Українська етнологія (часть 2)

Церковний живопис та іконопис, що з прийняттям християнства також починають розвиватися в Україні, незважаючи на сувору візантійську канонізованість і реґламентованість, швидко набувають загальнонаціонального самобутнього стилю. Незабаром, коли поряд з професійними іконописцями виготовленням ікон почали займатися народні художники та майстри (виник своєрідний промисел — «богомазство»), ікономалярство стало збагачуватися ще й своєрідними регіональними ознаками. Дмитро Степовик визначивтакі особливості київських ікон, яктривимірність, теплий колорит, тонка згармонізованість барв, наближеність ликів святих до рис місцевого населення тощо. Українська ікона наповнена багатьма світськими і національними символами, зокрема елементами рослин, міфічних тварин, українського одягу тощо. Самобутнім виявом українського народного ікономалювання стали скляні ікони, що вимагали застосування інших прийомів виготовлення, ніж дерев’яні.

Поступово ікона почала супроводжувати не лише певні церковні та світські події, але й стала супутником усього життєвого шляху людини — від народження і до смерті. Шанобливе ставлення до ікон наскрізь просякає ментальність і побутукраїнців — їх дарували і заповідали, вивішували на господарських спорудах і площах. «Хатня ікона» з вишитими рушниками є особливим знаковим символом української культури, якого не мають інші народи.

В процесі розвитку культової практики утвердилося таке унікальне явище, як українські духовні піснеспіви, що є результатом пристосування візантійських канонів церковного співу до особливостей народної пісенної творчості. Це найяскравіше проявилося у знаменитому розспіві, де переплітаються мотиви обрядових пісень, билин і, зокрема, у славнозвісному Лаврському співі, який увібрав мотиви народних пісень і козацьких дум. В українському культовому співі постійно зростала роль слова, його часто називають «співаючим богослов’ям», бо воно створює молитовний настрій, налаштовує на спілкування з Богом.

«Обрусіння» грецької культури проявилося і в заміні візантійського лінійного нотного запису знаменитою українською нотацією, що мала до 80 знаків. Неперевершеність українського хорового співу справила потужний вплив на світське хорове мистецтво, спричинивши «перекачування» до Московії українських талантів вокалу і музики.

Важливою прикметою національного буття українців стала музика церковних дзвонів, що супроводжувала все їхнє життя. Вона не обмежувалася церковно-ритуальним призначенням, адже дзвони сповіщали про наближення ворогів і про пожежі, про скликання віча і про померлих, а також лунали у багатьох інших випадках. Українські майстри з виготовлення дзвонів вважалися найкращими в Європі, їхня продукція відзначалася неповторним звучанням і самобутньою оздобою. Протягом століть із покоління в покоління передавалося дзвонарське мистецтво, яке досягло унікальної техніки передзвону. Виявом його демократичних традицій стало збереження звичаю, коли на Великдень кожен мирянин може випробувати себе у ролі дзвонаря.

Через органічне поєднання ортодоксальних християнських канонів і традиційно-народних морально-психологічних норм виробилися загальноукраїнські особливості церковної етики. Про це свідчать звичай християнського вітання людей одного з другим: «Слава Богу!» (у православних) і «Слава Ісусу Христу!» (у греко-католиків) та спільна в обох випадках відповідь: «На віки слава!» (в інших церквах східного обряду зустрічаємо такий аналог: «Вітаю ім’ям Господа!» та ін.). Найтепліші Волинська Богоматір. Ікона XVII ст. привітання між хрисгиянами-українцями здійснюються потрійним цілуванням обличчя, а серед інших народів побутує одно- чи дворазове прихилення голови до плеча. В українській православній та греко-католицькій церквах заведений спільний спів прихожан разом з хором усієї літургії, тоді як в інших церквах східного обряду вони співають разом лише «Вірую» та «Отче наш». Українці цілорічно приносять живі квіти до храму (влітку — букети, взимку — вазони), а віруючі інших церков роблять це лише на окремі свята; перші збирають гроші на церкву відкритим способом (кладуть на тацю під час літургії), а другі вкидають їх у спеціально поставлені скриньки. Названі та інші особливості української релігійної етики мають ще й свою регіональну специфіку, але вони також не суперечать загальнохристиянським канонам поведінки у Божому храмі.

Отже, релігійність й етнічність тісно поєднані й взаємопереплетені в буттєвому просторі українського народу. Релігійність є неодмінною складовою і своєрідним виявом його етнокультури як цілісного самобутнього явища. Сформована впродовж тривалого розвитку, релігійність українців ввібрала в себе неповторність їхнього етнічного світобачення та ментальності, що найвиразніше проявляється в архаїчних елементах обрядовості, національних особливостях храмовлаштування, яке, не порушуючи канонів східного обряду зросло на традиціях народної культури. Так, релігія шукає і знаходить своє буття в етносі, а етнос шукає і знаходить його в релігії. Лише через таке поєднання можливе сучасне духовне відродження. Тільки усвідомлення того, що Україна — одна Г Бог — один є запорукою постання в майбутньому єдиної Української християнської церкви.

Література: Брайчевский М. Ю. Утверждение христианства на Руси. — К., 1989; Булашев Г Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К., 1993; Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні. — К., 1992; ЗдіорукС. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти. — К., 1993; Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура.—Львів, 1996; Історія релігії в Україні: У 10-ти томах. —Т 1. — К., 1996; Т. 2. — К., 1997; Колодний А., Филиппович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан.—Львів, 1996; Колодний А. Релігійні вияви національного буття українців// Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». —Львів, 1993; Лозко Г. Етнологія України. —К., 2001; Лозко Г. Українське язичництво. — К, 1994; Лобовик Б. Буденна релігійна свідомість. — К, 1971; Огієнко І. Дохристиянські вірування українського народу. — К, 1992; Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. — К, 1998; Ребіндер Б. Влесова книга: життя та релігія слов’ян. — К, 1993; Рыбаков Б. Язычество древней Руси. — М., 1988; Степовик Д. Історія української ікони X — XX століть. — К, 1996; Степовик Д. Релігії світу. —К, 1993; Українці. Історико-етнографічна монографія удвох книгах. —Опішне, 1999; Филипович Л. Етнологія релігії. — К, 2000; Релігія в етнонаціональному розвитку України. — К., 1999; Ярмусь С. Духовність українського народу. — Вінніпег, 1983; Чмыхов И. История язычества Руси. — К., 1990; Народы и религии мира: Знциклопедия. — М., 1998.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...