Українська етнологія (часть 2)

Реформаційні рухи та етноконфесійність

Протягом останнього тисячоліття історія українського народу розгорталася у вигляді перманентних хвиль етнокультурного занепаду і відродження. За таких умов важливим і досить табільним фактором його розвитку залишалося християнство, яке відігравало не лише етноконсолідуючу, але й дезінтеґраційну роль. Утвердження в Україні східної ортодоксальної форми християнства спричинило виникнення реформаційних рухів, які призвели до втрати етноконфесійної єдності українського етносу та суттєво позначилися на його життєдіяльності.

Переломне значення для українського етнорелігієгенезу другого тисячоліття після Н. X. мали дві події. Першою з них є Берестейська 1596 р. церковна унія, яка, спричинивши глибокий розкол в українському народі, поділила його в конфесійному відношенні на православних та уніатів (греко-католиків). Незважаючи на етнічну єдність, у відносинах між ними тривалий час існувала нетерпимість, що межувала з прихованою чи відкритою ворожістю. Другою подією стало включення 1686 р. Київської митрополії до Московського патріархату. Внаслідок цього безправного акту православна церква почала перетворюватися на засіб денаціоналізації українського народу Московією-Росією. На тлі боротьби з уніатами, протестантськими течіями та залишками язичництва вона посилювала й етнічну дезінтеграцію.

Серед науковців побутує погляд, що ці дві події були продиктовані не стільки церковно-релігійними, скільки політичними мотивами. Але за будь-яких обставин в умовах відсутності держави та нерозвиненості світських суспільних інституцій церковно-релігійний фактор залишався одним з вирішальних у прийнятті доленосних для етнічного розвитку українців рішень. Ці глибинні духовні перевороти суттєво позначилися на етнокультурному розвиткові народу, який з утратою своєї автентичної етнонаціональної віри прирікався на окатоличення та русифікацію.

Під впливом Російської православної церкви офіційне українське православ’я почало втрачати свої самобутні риси, перетворюючись на засіб денаціоналізації народу. Розпочата у 70-х роках XVII ст. політика уніфікації українського та російського православ’я незабаром стає радикальнішою, набирає незворотногохарактеру. Ліквідація протягом XVIII ст. української культурно-духовної самобутності супроводжувалася забороною видання україномовних церковних книг, запровадженням єдиного для української та російської церков списку святих, припиненням будівництва та розпису храмів в українському національному стилі тощо. Важливою передумовою для цього стало «кадрове перемішування» духівництва, коли, з одного боку, українських священиків направляли на службу в Росію, де їх денаціоналізували, а, з другого, в Україну спрямовували російських духовних отців із завданням русифікувати місцеву паству. Тому, в українському церковно-релігійному житті утверджується білінгвізм (двомовність), московський дух опановує духовні семінарії, Києво-Могилянська академія занепадає.

Ще трагічніше розгорталися події на Правобережній Україні, яка після поділів Польщі у кінці XVIII ст, також перейшла під владу Російської імперії. У XVII ст. понад 70% населення цього регіону становили українці-уніати (греко-католики) та поляки римо-католики. Московський уряд повів проти них брутальний наступ: відбиралися і нищилися храми, замість їхньої церковно-адміністративної структури створювалися православні єпархії, округи, парафії, монастирі, братства тощо. Всі опозиційні виступи придушувалися силою. Після проголошення 1875 року офіційного акту про остаточну ліквідацію унії віруючих, що не підписали «відречення» від неї, піддавали жорстоким покаранням, висилали, ув’язнювали, а їхнє майно розграбовували. Внаслідок таких заходів на середину XIX ст. на російське православ’я перейшли понад мільйон уніатів та 1,5 тис. їхніх священиків і 2,3 тис. церков. Спираючись на реакційний чорносотенний клерикалізм, на початку XX ст. російський царат прагнув перетворити Волинь на твердиню поширення своїх впливів на Галичину та інші західноукраїнські землі, що перебували в складі Австро-Угорської імперії.

«Московський шовінізм у московській церкві — це суто московська національна прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом згори донизу і в минулому, і в сучасному».

М. Бердяєв «Судьба России»

«В Україну прийшло з Москви ніби те ж саме православ’я, але якесь дивне, нетерпиме до всього, лайливе і нарікаюче, підозріле і чинопоклонне, без християнськоїлюбові, з інакшим поглядом на харитативну і місійну роботу, з цілковитим усуненням мирян від участі у житті Церкви. Українські віруючі не знали доти подібних азійських порядків у своїй Церкві».

Д. Степовик «Релігії світу».

Але церковно-русифікаторська експансія не змогла знищити етнонаціональних духовних підвалин українського народу, який, не зрадивши своїх традиційно-світоглядних поглядів, продовжував дотримуватися давніх звичаїв і обрядів. З другого боку, уніатство (греко-католицизм) відіграло важливу роль у збереженні етнічної самобутності та в захисті західних українців від полонізації. У XIX ст. греко-католицьке духівництво виступило рушійною силою національного пробудження галицького українства. Але в той же час в українському католицизмі наростала консервативна течія, яка під гаслом вселенськості християнства прагнула уніфікувати уніатство згідно зі стандартами римо-католицької церкви. Вона особливо активізувалась у 20—30-ті роки в Галичині, де у двох (Станиславівській і Перемиській) із трьох єпархій під проводом єпископату розпочалася латинізація богослужінь, під час яких забороняли вживати народну мову, а також запроваджувався католицький календар, целібат для священиків тощо. Таким чином підтверджувалася пересторога визначного мислителя Івана Могильницького, що «дух інтернаціонального католицизму вимагав, щоб на першому місці стояв католицизм, а вже опісля —українство».

У міжвоєнні роки XX ст. промосковськи налаштована ієрархія намагалася стримати українізацію православної церкви на Волині, яка разом з Галичиною перебували тоді в складі Польської держави. Такі дії православних ієрархів викликали опозицію з боку національної еліти та десятків тисяч віруючих, що могло перерости в національно-протестантський рух. На цьому тлі в Західній Україні почав зростати авторитет Української євангельсько-реформаторської церкви, пастирі якої відзначалися глибокою національною свідомістю. Ця церква відігравала роль етнозберігаючого чинника, ґрунтуючись на засадах кальвінізму про неповторність створеної Богом кожної національної спільноти, тому виступала за плекання самобутніх мовних та культурних традицій.

У ході т. зв. атеїстичної революції 1920—30-х років сталінський режим прагнув насильницькими методами відірвати релігію від нації та протиставити їх. Окрім зруйнування православної церковної організації у 1946 р., підступним способом була заборонена Українська греко-католицька церква. Цей жорстокий експеримент закінчився масовим етноцидом українського народу. В повоєнний період панування радянського тоталітаризму через цілеспрямоване насаджування атеїзму формувалося переконання, що релігія відігравала винятково неґативну роль у його історії. Але насправді наступ на релігію став одночасно наступом і проти українства, яке, втрачаючи віру, зазнавало деетнізації та мало перетворитися на безлику складову надетнічної спільноти під назвою «радянсокий народ».

На такому тлі доволі феноменальним явищем стала відсутність у християнсько-релігійному житті Русі-України різних єресей, які постійно наповнювали і роздирали християнські церкви не лише Московії-Росії та Болгарії, але й самої «святої Візантії». Незважаючи на свою поліконфесійність, український народ ревно зберігав чистоту християнської догматики і канонічності. Свій етнотворчий потенціал він повною мірою втілював у розмаїтій і самобутній обрядовій практиці, наповнюючи їїтрадиційними уявленнями та пристосовуючи до свого укладу життя.

Таким чином, у складні й драматичні періоди історії релігія виконувала як етноконсолідуючу націотворчу роль у розвитку українського народу, так і сприяла його дезінтеграції. В залежності від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників вона, з одного боку, виступала показником етнічної ідентифікації українців, ставала важливим засобом збереження їхньої єдності та мобілізації на боротьбу із зовнішньою небезпекою. Але, з другого — релігійний чинник зумовлював етнічну асиміляцію різних верств українського народу, а нерідко ставав нездоланною межею, що вносила розкол і протистояння в українську етнічну спільноту, поділяючи її за конфесійним принципом.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...