Українська етнологія (часть 2)

Етапність і проблеми етнорелігієгенезу

В етногенезі українського народу, як уже відзначалося, брали участь різноетнічні спільноти, а перехід від старих до нових суспільних відносин, у тому числі і в культурно-релігійній сфері, відбувався без різких розривів, так що ніколи не припинялася наступність поколінь. Існує безумовний взаємозв’язок між релігійною еволюцією та всім комплексом суспільних відносин (соціально-економічних, політичних тощо), проте це не означає, що етапи етнорелігієгенезу збігалися з відповідними стадіями та формами етнічного розвитку суспільства.

Важливе значення для розвитку цих процесів мало географічне розташування України, яка, перебуваючи на перехресті шляхів між Сходом і Заходом, переживала й акумулювала різні релігійні впливи. Виходячи з цього, до вивчення етнорелігієгенезу українців слід підходити у двох вимірах: «вертикальному» (часово-діахронному), коли нагромадження власного досвіду та утвердження власних звичаїв і традицій забезпечували збереження етнічної самобутності, та «горизонтальному» (часово-синхронному), коли взаємодія з різними етнічними спільнотами та релігіями спричиняла порушення внутрішньої гомогенності, а отже розмивала первісні етнорелігійні особливості.

Формування праслов’янських язичницько-міфологічних уявлень

Поняття «язичництво» не є штучним витвором кабінетних учених, а має глибоке історичне коріння, зокрема чи не вперше воно згадується ще у Велесовій Книзі. Його походження пов’язують із праслов’янським словом «язик», що не лише позначало орган мовлення, а й використовувалося стосовно самої мови та народу-племені зі спільними звичаями й віруваннями. Цей термін витримав випробування часом, незважаючи на те, що у християнській літературі йому з відомих причин часто надається неґативно-емоційне забарвлення. Неприпустимими є ототожнення слів «язичництво» і «поганство», останнє має відверто вульгаризаторський зміст, оскільки застосовувалося для приниження вірувань різних кочових народів, що нападали на Русь.

Витоки формування язичництва як української етнорелігії доволі чітко простежують на відстані семи—восьми тисячоліть, хоча, безумовно, воно малозначно глибше коріння. У запропонованій Миколою Чмиховим міфологічній періодизації визначають такі епохи його становлення:

  1. Доба Великої Богині Матері (VI—IVтис. до Н. X.) — спільноти пелазгів і трипільців, панівна роль жінки, побутування культу Рожаниць, Матері землі.
  2. Доба Сварога (VI—III тис. до Н. X.) —трипільська культура, поява анімістичних уявлень про душу.
  3. Доба Дажбога (III—II тис. до Н. X.) — панування кочових народів (арійців), утвердження патріархату й уявлень про безсмертя людської душі.
  4. Доба Перуна (І тис. до Н. X. — II тис. після Н. X.) — іраномовні спільноти, слов’яни, русичі, українці, поступовий перехід до монотеїзму і втрата етнічних знань.

Безумовно, що ця схема умовна і недосконала, але вона показує, що язичницьке світобачення значною мірою співпадає з археологічною періодизацією історії, що свідчить про обопільність впливу й певну «симетричність» змін у язичницьких віруваннях та етногенетичних й етнокультурних зрушеннях.

Українське язичництво було найбільш гармонійним релігійним світобаченням, бо різноетнічні уявлення синкретизувалися в ньому не через насильницьке нав’язування, а природним шляхом. Його еволюція досить чітко простежується, починаючи з трипільської релігійно-міфологічної системи, яка ввібрала особливості світобачення давніх землеробських спільнот Східносередземноморського регіону та Південно-Східної Європи, включаючи українське Правобережжя. її центральним елементом є образ жінки-прародительниці, що стала втіленням усього живого — дикої та окультуреної природи. Про це свідчать антропоморфні жіночі фіґури, в яких підкреслюються жіночі дітородні органи, а також зооморфна пластика, де в натуралізованому чи пперболізованому вигляді передаються певні ознаки різних тварин — биків, овець, собак, свиней, ведмедівтаін. Віддзеркалюючи річний господарський цикл, міфологема землеробських спільнот ґрунтувалася на парадигмі шлюбу Богині Матері-Землі з небесним Богом-Биком (символ чоловічого начала та захисника всього живого). У скотарських народів її центральним елементом була битва і перемога небесного Громовержця над земноводним Змієм. Трипільці мали великі спеціально споруджені святилища, де культи відправлялися цілими громадами. Характерно, що в регіонах міксації землеробських і скотарських племен їхні уявлення органічно накладалися одне на одне, даючи основу виникненню нових міфологічних уявлень.

Світобачення й естетичні смаки трипільців найвиразніше проявляються в орнаментації керамічних виробів. Вони засвідчують уявлення про трисферну будову Всесвіту: у верхній частині («небо») зосереджені життєдайні води; у середній розташовані сонце, місяць і зорі; в нижній (земна поверхня) — усі живі істоти. Уявлення про підземний світ з’явилися лише в пізньому трипіллі, ймовірно під впливом скотарських спільнот. При зміні місця поселення трипільці спалювали старі будівлі і гончарні майстерні. Цей самобутній звичай пов’язаний із культом вогню як символом переродження й оновлення, а також з культом предків: в оселях перед спаленням залишали побутові речі, вважаючи, що вони знадобляться душам померлих родичів. Курганні поховання виявлено лише на пізньому етапі трипілля, коли, змішуючись з іншоетнічною людністю, землеробські племена почали втрачати етнічну чистоту.

Як і в трипільців, найхарактернішою рисою релігійного світогляду кіммерійців, скіфів, сарматів та багатьох інших народів, що понад тисячоліття (IX ст до Н. X. — IV ст. після Н. X.) впливали на етногенез українського народу, було поширення культу Богині-Матері, що символізував жіночу природу, яка запліднювалася та розквітала через зв’язок із чоловічим началом. На цій основі формувався культ Роду, що водночас пов’язувався з культом предків. Скіфи створили першу на території України систему політеїзму. Вона поєднувала вірування трипільців з тотемізмом скотарських племен, тому її найприкметнішою ознакою стали вияви зооморфних і антропоморфних елементів. Скіфський пантеон божеств очолювали Табіті (символ жіночого начала, світла і вогню), Папай, Апі, які мають прямі аналоги в грецькій міфології (відповідно Гестія, Зевс, Гея).

Система культів та обрядів, що відповідала скіфському політеїзмові, виразно простежується у слов’янському язичництві. Скіфські поховальні обряди, пов’язані з культом Роду і вогню, вплинули на формування праслов’янської віри вжиття після смерті та відчуття постійної присутності предків серед живих. У концентрованому вигляді це проявилося у поліфункціональному слов’янському культі печі та вогнища. Вважалося, що піч є місцем, де жінка повинна народжувати дитину, що біля неї перебувають душі померлих членів роду, що піч може забрати хвору дитину і повернути її здоровою тощо. Вогнищеві приписувалися очисні, охоронні та життєдайні функції, воно асоціювалося з сонцем, яке дарує тепло і світло. Звідси образ злиття «вогнесвітла» з водою, що символізує всесвітню гармонію і заплідення всього живого на землі. Ще й досьогодні це знаходить прояв у святі Купала.

Скіфський релігійний символ водоплавних птахів (качки, гуси зображалися на культових предметах) залишив помітний слід у слов’янських віруваннях, де він виконує захисні й магічні функції, означає поєднання ідеїчасуі простору (качка у слов’ян стала уособленням зв’язку з потойбічним світом). Зі скіфською традицією учені також пов’язують поширені серед них обряди жертвопринесення і побратимства, а також культове поклоніння мечеві тощо. Безліч сюжетів із міфологічних уявлень скіфів знаходимо у давньоруському фольклорі, наприклад, про боротьбу зі Злом трьох братів, в якій лаври переможця дістаються наймолодшому, про дивовижних істот—жар-птицю, жар-коня тощо. З іншого боку, у слов’янській ритуально-обрядовій практиці майже не зустрічаємо поширених в інших народів культів і обрядів, пов’язаних із шаманством, які у тих же скіфів супроводжувалися курінням конопель.

Важливу роль у передачі релігійно-міфологічних уявлень скіфів відіграли сармати, які своєю чергою збагатили їх магічними діями. Так, запозичений слов’янами сарматський звичай розбивати при похованні дзеркало, яке вважалося вмістилищем душі і смерті, сьогодні проявляється у традиції завішувати дзеркала в помешканні, де є покійник.

Помітний слід у слов’янському етнорелігієгенезі залишили вірування фракійських племен, які перебували у найбільш тісному зв’язку з населенням Прикарпаття. Наскрізною у їхньому світобаченні є віра в безсмертя душі та потойбічне життя. Фракійці активно плекали ідею про можливість оздоровлення тіла шляхом попереднього оздоровлення душі, для чого використовували численні молитви і замовляння. З цим пов’язується збереження в окремих регіонах України звичаю, коли живі зверталися до померлих родичів небіжчика з проханням відчинити ворота потойбічного світу та впустити його до себе.

Про схожість релігійно-міфологічних уявлень фракійців і слов’ян засвідчує склад їхніх пантеонів богів. Зокрема аналогом фракійського бога війни Ареса у слов’ян є божество під назвами «Ярий», «Ярило», «Ярун» та ін. До головних слов’янських богів прирівнюється фракійський богДія, з культом якого пов’язується запалювання вогню на свято Івана Купала. Як у фракійців, так і в слов’ян богиня Лада виступала покровителькою весни, щастя, подружнього кохання і вірності. В жертву їй приносили білого півня. Відгоміном цього є в Україні звичай ритуального споживання півня на парубоцьких вечорницях, що донедавна побутував. Фракійські божества сонця Сивіла та Пел відомі серед українців відповідно як Вилки, а також як Біло-бог (Білун) — творець землі, води і світла, що в українському православ’ї трансформувався в образ святого Георгія.

Ученим іноді важко визначити, які елементи релігійно-культової системи були запозичені тим чи іншим народом, але при цьому безсумнівним залишається факт, що в цій сфері відбувалися тісні етнічні взаємовпливи. Зокрема спільність міфологічних уявлень у кельтів і слов’ян проявляється в існуванні аналогів божеств їхніх пантеонів, у схожості воїнських обрядів та інституту жерців тощо. Обидва народи мали подібні погляди нате, що всі дерева, трави і птахи спілкуються як між собою, так і з людьми, тому вони особливо шанували ліси, плекали культ дерева — захисника і покровителя людини. Особливою пошаною користувався дуб, бо в ньому живе божесто, якому слід приносити жертви. Сучасним пережитком міфічної віри в те, що через стовбур та гілля дуба померлі піднімаються на небо до своїх предків, імовірно, є відомий фразеологізм «дати дуба» (померти).

Під впливом різного роду химерних уявлень іраномовних та германських народів у релігійно-міфічне світобачення слов’ян потрапляли зооморфні та антропоморфні образи драконів, перевертнів, фей, а також мотиви постійної боротьби із силами зла. Спільність болгарських і руських релігійно-культурних традицій простежується в єдності міфологічних сюжетів і персонажів. Про це, наприклад, свідчить тотожність божеств вогню і сонця (Хурса —Хоре), а також божества співу — Бояна (оповідачів билин і казок слов’яни називали «баянами» чи «обаятелями»). Останні мали чимало паралелей із релігійним світосприйняттям хозар та різних тюркських племен.

Відзначаючи самобутні риси язичницької світоглядної системи праукраїнців, дослідники звертають увагу на відсутність якихось посередників (наприклад, шаманів) у спілкуванні людини з божеством. Власноручно виконуючи всі священнодіяння (обряди, жертвопринесення, заклинання), людина безпосередньо встановлювала містичний зв’язок з об’єктом поклоніння, досягаючи, таким чином, якоїсь особливої інтимно-сакральної близькості з космічними силами, всім всесвітом.

Первісний релігійно-міфологічний світогляд слов’ян був позбавлений дуалізму, понять добра і зла. Навіть уявлення про чорта, що з’явилися внаслідок перських впливів, спочатку існували в образі нездари, якого постійно дурили, лише за часів християнства він набуває різних поганських прикмет. Іншим було ставлення і до відьом: якщо на заході вони жорстоко переслідувалися, то у давньослов’янській міфології вважалося, що їхня магічна сила є результатом вроджених здібностей, тому до них ставилися навіть з певною повагою.

Таким чином, одним з головних факторів, що визначав зміст найбільш раннього етапу українського етнорелігієгенезу, став уплив племінних культів і вірувань тих численних етнічних спільнот, що, перебуваючи на терторії України, розчинялися в морі численнішого аборигенного населення або принаймні перебували з ним у тісних контактах. Формування вірувань та пантеону божеств давньоруської спільноти відбувалося на поліетнічній основі і стало синтезом релігійно-культурних систем місцевого та новоприбулих народів.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...