Українська етнологія (часть 2)

Християнізація і двовір’я

Явище християнізації можна розглядати у двох аспектах. У «вузькому» значенні під ним розуміють шляхи, методи і наслідки впровадження християнської віри на Русі та витіснення старого язичництва. В «широкому» розумінні воно не обмежується києворуським періодом, оскільки в різних формах продовжувалося і в прийдешні часи та, зрештою, триває й досьогодні. Етнологічний аспект цього безперервного, складного й суперечливого процесу полягає у визначенні впливу християнства на етнічну культуру і психологію кожного покоління українського народу, які, плекаючи давні традиції, набували нових культурних і духовних прикмет.

Серед багатьох причин, що зумовили прийняття християнства на Русі, вагому роль відіграв етнічний фактор. Поліконфесійність Давньоруської держави головним чином визначалася її поліетнічністю, адже належні до неї племінні об’єднання мали свої системи теїстичного язичництва, глибоко вкоріненого в їхній свідомості та втрадиційно-звичаєвій сфері. На такому тлі поглиблювалася суперечність між язичницькою поліетноконфесійною системою та політикою київських князів, спрямованою на внутрішню консолідацію руських земель і розширення міжетнічних відносин з християнськими європейськими народами. Зважаючи на взаємопов’язаність цих завдань, прирікалася на невдачу перша, проведена князем Володимиром у 980—988 рр., релігійна реформа, суть якої полягала в переході до язичницького монотеїзму — встановлення шести племінних богів на чолі з Перуном.

Фактично протягом усього першого тисячоліття існування християнства іноетнічні спільноти привносили його в окремі регіони України: в І—V ст. воно поширилося у Північному Причорномор’ї; у IV ст. давньослов’янські племена знайомляться з ним через ґотів; християнські ідеї були відомі і серед поліетнічного черняхівського населення. У цей період християнство проникало на українські землі не лише з Візантії, але й через інші держави — Римську імперію, Велику Моравію, Болгарію тощо. Проте в народній масі позиції традиційного язичництва залишалися непорушними, тому до 988 р. нову релігію прийняли лише окремі князі та їхнє оточення.

Достовірні відомості про появу християнства на київських землях відносять до 860-х років. Слід погодитися з думкою тих істориків (В. Татіщев, М. Брайчевський та ін.), які в літописному оповіданні про вбивство Олегом перших київських князів Аскольда і Діра вбачають відлуння боротьби язичницької опозиції проти насаджування християнства, що в цей часуже стає одним із факторів етнічної ідентифікації. В договорах 907 і 911 років, укладених князем Олегом із Візантією, зустрічаємо чітке протиставлення «християн» (греків) «русичам» (язичникам), бо перші з них складали клятву Богові Вседержителю, а другі, за звичаєм, присягалися своєю зброєю. У договорі 945 р. також виокремлюються християни-русичі, християни-хозари, християни-варяги.

Подальша етапність і характер поширення християнської релігії в давньоруському середовищі зумовлювалися низкою найрізноманітніших факторів. Перед християнством стояло дуже важке завдання: зруйнувати міцний, віками вкорінений етноконсресійний зв’язок давньоруського етносу з родоплемінними культами, що становили язичництво, запровадивши на їхнє місце власну систему догматики та культової обрядовості. Офіційної протекції державних чинників та попередніх взаємостосунків між слов’янами-язичниками і християнськими народами Європи для насаджування нової віри було недостатньо, тож зрушення у цій ссрері протікали передусім завдяки здатності християнства проникати в різноетнічну культурно-побутову ссреру та взаємодіяти з її традиційними елементами.

Зважаючи на це, для формування тисячолітньої християнської традиції на Русі-Україні питання звідки воно прийшло не має кардинального значення, бо вже за часів Володимира починає витворюватися його самобутній «руський варіант». Від самих початків в ідеологічному та політичному відношеннях християнство не відповідало власне візантійській чи римській орієнтаціям, хоча роль зовнішньоетнічних чинників у цьому процесі не можна недооцінювати. Протиставляючи себе «офіційному християнству» Риму чи Візантії, Давньоруська церква продовжувала розпочатий у Моравії та Болгарії процес створення «слов’янського варіанту християнства». Завдяки поширенню кирило-мефодіївської традиції особливою пошаною на Русі користувався апостол Павло — палкий поборник рівноправ’я різних народів. З другого боку, новітні дослідження свідчать, що перші східнослов’янські переклади Старого Заповіту здійснені з сирійського, а не з грецького текстів.

Християнство мало подвійні наслідки для етнічного розвитку українського народу 3 одного боку, витісняючи традиційні етноязичницькі уявлення, воно посилювало втрату етнічної самобутності, сіяло серед народу етнічний нігілізм. Учені вважають: якщо релігія не виростає з місцевої культурної національної традиції, а нав’язується або привноситься ззовні, то вона лише з часом включається в контекст етнічних процесів народу, стає складником його цілісної культури, причому не в зміненому, а в «етнічно забарвленому вигляді». Вибірковий підхід українця до змісту християнського вчення свідчить про несприйняття ним християнського аскетизму (Л. Филипович).

З другого боку, виконуючи свою культурницьку місію, християнство відіграло величезну роль у просвітництві й зміцненні моральності народу, а також формувало нову етнічну картину світу з принципово іншим розумінням ролі і місця в ній різних спільнот 3 етнорозмежувального чинника воно поступово перетворюється на етноінтеґраційний фактор, сприяючи пробудженню творчого потенціалу українського народу. Завдяки новій вірі він ніби знаходить своє «офіційне місце» у світовій історії, адже походження русичів стали пов’язувати з біблійним Яфетовим племенем, що надавало тяглості, цілісності, а, отже, й сакралізувало їхню етноісторію. Яскравим свідченням цього стали написані з християнських позицій історіософські твори («Повість минулих літ», «Повчання Володимира Мономаха дітям» та ін.) із закликами до консолідації руських земель.

Християнство поступово утверджувалося в свідомості і традиційно-побутовій культурі русичів. Воно не було абсолютно «інородною ідеєю», тому, просякаючи світобачення українського народу, починало формувати його ментальність й морально-етичні переконання згідно з Христовими заповідями. Проникненню християнства в русько-етнічне середовище сприяли такі традиційні риси української вдачі, як перевага чуттєвого первна над інтелектуальним і вольовим, певний індивідуалізм і намагання усамітнення, велика витривалість, терпимість і прагнення мати заступника (В. Янів). Але християнство не змогло витіснити глибоко вкорінені родоплемінні культи і звичаї, тому було змушене пристосовуватися до них. Йому не суперечило багато елементів язичницьких вірувань і традиційної обрядовості, пов’язаних з потойбічним життям (рай, пекло), з різними моліннями (звертання, прохання), з жертвопринесеннями, які поступово «трансформувалися» у християнські.

Християнізація Русі в Хет. перервала природну еволюцію етнічної релігії русичів-українців, які прийняли її за «релігію чужинців», що втручається і змінює органічний саморозвиток суспільства. За таких обставин в їхній свідомості та звичаєвості виникає явище поєднання двох вір: нової — християнства та старої — язичницької. В суспільній думці воно отримало назву «двовір’я», яке вперше вжив Феодосій Печерський у XI ст. У сучасній літературі побутує розуміння двовір’я як компромісу одночасного існування після реформи 988 р. протягом кількох десятиліть чи двох—трьох століть ортодоксального християнства (офіційної державної релігії, підтримуваної знаттю і кліром) та опозиційного до нього язичництва, що залишалося релігією широких мас. Ми ж поділяємо точку зору Івана Огієнка, який підкреслював, що цей процес остаточно не закінчився ще й дотепер і «не тільки в нас, але й по всьому християнському світі». Отже, по-перше, двовір’я не слід вважати суто «руським явищем», бо воно властиве ранньому християнству (особливо в Єгипті), що, наприклад, могло проявлятися у вживанні під час богослужінь ритуальних напоїв наркотичної дії, у триликому зображенні Христа за аналогом із язичницьким Триглавом та в багатьох інших формах. По-друге, в традиційно-побутовій сфері елементи двовір’я настільки тісно переплелися з християнськими, що відокремити перші від других уже неможливо.

Язичництво називають «натуральною релігією», бо воно прагнуло дати картину природи і довкілля, включаючи в неї особу через різні обрядові дійства. В центрі християнства стоїть людина, яка через молитву та обряд тісно пов’язується з Богом, а також зі своїми одновірцями. Саме тому воно не змогло витіснити язичницькі вірування і було змушене пристосовуватися до них. Таким чином, постає складне і важливе питання щодо відповідності догматики й моральних вимог християнства традиційним нормам та етнокультурним цінностям української спільноти, основи яких закладалися під впливом язичництва. На нього важко однозначно відповісти. З одного боку, іудо-християнство відкидало притаманні язичницьким релігіям ідолопоклонство, обожнювання сил природи, культ родючості. За таких обставин русичі-язичники пантеїзували християнські догмати відповідно до своїх традиційних етнічних уявлень. З другого боку, християнство зі своєю монотеїстичною ідеєю та проповіддю терпимості, толерантності, любові до ближнього органічно відповідало етнопсихологічним рисам українців та їхнім державотворчим прагненням.

Переслідуючи різні прояви «язичницького блюзнірства» аж до заборони етнокультурних надбань, пов’язаних з різними галузями народних знань (медицина, астрономія тощо), християнська церква все-таки була змушена визнавати й узгоджувати ортодоксальні канони своєї віри з багатотисячолітньою етнічною традицією. До речі, сама назва східного напрямку християнства — «православ’я» запозичена зі слов’яно-язичницької термінології: слово «прав» у трьох сферах буття означає найвищу — Божественну, а друга частина — «слав» пов’язана з язичницькою богинею-матір’ю Славою. Отже, синкретизм поняття православне християнство засвідчує глибоку традиційність та самобутність української релігійної культури.

«Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що дали йому повну систему життєвого світогляду через що він, — бодай по-своєму — розумів світ і життя. До нового народ пильно прислухався та придивлявся і брав з нього те, що розумів, поєднуючи його зі стародавнім. Оце й склало істоту двовір’я: до готового й усім сильно защепленого старого вірування помалу входило маленьким і тоненьким джерельцем нове християнське».

Митрополит іларіон (і. Огієнко) «Дохристиянські вірування українського народу».

Навернення русичів до християнства спочатку майже не супроводжувалося змінами в їхній етнорелігійній свідомості, а обмежувалося винятково зовнішніми ритуальними діями. Навіть культ Ісуса Христа наближався до них через язичницьку інтерпретацію, пов’язану з образом Дажбога. Елементи двовір’я проявляються мало не в усіх сферах релігійно-культурного життя українського народу, а передусім у звичаях та в обрядовій практиці. Язичницькі за суттю ритуальні дійства залишилися в основі обряду охрещення дитини (вшанування баби-повитухи; купіль немовляти; інститут хрещених батьків — кумівство; пострижини — зістригання і знищення дитячого волосся та ін.). У весільній обрядовості язичницькі елементи проявляються у звичаї заручин, ритуальних діях (походи, танці, примовки, пісні) та традиційній атрибутиці — рушники, короваї (також пов’язаний із «хлібною магією»), віночки, свічки тощо.

Тяглість і синкретизм язичницько-християнськоїтрадиційності виразно ілюструє похоронна обрядовість українців. Зі скіфо-сарматської доби вона успадкувала звичаї насипати кургани, справляти тризни і поминальні обіди, прорубувати в стіні отвір, через який виносили померлого, везти його на санях тощо. З ранньослов’янського періоду в похоронній обрядовості зберігаються ритуальні дійства, пов’язані з голосінням, розбиванням горщика, омиванням тіла, а також пошиттям «смертного одягу», забороною орати чи сіяти, коли в селі є покійник та ін. Віра у зв’язок померлого з родичами, що має особливо глибоке етнорелігійне коріння, змусила церкву узгоджувати весь християнський і язичницький обрядові календарі. Таким чином, у цій найсакральнішій царині людського буття поступово стиралася межа між язичницькою та християнською обрядовістю.

Це ж стосується культурно-господарської та інших сфер життєдіяльності українського народу. Досконалість традиційної етнічної віри проявилася в язичницькій календарній системі з її 19-річним місячним і 28-річним сонячним циклами, тому давньоруські назви місяців адекватно відображали зміни в природі та пов’язані з ними сільськогосподарські обряди. До цієї системи змушені були прилаштовувати християнські святкування та обряди, які, будучи зорієнтованими на кліматичні умови Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали усталеній віками етнічній традиції. В християнських святкових дійствах церковного чи побутового характеру виразйо простежується етноязичницьке сприйняття світу.

Таким чином, ортодоксальна християнізація Русі-України не змогла витіснити етнічного язичництва, тому протягом тисячоліття ці два процеси і явища взаємоперепліталися, витворюючи складний феномен двовір’я. Поступово християнству вдалося досить органічно прилаштувати до своєї обрядовості язичницькі ритуальні дійства, що визначалися господарським циклом робіт та були важливим регулятором усієї життєдіяльності слов’ян. На такому тлі сформувався «русько-український варіант» християнства, якому властиві такі специфічні риси, як соборноправність, демократичність, софійність, відкритість, багата побутова обрядовість та естетизм.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...