Адвокат по дтп одесса автоадвокат advokat-dtp.com.

Українська етнологія (часть 2)

Розділ VIII. Етнореґіональна мозаїчність України

Важливий внесок проблеми історико-етнографічного районування України зробили відомі українські вчені С. Рудницький, А. Пономарьов, Р. Кирчів, В. Наулко, В. Горленко, Ф. Заставний, М. Дністрянський, А. Макарчук, М. Тиводарта ін.

Науково-теоретична контроверсійність етнореґіоналізму

Проблема етнореґіоналізації (районування) України є однією з найскладніших у вітчизняній етнологічній науці. Підходи і класифікації, які існують і претендують на її розв’язання, часто суперечать одні одним, та не можуть бути прийнятними через відсутність чітких критеріїв і принципів, здатних розкрити природу етнореґіональних утворень. Це, зокрема, стосується напрацьованих у 1960—70-х роках радянськими вченими схем етнографічного районування України, в основу яких були покладені особливості народної музики, танців, одягу, архітектури чи окремі культурно-побутові ознаки.

У 1980—90-х роках визначилося кілька напрямів дослідження етнореґіональності України. Одним з них стало вивчення окремих регіонів (Гуцульщина, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя та ін.), але запропоновані при цьому науково-теоретичні принципи недостатньо наблизили до загального розуміння цього питання. Більш комплексний підхід до проблеми властивий етноісторичним та етногеографічним студіям (А. Пономарьов, Р. Кирчів, А. Макарчук, Ф. Заставний, М. Дністрянський, М. Тиводарта ін.), які враховували широкий спектр різноманітних факторів, що визначали формування етнографічної мапи України. Проте загальному вирішенню цієї проблеми перешкоджають неопрацьованість відповідного категоріально-понятійного апарату, а також різне розуміння природи окремих елементів структури етнічних утворень. Зокрема такий цілісний феномен, як «українська етнічна територія», дещо спрощено поділяється на окремі «етнічні території», «етнічні землі» тощо. Різнобій у підходах до етнореґіональної типологізації України зумовлюється і тим, що самі реґіони змінювали свої історико-етнографічні характеристики на різних етапах історичного розвитку, а також переважанням монодисциплінарного підходу до їхнього визначення.

При типологізації етнічної території України М. Тиводар намагається поєднати етногенетичні, етнокультурні й антропологічні регіональні особливості. Спираючись на здобутки західної та пострадянської науки, етнолог вказує, що мозаїчність українців, як і більшості європейських етносів, проявляється в наявності етнографічних зон, субетносів, етнографічних груп, етнографічних районів, етнографічних округів (територіально-популяційних груп) та замкнутих, майже повністю ендогамних сіл, сільських закутків, родинних і сімейних груп. Головним недоліком такої класифікації є розміщення в одній площині різних за своєю природою явищ, зокрема територіально-реґіональних одиниць (етнографічна зона, етнографічний район) та різнорівневих етнічних утворень (субетнос, етнографічна група тощо). Крім того, автор не зовсім виправдано дистанціює (відокремлює) поняття субетнос (до яких, зокрема, відносить гуцулів) та етнографічна група. Перенесення цієї схеми на територію всієї України значно ускладнює її районування.

Під етнореґіоналізацією розуміємо поділ (районування) української етнічної території на окремі більші чи менші територіальні частини (регіональні одиниці), які відображають етногенетичні, антропологічні, мовно-діалектні, культурно-побутові особливості окремих груп українського етносу, що можуть мати свою «крайову» самосвідомість. Основними факторами, що визначали їх локально-територіальні відмінності, є природні умови, ландшафт, міграції, освоєння нових українських земель, а також перебування у складі різних державно-політичних утворень, міжетнічні контакти та інші фактори.

Етнічна територія України ніколи не була абсолютно гомогенним в етнокультурному відношенні утворенням, тому під впливом на званих та інших факторів постійно поглиблювався процес її районування, що супроводжувався дедалі виразнішим окресленням окремих регіонів та локальних зон. Про початкові стадії цього процесу свідчать існування та почергова змінюваність різних археологічних культур. У другій половині І тис. починає формуватися етнореґіональна свідомість, коли розуміння належності до свого племені (племінного союзу) передбачало усвідомлення факту проживання на певній території. У XII—XIV ст. основною регіональною одиницею стає земля, де в умовах відносної територіально-політичної самостійності поглиблювалися субкультурні особливості її населення. УХУ—XIX ст. цей процес посилювався внаслідок перебування окремих частин української території у складі різноетнічних державно-політичних систем, а також колонізації нових земель. Субкультурні відмінності кожного окремого регіону ставали тим виразніші, чим міцнішими були його етноізоляційні бар’єри та розмаїтішою внутрішня етнографічність. Але при цьому, підкреслімо, вона ніколи не виходила за межі та не протиставлялась загальноукраїнській ідентичності. Субетнічні регіональні відмінності мали другорядний характер та не були настільки значущі, щоб загрожувати розчленуванню, сепарації українського етносу.

Проблема районування України потребує комплексного підходу, який би враховував результати досліджень етнографів, географів, істориків, лінгвістів, економістів, антропологів та представників інших наук. Спираючись на них, а також на здобутки вітчизняної та зарубіжної етнології, можемо запропонувати таку різнорівневу схему етнореґіональності України.

Як найбільш усталену регіональну одиницю А. Пономарьов оправдано виокремив природно-історичну область, визначальною ознакою якої є географічне середовище. В Україні вирізняється чотири таких головних області, що поділяються на низку окремих зон: 1) Полісся — Західне (Волинське), Центральне (Київське), Східне (Чернігівське); 2) Карпати — Передкарпаття (Прикарпаття), власне Карпати, Закарпаття; 3) Рівнина — дніпровське Лівобережжя і Правобережжя; 4) Степ — Східний (Донбас), Центральний (Таврія), Західний (Буджак). Географічний фактор відігравав важливу роль не лише на ранніх, але й на пізніх стадіях етногенезу, тому деякі природно-історичні області й зони стали основою для формування регіональних одиниць більш вищого порядку. В зв’язку з цим перші та другі часто мають однакові назви.

Основна етнореґіональна одиниця в науковій та навчальній літературі фігурує під назвами «історико-етнографічна область», «історико-етнографічний регіон», «історико-географічний район», «історико-культурна територія», «етнографічна зона» та ін. В літературі вони подаються як тотожні або як супідрядні, тобто такі, що визначають головну та належні до неї одиниці, наприклад, області поділяються на регіони, підреґіони, зони і т. ін. Це своєю чергою зумовило різні підходи й суперечності у визначенні їхньої суті та ідентифікації.

Зважаючи на характер формування та внутрішню сутність цієї наріжної одиниці районування, найбільш оправданим вважаємо її означення як історико-етнографічний реґіон. Під ним розуміємо етнореґіональне утворення, населення якого вирізняється спільністю історичної долі, однотипністю традиційної господарської і духовної культури, може виявляти ознаки субетнічної самосвідомості, а також має крайові назву і символіку, що зафіксовано в історичній пам’яті чи писемних документах. Виходячи з цього, можемо вказати на існування в Україні таких історико-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Волинь, Галичина, Покуття, Закарпаття, Поділля, Полісся, Буковина, Південна Бессарабія, Холмщина, Підляшшя. Крим (Таврія), Донщина, Слобожанщина, Сіверщина. їхнє формування тривало близько тисячоліття (VIII—XVIII ст), тому кордони багатьох з них співпадають із межами племінних об’єднань, а головно окремих давньоруських земель, що стали етнотериторіальними символами української історії.

На відміну від історико-етнографічного регіону згідно з етно-територіальною класифікацією А. Пономарьова така регіональна одиниця, як історична зона, показує динаміку формування та змін української етнічної території. Таким чином, вони можуть відображати етапність розселення давньої людності України (Надбужжя, Перемищина, Наддністрянщина, Поросся, Переяславщина, Буджак, Подоння та ін.); засвідчувати стадійність освоєння нових земель (Новоросія, Нова Сербія, Українська Лінія та ін.); фіксувати відокремлення певних регіонів від материнського етнічного масиву (Кубанщина, Мараморощина, Берестейщина). Більшість назв історичних зон вийшла з сучасного суспільного лексикону, залишившись зафіксованою лише в історичній літературі, а окремі історико-етнографічні регіони наближаються до неї за багатьма ознаками (особливо Запорізька Січ, Холмщина, Підляшшя та ін).

Дві названі етнореґіональні одиниці мають поліетнічний характер, адже поряд з українцями тут проживають представники різних етнічних меншин. Іншому типові етнотериторіальних утворень відповідають етнографічні групи, які мають моноетнічний характер. Вони виникли на українському ґрунті, а їхні особливості формувалися під впливом певних географічних та суспільно-історичних процесів. Сутності цієї регіональної одиниці з-поміж існуючих у літературі термінів найкраще відповідають назви «етнографічна територія», «етнографічний район». Більшість етнографічних груп, що досьогодні зберегли свою самобутність — бойки, лемки, гуцули, долиняни та інші, проживає у відповідних етнографічних районах— Бойківщині, Лемківщині, Гуцульщині, Долинянщині, розташованих у межах певних історико-етнографічних регіонів.

Подальша етнотериторіальна Градація з виокремленням дрібніших регіональних одиниць (етнографічні округи, різні локальні райони тощо) може визначатися на основі як адміністративних, так і культурно-побутових, мовно-діалекгних й інших ознак.

Основою вивчення тієї чи іншої регіональної одиниці є окреслення її меж. Але субетнічним кордонам властива велика мінливість, адже, крім історично-часовоїзмінюваності, вони визначаються на основі різних за своєю сутністю чинників — природно-географічних, державно-політичних, соціально-економічних, історико-етнографічних та ін. Зважаючи на це, при з’ясуванні обрисів певних регіонів дослідники користуються методом нашарування всіх варіантів кордонів, які видозмінювалися протягом етноісторичного розвитку. Цим шляхом окреслюється найбільш оптимальна історико-територіальна модель краю, в якій А. Пономарьов пропонував виокремлювати ядро, де врівноважуються всі притаманні регіонові компоненти традиційно-побутової культури, а також перехідні зони, що ввібрали ознаки суміжних територій.

Проте такий підхід лише деякою мірою компенсує вузькі місця запропонованої та інших схем районування України, адже, повторімо, при врахуванні названих та інших ознак одна й та ж територіальна одиниця може трактуватися одночасно як природно-історична область чи її зона, як історико-етнографічний регіон чи історична зона або ж етнографічна територія. Але, незважаючи на всю умовність таких класифікацій, вони загалом дозволяють достатньо повно показати етногеографічну, етноісторичну та етнокультурну мозаїчність української етнічної території, яка при цьому не втрачає своєї цілісності, гомогенності.

Територіальна реґіоналізація є закономірним, властивим більшості етносів світу, явищем, що по-різному впливає на їхній розвиток. Поглиблення етнокультурної самобутності, з одного боку, не може не позначатися на внутрішній консолідації етнічної спільноти. З другого боку, вона є важливою запорукою збереження її загальної єдності, адже локальна самоідентифікація на кшталт «Я гуцул», «Я волинянин», «Я буковинець» аж ніяк не суперечить загальноетнічній ідентичності — «Я українець». Відображаючи належність до свого рідного краю, батьківської землі, регіональна (крайова) самосвідомість зовсім не обґрунтовує ідею федералізації України (як це стверджують окремі вчені), бо вона аж ніяк не суперечить, а є органічною складовою загальноетнічної свідомості.

Етнореґіональність відображає важливий зріз етногенезу українців. Вона яскраво свідчить, що територіальна розмаїтість не порушує їхньої духовної і матеріальної культури, а, навпаки, зміцнює внутрішню єдність. Пройшовши тривалий і складний шлях саморозвитку, український етнос виплекав високорозвинену культуру, в якій локальна самобутність не суперечить, а органічно поєднується із загальною гомогенністю. Подальше науково-теоретичне опрацювання цієї проблеми повинно йти в напрямі вироблення таких критеріїв і принципів, які б, забезпечуючи глибоке і комплексне вивчення етнографічного районування України, могли відображати пірамідальність і субпідрядність етнореґіональних утворень та їхню взаємозалежність із різними елементами структури етносу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...