський уряд спочатку стягував сюди українську людність для розбудови оборонних ліній, а потім заохочував її до переселення, щоб стримати потік російських кріпаків, які тікали на Дон. Людські маси тятися на слободу (тобто на вільне поселення, де без панського гніту панувало «слобідне життя», — звідси і назва «Слобожанщина») під тиском різних соціальних і національних виступів та потрясінь — козацьких повстань, Хмельниччини, гайдамаччини, подій, пов’язаних із Руїною тощо. Українська колонізація, переважаюча чисельно, відтискала московитів у східному напрямку, в бік Дону і Волги. З кінця XVII ст. до 1773 р. населення Слобожанщини зросло зі 120 до 660 тис. осіб, причому питома вага українців за цей частут перевищила 90%, а росіян зменшилася з 15 до 3%. Решту переселенців становили прибулі на запрошення уряду серби, греки, волохи, болгари, які навіть творили окрему «етноадміністративну» одиницю — Слов’яно-Сербію з центром у Бахмуті. Завдяки колонізації’ Слобожанщини українська етнічна територія збільшилася на 25% (майже на 100 кв. км), а її кордони посунулися у східному напрямі на 120 — 200 км. У кінці XVIII ст. тут проживало 10% населення України.

Історичні обставини заселення Слобожанщини спричинили до того, що людність цього регіону порівняно з іншими областями України була чи не найбільш зрусифікованою. Як у Російській імперії, так і в Радянському Союзі територіально-адміністративні зміни проводилися без урахування етнічного складу населення або ж навіть з метою їхнього перемішування. Незабаром козацькі полки Слобожанщини почали включати до складу російських губерній, а 1765 року всі вони були об’єднані у Слобідсько-Українській губернії. Цей крок та зрівняння у правах козацької старшини з російським дворянством вважаються одними з останніх актів утрати автономії України, що відкривав шлях до її поглинення Московією. Після скасування 1780 року Слобідсько-Української губернії її більшу, південну, частину перейменували на Харківську губернію, а меншу, північну, включили до складу Курської губернії.

Ці процеси та нарощування промислового потенціалу Слобожанщини зумовили суттєві зміни в її етнічній структурі, зокрема лише за 1812—1845 рр. питома вага росіян тут збільшилася майже вдвічі. Масові пошесті двох прийдешніх десятиліть спричинили загальне зменшення людності Слобожанщини. Проведений у 1897 р. перший імперський перепис населення показував, що у Харківській губернії проживало близько 2,5 млн. осіб (з них 80,6% українців), у Воронезькій — майже 2 млн. (43,4%) та в Курській — 1,6 млн. (32,6%). Але ці дані суттєво зменшували відсоток українців у двох останніх губерніях, які насправді становили тут більшість населення. Попри такі реалії при визначенні українсько-російського кордону у середині 1920-х років українські етнічні землі були включені до складу Центрально-Чорноземної області, вони також становили північні райони Ростовщини (Донщина). У 1926 р. тут проживало відповідно 1412 і 597 тис. українців, а в мішаній українсько-російській зоні Брянщини — 124 тис. Про наслідки їхньої денаціоналізації свідчить хоча б той факт, що у 1989 р. лише 14,2% етнічних українців Воронезької області своєю рідною мовою назвали українську.

Такі суспільно-історичні процеси позначалися на традиційно-побутовій культурі українців Слобожанщини. У XVI—XVII ст. вона являла яскравий зразок субкультури козацько-селянської степової людності України. Але згодом її самобутність втрачається через нашарування передусім російських, а також білоруських, сербських, грецьких, болгарських та інших іноетнічних впливів. До остаточної деформації призвів форсований розвиток промисловості регіону, що приніс із собою не лише уніфіковано-фабричний побут і одяг, але й російські «косоворотки», сарафани, частівки. «Треба мати особливий уст, — саркастично підмічав визначний український етнограф Володимир Гнатюк, — щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські».

Приклад Слобожанщини показує, яких глибоких соціоетнічних трансформацій може зазнати окремий історико-етнографічний регіон під впливом різноманітних етнополітичних чинників.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...