Українська етнологія (часть 2)

Релігійні вияви етнічного буття українців

Релігійність наскрізь пронизує весь духовний світ українця, але її прояви та глибинні змістовні характеристики доволі специфічні, самобутні. Визначний український філософ П. Юркевич указував, що релігійну свідомість українського народу визначають не стільки розумово-раціональні мотиви, скільки емоції та почуття, тобто, образно кажучи, «серце людини». Релігійність завжди реально визначала характер життєдіяльності українців, хоча по-різному впливала на збереження їхньої етнічної єдності, ідентичності та самобутності.

Щоразу після перманентних невдач у боротьбі за волю і незалежність українські землі опинялися під владою чужоземних режимів. Тривале перебування у колоніальній залежності, що супроводжувалося соціальним і релігійним гнобленням, породило серед українського народу комплекс меншовартості, вкорінювало в його душу почуття скривдженості. Це створювало придатне тло для поширення євангельської ідеї спасіння та заступництва, яка мала компенсувати всі земні негаразди. Таким чином, компенсаційно-виповнювальна функція релігії постає як зняття у трансцендентальному вимірі реальних суперечностей і труднощів людського буття, що наповнюється вищим змістом і майбутніми перспективами. Сподівання на покровительство і заступництво зумовили особливу повагу народу до Матері Богородиці — цариці України.

До певної міри протилежними цим рисам є такі властивості українського духовного світу, як войовничість, вільнолюбство, почуття власйої гідності, що формувалися під впливом козацтва та кристалізувалися в горнилі боротьби за волю і незалежність. Таке неспівпадання етнорелігійного та етнонаціонального спричинило плюралізм і, зрештою, контроверсійність українського релігійного світогляду. Притаманне йому терпиме ставлення до демонічних сил зумовило забобонність українців, віру в безліч прикмет, чародійства та, врешті, просякнутість їхнього буття численними пересудами й обрядовими дійствами. В українській духовності мали місце різні форми вільнодумства, релігійної індиферентності, скептицизму й антиклерикалізму. Яскравими виразниками такої релігійно-світоглядної мозаїки виступали Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та багато інших духовних поводирів нації, що репрезентують її у світовій культурі. Отже, українську духовну культуру не можна зводити до двох полярних полюсів — релігійності чи матеріалізму (атеїзму), як це робила заідеологізована радянська наука.

В етнорелігійному світобаченні українців виразний відбиток знайшли екологічне середовище та постійний зв’язок із землею. Це проявляється у самобутніх уявленнях про Бога і святих, зайнятих хліборобською працею. Такого роду яскравий приклад дає коляда «Святі орачі», в якій св. Миколай ходить за плугом, св. Михайло гонить воли, Господь Бог за ними ріллю засіває, Син Божий її заволочує, а Матір Божа їм їсти носить. Зануреність у хліборобську працю формувала своєрідний духовний світ українського селянина, лише в ньому він почував себе комфортно, тому не мав потягу до якихось радикальних змін. На цій основі формувалися невпевненість у собі і замкнутість, а також етноконфесійна терпимість, байдужість до конгфесійних відмінностей та широких церковно-релігійних рухів.

Усталеність і розміреність господарського річного циклу стала основою звичаєвої обрядовості, що супроводжує всю життєдіяльність українців. Притаманний їй синкретизм (одночасне поклоніння християнським святим і вшанування уособлених сил природи) засвідчував, що протягом тривалого часу природа і система життєзабезпечення сприймалися не через призму християнства, а через культтрадиційних божеств. Прикметною рисою релігійності українця є те, що при неглибокому знанні християнського віровчення він ревно дотримувався культової обрядовості, через яку демонстрував належність до своєї етнічної спільноти та особисту участь в процесі етнокультуротворення.

Учені (А. Колодний та ін.) справедливо вказують на властиве українцям певне неспівпадання почуття релігійної належності та свого етнічного «Я». Це яскраво проявилося в процесі християнізації Русі та в явищі двовір’я; в польсько-литовську добу; у XVII—XIX ст. та інші часи, коли вищі та нижчі верстви українського народу по-різному ставилися до релігійних змін і конфесійних проблем. Конфронтація на цьому ґрунті зумовлювала послаблення етнічної ідентичності, а також деградацію етнічної самосвідомості, яка нерідко підмінялася чи навіть протиставлялася релігійним почуванням. До такого становища значною мірою причинилася Російська православна церква, яка, акцентуючи увагу на релігійності (православності) українців, автоматично знімала питання їхньої національної належності. Визначний український письменник Володимир Сосюра з цього приводу відзначав, що російське самодержавство за допомогою православ’я майже за 300 років призвело наш народ до того, що він забув своє ім’я, тому коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: «Ми православні».

Взаємопереплетення церковно-релігійного та етнічного знайшло яскраве відображення в особливостях храмовлаштування, зокрема у таких його складових, як культова архітектура, іконостас, іконопис, декоративне мистецтво, спів, способи пожертв на храм, етика поведінки в ньому тощо. Поряд з характерними для кожного з цих елементів тенденціями розвитку їхня загальня еволюція визначалася впливом візантійських, а відтак західних і московських церковних канонів. Через їхнє нашарування на місцеву традицію витворювалася неповторна самобутність української етнорелігійної культури.

З’ясовуючи етнорелігійну функціональність храмів різних церков і народів, відомий мистецтвознавець Дмитро Степовик відзначав, що стосовно українців її можна розглядати через призму «дзеркала» національної психології, плекання ідеалу прекрасного, особливостей місцевої моделі віросповідання й побутової культури. Відразу після прийняття християнства панівний у монументальному зодчестві візантійський стиль почав зазнавати суттєвих змін через поєднання з народними традиціями, так що українські культові споруди набирали етнонаціональної неповторності. Найяскравіше вона відобразилася у збудованих на честь святих дерев’яних храмах, що вирізняються самобутнім оздобленням.

У XVI—XVII ст. завершилося формування оригінального стилю українського храмобудування, який не має аналогів у світі. Його важливою прикметою стала багатокупольність, що несе велике символічне навантаження (одна баня символізує Вседержителя, три — Святу Трійцю; п’ять— Вседержителя й чотирьох євангелістів, а сім — окрім того, ще Богоматір й Івана Предтечу та ін.). Національне храмобудування також вирізняють багатоступінчатість і багатоярусність верха з грушоподібною формою бані блакитно-жовтого кольору чи позолоченою. Відображаючи злет угору, такий вертикалам, з одного боку, символізував небо, царство Боже, а, з другого, — прагнення народу до волі і свободи, втілював його сподівання на зміни на краще. Завдяки живучості родоплемінних традицій у кінці XV ст. на українських землях почав відроджуватися шатровий стиль, але російський патріарх Нікон спинив цю тенденцію, щоб, посилюючи грецькі впливи, не допустити відновлення «поганських звичаїв».

Християнство внесло чітке функціональне розмежування між громадським храмом та приватним житлом, але протягом тисячоліття між ними зберігалися тісні взаємовпливи. Як житлова хата, так і церква стали виявом естетичних смаків і ментальності українців, тому їм властиві ліризм, мальовничість, високе мистецьке чуття, намагання уникати шаблонності. Це проявляється у розумінні внтурішнього простору як єдиного цілого, де окремі складники переходять один в одного; в розписуванні внутрішніх і зовнішніх інтер’єрів хат і церков, хоча його сюжети були різними, тощо. Житло продовжувало залишатися осередком духовного життя, що проявлялося в збереженні «домашнього вівтаря» у вигляді покуття, де ставилася головна домашня ікона. З другого боку, і культові споруди відзначалися своєю багатофункціональністю, адже вони використовувалися як фортифікаційні укріплення, служили усипальницями та місцем спілкування між віруючими тощо.

Вплив традиції облаштування українського житла на християнський храм проявляється в заповненні його внутрішнього простору предметами декоративного мистецтва (ткацтво, вишивка, різьблення), які, маючи первісне побутове чи навіть виробниче призначення, поступово набирали ще й культового характеру. Яскравим свідченням цього є рушник, багатофункціональна символіка якого сягає часів язичництва: вважається, що в ньому живуть добрі духи, які сприяють добробутові і здоров’ю родини та чистоті помешкання. Рушники зберігали свої первісні оберегові функції при декоруванні спочатку хатніх, а потім і храмових ікон та інших предметів культу.

Традиційне українське мистецтво також стало головним джерелом формування самобутнього декору іконостасів, в якому виразно проявляються елементи народного різьблення. З ним пов’язана й особлива, властива лише українській церкві, форма пожертвувань, коли поряд із загальноприйнятою (візантійською) практикою до храмів несли не лише чарунки, хліб, вино, мед, квіти, але й вироби народних промислів і твори декоративно-вжиткового мистецтва, причому їхня сакральна вартість зростала, якщо прихожани виготовляли їх власними руками.

Еволюція декорування храмів відображає зменшення іноетнічних (і не лише візантійських) елементів з поступовим поверненням і домінуванням традиційних мотивів орнаментування. Зокрема християнствові спочатку важко було витіснити слов’яно-язичницькі звірині мотиви (до речі, запозичені від східних й іраномовних народів), тому химерні образи хижаків з об’єктів поклоніння трансформувалися в образи злих сил. У такому вигляді — ніби «закуті у ланцюги» — вони зображені на колонах чернігівського собору св. Бориса і ГлібаХІІ ст. Але поступово цей «звіриний стиль» був повністю витіснений знову ж таки традиційно-українськими геометричними і рослинними орнаментами. Вони певний час конкурували, адже геометрична символіка відображає найдавніші космогонічні уявлення давніх пращурів українців, а рослинний мотив пов’язаний з язичницьким культом дерева, отже, був проявом ідолопоклонства. З утвердженням християнської свідомості ці два типи орнаменту стали гармонійно поєднуватися в декоруванні речей церковно-культового призначення.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...