Продается моторная яхта www.mzyachts.ru.

Українська етнологія (часть 2)

Міжмовні контакти

Мова — це складне, багатоієрархічне, живе явище, яке, будучи сталим і консервативним, разом із тим постійно вдосконалюється, розвивається, змінюється. Формування сучасної української мови на основі південнослов’янської лексичної спадщини розгорталося через постійно наростаючу словотворчу тенденцію, характер і спрямованість якої зумовлювалися внутрішніми суспільно-політичними стосунками, а головне міжетнічними іномовними впливами.

Жодна мова не розвивається ізольовано, тому міжмовні контакти — це явище природне і закономірне. Його суть і спрямованість полягають в обопільних взаємовпливах української та інших мов на їхній словниковий склад та загальний розвиток. Внаслідок цього відбувається проникнення елементів однієї мови до іншої, запозичуються слова, словотворчі моделі, синтаксичні конструкції, навіть звуки. Міжмовні контакти можуть відбуватися різними шляхами: як через безпосередні стосунки між носіями мов, так і за посередництвом третіх мов, книжно-літературну творчість, через засоби масової інформації тощо. Головним компонентом цього процесу виступають мовні запозичення, що представляють собою іншомовні слова, цілком засвоєні певною мовою, тому вони не сприймаються мовцями, як чужорідний елемент і не потребуть пояснень щодо їхніх форми і значення.

Мовні контакти і запозичення можуть мати як ґлобальний характер, що охоплює словниковий склад усього народу, так і локальні впливи, які позначаються на лексиці його окремих частин, наближених до того чи іншого іномовного середовища. Виходячи з цього, дану проблему доцільно вивчати удвох площинах: «вертикальній», що відображає мовну взаємодію на різних етапах історичного розвитку, та «горизонтальній», яка показує взаємовпливи української з будь-якою іншою мовою. Такий підхід дозволяє виявляти соціальні та стильові сфери проникнення однієї мови в іншу, ступінь адаптації мовних запозичень тощо.

Свої глибокі чи менш помітні «мітки» на «україномовному стовбурі» залишало багато іноетнічних спільнот, що в різний час перебували на території України. Вже за праслов’янської доби відбулися запозичення із грецької, причому частину з них вона сама перейняла з мов народів давньої Азії, Африки, зокрема давньоєгипетської (верблюд та ін.). Роль живих посередників у «транспортуванні» грецької мови відігравали германські, передусім ґотські племена, завдяки яким до слов’ян потрапили такі широковживані слова, як піп, дошка, церква та ін. В той же період і дещо пізніші часи до української лексики могло проникнути багато запозичень із латинської мови (коляда, купувати, осел, котел), а також із германських (князь, король, меч), іранських (топір), семітських мов (лев), китайської мови (книга) тощо.

Серед різновекторних двосторонніх мовних зв’язків за своєю масштабністю, впливовістю й тривалістю особливе місце належить українсько-тюркським контактам, які простежуються від племінних об’єднань гунів (IV—V ст.), через аварів (VI ст.), булгарів (VI— VII ст.) та хозарів (VII—X ст.) й печенігів (IX—XI ст.) до кипчаків з половцями (XI—XIII ст.) та золотоординських кримських татар і ноґайців. Хоча гуни, авари, хозари, булгари, які згідно із сучасною лінгвістичною класифікацією належать до булгарської групи тюркських мов, не могли істотно вплинути на мовну ситуацію Київської Русі, булгаризми спостерігаємо яку писемних пам’ятках Середньовіччя (боярин, лошадь, сапогтощо), такі в сучасній українській мові (хазяїн, корогва, колчан, буланий, карий та ін.).

Значно більше вона має печенізьких і половецьких запозичень. Лише у пам’ятках давньоруської літератури зафіксовано близько 1,5 тис. загальних і власних назв відповідного походження. Тюркомовні впливи на лексику української мови особливо зростають із розвитком козацтва та чумакування. Більшість з них мала господарсько-побутовий і військовий характер (козак, чумак, товариш, отаман, хан, султан, кіш, бунчук, тютюн, люлька, шатро, диван, отара, гарбуз, барабан, атлас, килим, буран тощо). В українському антропоніміконі XVII—XVIII ст. зустрічаємо багато прізвищ тюркського походження (Кочубей, Балабан, Мурза та ін.).

Спрямованість та інтенсивність контактів української з іншими мовами визначалися характером історичного розвитку українських земель. Києворуська доба зміцнила започатковані ще у переддержавний період або заклала основи згодом глибоких і тривалих мовних контактів із багатьма слов’янськими (особливо поляками, росіянами, угорцями, білорусами) та європейськими народами.

Головну тенденцію їхнього розвитку в XIV—XV ст. визначав державний статус руської мови у Великому князівстві Литовському, який після його занепаду, спричиненого монгольською навалою, відкрив нові перспективи для прямих, вільних, широких мовних контактів із багатьма європейськими спільнотами. Зокрема зміцнення Магдебурзького права і зростання торгівлі із Західною Європою сприяли проникненню в українську мову німецьких лексем (ринок, ярмарок, рахувати, кошт, кухня, друшляк, верстат тощо). Чи не найтіснішою в цей період була українсько-білоруська мовна взаємодія. Значною мірою під впливом білоруського першодрукаря Франциска Скорини, що перекладав біблійні книги «простою мовою», багато білорусизмів потрапило в українську писемну мову, ставши її літературною нормою. Як безпосередньо, так і через польську мову українська лексика збагачувалася чеськими запозиченнями. Впливи литовської мови у той час були відносно незначними, тож вони простежуються головне на діалектному рівні (клуня, скирта тощо).

Чергову зміну вектора мовних контактів зумовило входження більшості української території до складу Речі Посполитої, що потягнуло запровадження польської мови у сферу урядування та в шкільну освіту. Це вплинуло не лише на лексику, але й граматику української мови (поширення закінчення -ові (-еві): чоловікові, коневі). В ній зустрічаємо чимало слів, фонетика яких свідчить про їхнє польське походження: певний, квіти, строкатий, червоний, хлопець (від пол. хлопіц, холоп) тощо. За посередництвом польської мови або ж через прямі контакти із мовними носіями українська лексика в цей час продовжувала поповнюватися різномовними запозиченнями, найбільше німецькими, що стосувалися різних сфержиттєдіяльності (друк, шрифт, штемпель, шинк (шинок), борг, рента, муляр, цемент, кахлі, карниз, пломба, дріт, клапан, барва, арфа, лютня, флейта тощо). Через польську мову в українську потрапило й чимало іномовних фразеологізмів, наприклад чеський: «Як ся маєш?».

Зважаюючи на те, що головним предметом нашого вивчення є проблема формування української мови як важливої ознаки і властивості українського етносу, обмежмося лише констатацією того, що вона мала не менший, а іноді й значно потужніший зворотний вплив на лексику, фонетику й інші складові багатьох європейських, передусім слов’янських мов.

З другої половини XVII ст. пріоритетного значення для розвитку української мови набирають контакти із російською (великоросійською) мовою, еволюція яких мала суперечливий і драматичний характер. Спочатку запозичення із російської мови обмежувалися офіційно-діловою та військовою лексикою.

З другого боку, посідаючи важливе місце в російській церкві та займаючись переписуванням й укладанням книжних текстів, українські церковні діячі та книжники значною мірою спричинилися до збагачення великоросійської мови, причому не лише українізмами, але й полонізмами. Помітні україномовні впливи й у вимові літургійної церковнослов’янської мови та ораторсько-проповідницькому мистецтві (гомілетиці).

У подальші століття українська мова та вкорінені в ній іномовні запозичення збагачували побутово-етнографічну й історичну лексику росіян (хата, галушки, хлопец, шлях, шинок, горилка, бандура, батька, гайдамак та ін.). її вплив на російський словотвір спричинив появу неофіційної моделі іменування адміністративно-територіальних одиниць — Смоленщина, Тамбовщина, Рязанщина (за зразком Полтавщина), а також непродуктивну модель із закінченням -роб (хлебороб, землероб). У1920—30-ті роки в російському мовленні прогресує вживання українізмів для підкреслення «простоти» і «демократичності» мовця, що часто набирало зневажливого й свідомо саркастичного характеру: «торба», «раззява», «хата-читальня», «не лезь поперед батька в пекло», «моя хата с краю» та ін.

З другого боку, вплив російської мови на українську був значно потужніший, що зумовлювалося не стільки етнокультурними, скільки суспільно-політичними факторами. Це передусім проявлялося у прямому запозиченні слів, що зазнавали української фонетичної адаптації (більшовик, прокатник), або ж у вигляді простого калькування (истребитель — винищувач, советский — радянський, октябренок — жовтеня, пятилетка — п’ятирічка). Нерідко така адаптація була взагалі відсутня (піонер, льотчик, гонка, снаряд, взвод, політрук), особливо в технічній термінології. Російська мова відігравала роль посередника при запозиченні українською мовою лексики народів Російської імперії та СРСР Якщо до 1917 р. її побутування обмежувалося головно промисловими центрами та містами Східної і Південної України, то в 1930—40-х роках вона почала опановувати українське село, а з 1939 р. поширювати й західноукраїнськими землями.

Характер суспільно-політичних та культурних процесів XVIII— XX ст. зумовив регіональну специфіку проникнення в українську мову запозичень з інших мов. Так, збільшення германізмів на східноукраїнських землях зумовлювалося запрошенням сюди німецьких фахівців із різних галузей промисловості, а також німецькою колонізаційною хвилею кінця XVIII ст. Перебування в складі Австро-Угорської імперії (кінець XVIII ст. — початок XX ст.) сприяло засвоєнню західноукраїнською людністю багатьох лексем, зворотів, конструкцій німецького походження, що згодом вплинуло на розширення всього українського словника, особливо у військовій і технічній сферах (ордер, штрек, шахта та ін.). Лексика і фразеологія української мови збагачувалися завдяки використанню здобутків німецької філософії, мистецтва і літератури (колективізм, публіцистика, макулатура, авторитет, емпіріокритицизм, трансцендентальний тощо). Чеська лексика помітно вплинула на формування в середині XIX ст. української громадсько-політичної термінології, хоча лише окремі взяті з неї запозичення закріпилися в сучасному українському словнику (часопис, обіжник тощо).

Локальні мовні запозичення впливали на формування діалектної української мови, збагачуючи її лексику. Зокрема через українські поселення Західних Карпат українсько-словацькі мовні контакти вплинули на формування лемківської говірки. Завдяки тісним міжетнічним стосункам серед населення Карпат угорська мова збагатилася багатьма українізмами, а українська — мадяризмами, окремі з яких як реґіоналізми чи історизми ввійшли до літературної мови (ґазда, леґінь тощо). Головним «каналом» проникнення в українську мову балтійських мовних запозичень стала територія Полісся.

Коріння українсько-румунських мовних взаємин сягає середини І тис, але в подальший період вони обмежувалися етнічними територіями, які тепер належать до Румунії (Мараморощина, Південна Буковина, Добруджа) та України (Північна Буковина, Прикарпаття, Закарпаття). Таким чином румунізми найбільш помітні в місцевих говірках українського населення тих регіонів, через які вони потрапляли до сучасної української мови (бринза, дзер, мамалиґа, плай тощо). З другого боку, румунська мова збагатилася багатьма українізмами, в ній зустрічаємо чимало запозичень із українського антропонімікону, а в румунській топоніміці — певні україномовні елементи (закінчення -овці). Чи не найширшим реґіональним розмаїттям у різні історичні епохи відзначалися локальні українсько-тюркські мовні зв’язки, зокрема на півдні Україні з носіями кримсько-татарської та ногайської мов, в Надазов’ї — з носіями урумської мови, в Бессарабії — аґаузької, у західноукраїнських містах— кипчацької та караїмської тощо.

Переважаючі впливи російської і деяких західноєвропейських мов, з одного боку, гальмували, хоча й не змогли повністю «перекрити» проникнення в українську мову запозичень із інших мов Європи, зокрема з естонської, фінської (тундра), ісландської (сага), нідерландської (кок, камбуз), іспанської (сиґара, серенада) та ін. З другого боку, за їхнім посередництвом до української проникали поняття зі східних мов, а також з мов народів Африки й Австралії. Це явище також зумовлювалося різними позамовними факторами. Наприклад, білоруська мова не нав’язувалася силою, як російська, тому, незважаючи на тісні міжетнічні стосунки, білорусизми в українській мові посідають незначне місце, хоча й зберігають свою присутність (хазяїн, калач, качан, гарячий, кажан тощо).

Учені стверджують, що в сучасній українській мові є понад десять відсотків чужомовних за походженням слів і їхня кількість продовжує зростати. Це явище має неоднозначні наслідки для всього етнонаціонального розвитку. Запозичення — це природне явище, властиве всім, навіть найбільш розвиненим мовам.

Збагачуючи внутрішню структуру мови, вони сприяють її розвитку, підвищують рівень комунікативноїдосконалості тощо. Але при цьому елементи однієї (чужої) мови не повинні витісняти елементи іншої, зокрема української мови, яка не може залишатися в «тіні» іншої мови, бо однобічні іномовні впливи можуть призвести до перетворення однієї мови на діалект іншої, більш престижної, а згодом і повного розчинення в ній. Якщо мова етносу втрачає самобутню виразність і здатність до саморозвитку, то це майже автоматично спричиняє розмивання його етнічності. Асиміляція мови зумовлює деформацію етнонаціональної свідомості та всього етнотипу.

Розуміючи закономірності процесу взаємодії мов, слід боротися за чистоту своєї рідної української мови, що є важливою запорукою збереження всього комплексу унікальних етнокультурних рис, які не лише вирізняють український народ серед інших цивілізованих спільнот світу, але й роблять його рівним серед рівних.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...