Українська етнологія (часть 2)

Особливості язичницького політеїзму

Дохристиянським віруванням слов’ян присвячено чимало літератури, проте ця складна проблема залишається недостатньо вивченою, що значною мірою пов’язано з прийняттям та утвердженням християнства. Зокрема І. Огієнко зазначав, що воно спинило розвиток і не дало скластися давній слов’янській вірі у закінчену систему, отже, ми можемо бачити лише окремі уривки стародавніх вірувань. Християнство витіснило з усної народної традиції язичницькі міфи, леґенди й перекази, тому під його впливом протягом тривалого часу в суспільній думці формувалося спрощене, навіть дещо примітивне розуміння феномену українського язичництва.

У його розвитку «Повість минулих літ» цілком виправдано вирізняє два головні періоди, «перехідною стадією» між якими є перші століття нової ери. Сутність першоїдоби визначається пануванням культу природи, коли «жертви приносили гаям, колодязям і рікам». Другий — політеїстичний період настає тоді, коли люди почали «кумирів творить: одні дерев’яні і мідні, а другі — мармурові, золоті і срібні. І кланялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок, і заколювали [їх] перед ними».

Розклад первіснообщинного ладу супроводжувався глибокими світоглядно-релігійними трансформаціями та колізіями, які полягали втому, що вже сформовані демоністичні уявлення накладалися і перепліталися з новонароджуваним політеїстичним язичництвом. Індивідуалізація праці та самоусвідомлення особистості, яка вийшла з родової общини, прискорювали формування теїстичних образів богів на основі демоністичних уявлень. Така еволюція явлена у синкретичних образах «духів-богів»: Роду, Лади (богиня любові, вірності, щастя), Господаря, Громовика (покровитель воїна, хлібороба, пастуха), Сонця (жіночий образ небесного світила), Зорі, Хмари та ін. Це був тривалий і складний процес переходу від простої «природної» та «звіриної»£имволічної сакралізації довкілля до абстрактних уявлень, що визначали характер подальшого творення релігійно-міфологічної системи.

Характерною рисою праукраїнського політеїзму є багатофункціональність образів богів, які відображають ставлення людини до природних і суспільних явищ, а також до самої себе. Так, бог Рід уявлявся зачинателем усього живого, володарем людської долі й творцем самих богів. Він створив Вирій (український аналог грецького Олімпу), де за головного править Сварог — бог неба і вогню, покровитель ремесел і ковальської справи. Він уподібнюється давньогрецьким «культурним героям», але водночас на відміну від них виступає як народний бог, що живе серед простолюддя та опікується ним. У народних уявленнях Сварог постає в образі боголюдини, яка вмирає у полум’ї, щоб воскреснути як триєдиний бог Неба — Світу — Сонця, що вже має аналоги в усіх індоєвропейських народів.

Із посиленням централізаторських тенденцій у Давньоруській державі замість Сварога провідне місце у пантеоні богів займає Перун, який також мав загальноіндоєвропейське значення і був найбільш шанованим на Подніпров’ї. Його звеличували як бога грому і блискавки, війни та перемоги, як покровителя виноградарства і землеробства, як охоронця миру й порядку та поборника зла. Імовірно, про нього чи про його праобраз Прокопій Кесарійський ще у VI ст. писав, що в антів є «один лише бог— повелитель грому і блискавки», що він володарює над усім, тому йому приносять жертви і чинять інші священні обряди. Уподібнення Перунадо грецького Зевсата піднесення його як «бога над богами» стало виявом посилення монотеїстичної тенденції в язичництві дохристиянської Русі.

Подібно до Сварога і Перуна багатофункціональність властива третьому головному богові українського язичницького пантеону — Дажбогу. Його ім’я виводиться від двох морфем: «дажь» (дай) та «бог» —добро, благо, тобто буквально означає «давати добро». Дажбог мав антропоморфне зображення сонця та виступав як покровитель князів і воїнів, як суддя надлюдьми і водночас як їхній покровитель і опікун господарської праці, побуту. За цими трьома богами як їх органічне доповнення виступали Хоре (божество небес і сонячного світла), Велес (або Волос — захисник худоби) та інші. У багатьох слов’янських народів одне з найдавніших божеств — Мокоша було символом родючості, а в українців його функції з часом розширилися, тож воно стало уособлювати богиню породіль, покровительку сім’ї і дому.

З-поміж різних етнорелігійних міфологічних систем праукраїнського теїстичного язичництва вирізняють такі риси, як реалістичний антропоморфізм, ієрархізація і деміургізація. За попередніх геоморфної («природоподібної») та зооморфної персоніфікацій надприродних сил вони поставали у формі різних предметів природного світу, зокрема тварин із властивими їм зовнішністю і звичками. При антропоморфній персоніфікації верховні божества вже не лише поставали у людиноподібних образах, але й наділялися певними рисами людської вдачі та соціальними прикметами. Таким чином, боги, як і люди, гніваються та радіють, веселяться та сумують, переймаються буденними побутовими й господарськими справами тощо, тобто стають яскравим утіленням моральних і естетичних смаків народу. За своєю природною реальністю праукраїнське теїстичне язичничтво виразно відрізняється, наприклад, від російських чи німецьких міфологічних уявлень, наповнених потворними й страхітливими образами.

Наближеність до природних начал проявляється і в ієрархічності українського політеїзму, де боги-покровителі родоплемінних об’єднань поступово витісняються загальними божествами — опікунами природи і різних соціальних сфер — неба, землі, війни, ремесла тощо. Водночас міфологічні уявлення праукраїнської спільноти не мали внутрішньої етнічної цілісності. Це проявляється в образі Перуна, який займає головне місце у пантеоні лише як виразник державно-централізаторських прагнень княжої і військової верхівки. А в народній свідомості першість належала богові всесвіту Стрибогові та розпоряднику людської долі Дажбогові. Таким чином, мало місце неадекватне сприйняття етнічного представниками різних соціальних верств.

Деміургійність (грец. demiurgos — майстер, творець) праукраїнського теїзму суттєво відрізняється від демоністичного геоморфізму і зооморфізму. На рівні родової свідомості не ставилося питання про походження світу, виникнення землеробства, ремесла тощо, тому берегині, рожаниці, тотеми і фетиші тут виступали лише в ролі «розпорядників» природної енергії, оберігаючи людину чи тварину від злих сил, сприяючи заплідненню тощо. Втім це питання виникає на рівні племінної свідомості, де боги вже стають творцями всього світу «з нічого»; оскільки людина безсила перед світовим хаосом, вони вносять порядок і гармонію в оточуюче середовище. Таким чином, у міфологічних уявленнях Сварог поставтворцем усього сущого, батьком усіх богів; Перун, бог грому і війни, оживляв довколишній світ; Дажбог, покровитель війська, водночас виступав творцем життя, а Велес загалом уявлявся як бог плодючості й творильності. В цьому розкривається цілісність праукраїнського світобачення, де людина створює образ богів, які в її уявленнях є творцями людини та всього живого.

Праукраїнський язичницький політеїзм сформувався у доволі струнку систему, хоча й не набув остаточного, завершеного, вигляду. Відображаючи особливості світосприйняття та етнічної картини світу, етноміфологічна культура заклала підвалини для глибокої релігійності українського народу, чим значною мірою підготувала його до сприйняття християнської віри.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...