Українська етнологія (часть 2)

Контроверсійність етнорелігійного відродження

В Українській державі послідовно проводиться курс на забезпечення свободи совісті та надання всім конфесіям рівних прав і можливостей для свого розвитку. Демократизація церковно-релігійного життя дала підґрунтя для динамічної розбудови мережі релігійних організацій відповідно до етноконфесійних та етнокультурних потреб населення України.

Релігійна ситуація, що склалася в Україні у 1990-х роках, визначається як попереднім історичним досвідом взаємозв’язків між етносом і релігією, такі новочасними зовнішніми впливами. Це зумовило складність багатовекторність українського етнорелігійного відродження, яке слід розглядати лише в контексті ренесансу традиційних для українського народу віровчень (язичництво, християнство), оскільки неорелігійні рухи носять альтернативний щодо них характер, а їхня поява зумовлювалася зовнішніми чинниками.

У 1990-х роках відбулося масове повернення українського населення дохристиянської віри: порівняно з радянськими часом рівень релігійності зріс у три —чотири рази: понад 60% громадян вважають себе віруючими, причому серед молоді цей показник становить 73%. Найбільше релігійних громад в Україні мають православні, що належать до Української правосланої церкви та церков Київського патріархату й Української автокефальної. Відбувається вирівнювання диспропорції їхнього розвитку в різних регіонах: спочатку майже половина релігійних організацій була зосереджена в західних областях, але подальше зростання їхньої чисельності головним чином відбувалося завдяки східним і південним областям. Друге місце після православних церков займає Українська греко-католицька церква, що після офіційноїлегалізаціїу листопаді 1989 р. протягом десятиліття зросла до 3,2 тис. громад.

Поряд із представниками етнічних меншин українці представлені в інших християнських етноконфесійних течіях. Серед римо-католиків вони мають незначний відсоток, більшість тут належить полякам. Українці переважають у традиційних для України протестантських течіях (баптистів, п’ятдесятників, адвентистів, свідків Єгових), які відокремлюють себе від т. зв. нового протестантизму (харизматичного руху). Характерно, що найсильніші позиції протестантизм займає у південно-східних областях, де за радянського періоду впливи традиційного християнства ослабли найбільше. Загалом протестантські громади не відіграють активної ролі в процесах етнонаціонального відродження, хоча здійснюють євангелізацію населення шляхом надання духовної і матеріальної підтримки.

В сучасних умовах роль релігії знову підноситься до важливого чинника етнічної ідентифікації населення України, яке за радянських часів втратило ознаки своєї етнічності. Для поляків, татар, євреїв та представників інших спільнот, що віддавна проживають на території України, релігійне віросповідання стає одним з головних засобів виявлення свого етнічного «Я». Водночас це явище має доволі суперечливі прояви, тож його не слід ідеалізувати. В окремих регіонах має місце тенденція поділу православних громад за етнічною ознакою, зокрема на грецькі, румунські, російські, які прагнуть підпорядкуватися відповідним церквам. За релігійною ознакою євреї в Україні поділені на шість течій, так що серед них є навіть християни.

Існування в Україні трьох православних церков, що по-різному ставляться до проблем етнонаціонального відродження та самоствердження етнічних і неетнічних українців, дає підстави вченим говорити про «кризу вітчизняного православ’я». Численні суперечності між ними загалом є виявом домінування вузькоконфесійних інтересів над національно-релігійними, що призводить до дроблення сил традиційного християнства, зменшує його етнотворчий потенціал. Українські етнонаціональні інтереси активно відстоюють Українська греко-католицька і Українська автокефальна православна церкви, а також утворена 1992 р. Українська православна церква Київського патріархату. З другого боку, від українського етнокультурного відродження відверто дистанціюється Українська православна церква Московського патріархату, яка, виступаючи на «загальнохристиянських» «наднаціональних» засадах, насправді прагне до збереження «східнослов’янської єдності» на основі російського православ’я.

Загальну церковно-релігійну та суспільно-політичну напруженість в Україні посилювали конфліктні стосунки між православними та греко-католиками, які у середині 90-х років виникли в сотнях громад Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей. Протистояння між ними точилося за право володіння церковним майном і храмами, за поділ сфер впливу та, зрештою, за паству.

Таким чином, у перше десятиліття відновлення державності жодна традиційна релігія чи конфесія в Україні не стала етноконсолідуючим чинником, а протистояння між ними призводило до поглиблення регїоналізації, поділу країни за етнорелігійною ознакою.

На тлі перманентної кризи традиційних християнських та інших релігійних течій в Україні зростали впливи альтернативних до них неорелігійних рухів. Це зумовлювалося багатьма внутрішніми і зовнішніми причинами. Активізація релігійних пошукувань є закономірним наслідком демократизації суспільства та утвердження консресійного плюралізму. Звернення до зарубіжних неорелігій було викликане зниженням довіри до православ’я через консерватизм його віровчення і культу. Неорелігійні організації активно впливають на психо-емоційне світовідчуття людини, використовуючи у своїй культовій практиці музику, співи, театралізовані дійства.

Важливим фактором розгортання їхньої діяльності стала широкомасштабна робота зарубіжних центрів, які проповідують ідеї космополітизму та універсалізму, а також пропагують привабливі системи фізичного та психічного оздоровлення, надають різного роду матеріальну допомогу тощо. Не останню роль у цьому процесі відіграє харизматичність духовних лідерів неорелігійних громад.

Неорелігії, що існують в Україні, важко піддаються загальній типологізації, оскільки вони суттєво відрізняються одна від одної своїми ідейними засадами, історичним корінням, ставленням до процесів національного відродження тощо. Умовно виокремимо такі групи неорелігій:

  1. неохристиянська, до якої належать церковні об’єднання як проукраїнської, так і проросійської орієнтації, ідейною основою їхньої діяльності є нове трактування євангельських текстів;
  2. східні орієнталістські течії, що ґрунтуються на елементах вірувань, традицій і культів азійських народів (крішнаїти та ін.);
  3. неопротестантські течії західних зразків, які здебільшого не пов’язані з якоюсь конкретною етнокультурною традицією;
  4. течії, що синкретично поєднують елементи східних і західних етнорелігійних традицій.

Хоча в загальній релігійній мережі кінця 1990-х років неорелігійні організації становили лише 3%, вони мають значний потенціал для розвитку, адже понад половина їх членів — молодь віком 20—29 років. Серед прихильників неорелігій українці становили 47%, етнічні росіяни — 34%, що, зважаючи на їх питому вагу серед населення України, свідчить про більшу прив’язаність українців до традиційних віровчень. Неорелігії заповнюють духовний вакуум, що виник після насаджування войовничого атеїзму: абсолютна більшість їхніх членів у минулому не була пов’язана з традиційними конфесіями; основна мережа їх організацій охоплює міські промислові райони Південно-Східної України, а також Київ і Крим.

Окреме місце серед неорелігійних течій України займає неоязичництво (РУНвіра, рідновіра, вогнепоклонство), яке, протиставляючи себе традиційним і нетрадиційним віровченням космополітичного спрямування, претендує на роль української етнічної релігії. Виступаючи за відродження давніх дохристиянських вірувань, традицій і обрядів, його прихильники вважають, що саме язичництво є основою духовності українців та їх автентичним світоглядом.

У контрбверсійній площині розгортаються стосунки між послідовниками неорелігій та ортодоксального християнства. Якщо перші, як правило, декларують лояльне ставлення до традиційних церков, то останні у розрізі боротьби за впливи на віруючих займають відверто неґативну позицію до прихильників новітніх нетрадиційних культів. їм закидають ширення сектантства і тоталітарного деструктивізму, а всю неорелігійну проповідницьку й місіонерську діяльність оголошують «закордонною духовною агресією», розглядають як «прихід антихриста» тощо. На тлі такого протистояння неорелігії намагаються пристосувати свої космополітичні ідеологічні доктрини до українського етнокультурного середовища. З цією метою ведеться пошук спільних елементів у різноетнічних духовних традиціях, здійснюється переклад релігійної літератури українською мовою, створюються спеціальні програми діяльності тощо. Деякі вчені вважають, що за умови налагодження цивілізованого міжконфесійного діалогу неорелігійні течії не становитимуть реальної загрози етнічній ідентичності та національній самобутності українського народу.

Гостре протистояння за право називати свою ідеологію традиційною релігією українців триває між християнськими церквами та неоязичництвом. Духовні провідники останнього заперечують етнонаціональний характер українського православ’я, вважаючи його чужим, привнесеним ззовні та насильно нав’язаним віровченням, що призвело до руйнування істинних культурних традицій українців. РУНвірівці доводять, що християнство вже тисячоліття «знесилює організм українського народу» і тому не може бути джерелом його національного відродження. Здійснюючи наукову реконструкцію дохристиянських вірувань, обрядів і звичаїв, вони сприяють відновленню праукраїнських етнокультурних цінностей. Водночас неоязичництво не тотожне давньослов’янському язичництву, а являє собою своєрідне поєднання етнонаціональних і етнорелігійнихтечій у сучасному духовному становленні українського народу.

Отже, весь історичний поступ і сучасне становище українського народу підтверджують тісну взаємозалежність і взаємообумовленість релігійного й етнічного факторів його розвитку. Незважаючи на всі складнощі й суперечності розгортання етнорелігійних та етноконфесійних процесів, держава не утискає за етнічною чи релігійною ознаками. Це створює підґрунтя для усвідомлення цінності релігійної свободи, окреслює контури стабілізації і гармонізації церковно-релігійного життя, роль і значущість якого в етнокультурному й духовному відродженні України буде неухильно зростати. Віра в Бога та відновлення традиційних морально-релігійних норм сприятимуть формуванню етнічної свідомості та створенню здорового етнічного образу українства.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...