Українська етнологія (часть 2)

Етнотворчі функції релігії

У суспільній (світській) думці, якуже відзначалося, переважає тенденція щодо трактування релігії як явища похідного, залежного від соціального середовища, зокрема й політичних впливів.

Але разом з тим вона виступає самостійним активним фактором, що реально впливає на життєдіяльність народу. Про це виразно свідчать її етнотворчі функції, які проявляються як на рівні всього суспільства, його окремої (етнічної) сфери, так і конкретного соціуму— носія етнічності. Суспільна роль релігії змінювалася на різних стадіях виникнення та формування українського етносу, тож вона виступала як динамічний, так і гальмівний чинник цього процесу. Етнічні функцій релігії мають поліваріативний, різновекторний характер (ті, що сприяють єдності або ж дезінтеграції етнічного утворення). Визначмо їх так:

  • компенсаційна функція проявляється на кількох рівнях. На одному з них відбувається нівелювання меншовартості спільноти, яка завдяки своїй належності до однієї зі світових релігій ніби отримує додаткові права й підстави піднестися до рівня інших народів, що її сповідують. Одним із мотивів запровадження на Русі християнства було намагання її володарів стати «рівними» з іншими європейськими династіями; нова релігія відкривала шлях для укладення міжмонархічних шлюбів та прилучення до культурних традицій Візантії. На іншому рівні ця функція релігії зумовлює «сакралізацію народу» через оголошення його «богообраним» та піднесення над іншими спільнотами. Прикладами цього роду є місіанські теорії про «богообраність» євреїв, «богоносність» московитів та ін. Діячі Кирило-Мефодіївського братства таким же шляхом намагалися обґрунтувати історичне покликання українського народу, пов’язавши його з біблійним народом Яфетової сім’ї;
  • світоглядна функція полягає в тому, що, визначаючи загальні принципи та сенс людського буття, релігія впливає на формування етнічної картини світу українського народу. Внаслідок зміни релігійних вірувань відбуваються повна або часткова трансформації етнічного світогляду, світобачення всього етносу та його окремих представників. Так, християнство не могло повністю витіснити язичництва, тому внаслідок пристосовуння до нього виник феномен двовірства, в якому в нових формах християнської обрядовості зберігалося старе «етноязичницьке» сприйняття світу;
  • рефлекторна (символізаторська) функція релігії проявляється при розгляді етноісторії чи окремих її аспектів у вигляді священного дійства, а також в осучасненні, актуалізації минулого народу, яке зображається як результат Божого провидіння. Таким прикладом етнізації релігійного і сакралізації національного є піднесення значущості Києва до рівня «другого Єрусалиму», а також відтворення української етноісторії через Покров Богородиці, возвеличення символу Софії (у вигляді низки Софіївських соборів), що, зійшовши як божа благодать на Україну, стала покровителькою і заступницею її народу;
  • інтегративна (етноконсолідуюча) функція виразніше проявляється на більш пізніх стадіях україноетногенезу, коли завдяки органічному вплетенню релігії в етнічну структуру зростає її роль в етнокультурному розвитку народу. Посилення релігійного впливу на формування етнічних цінностей і традицій, нагромадження етнічного досвіду на вищих стадіях розвитку спільноти призводить до сакралізації етнічної та етнізації релігійної сфер буття. На цій основі відбувається нівелювання субетнічних відмінностей усередині етносу. Етноінтеґративну роль відіграють усі складники релігії—від догматики, що визначає загальні віросповідні принципи, до культу й обрядовості, що формують етнонаціональні стереотипи та поведінку. Українці, як і більшість європейських народів, своєю внутрішньою консолідацією та етнонаціональним самовизначнням великою мірою завдячують християнству;
  • комунікативна функція релігії полягає в тому, що через зв’язок віруючих із Богом у рамках однієї етноконфесійності відбувається їхнє зближення, зростає порозуміння між ними. Налагодження діалогу між віруючими різних конфесій має важливе значення для згуртування християн-одновірців на сучасному етапі етнонаціонального розвитку України;
  • етнотворча та етнозберігаюча ролі релігії близькі до двох попередніх функцій. Інтегруючи народи, вони можуть сприяти виникненню нових етнічних утворень, виступати стрижнем збереження етнічності та протистояти асиміляції, а також запобігати загрозі їх етнічного розпаду. Так, греко-католицизм став важливим захисним заборолом від окатоличення й денаціоналізації (полонізації) галицьких українців, відігравши важливу роль у їх національно-культурному відродженні;
  • асиміляційна функція релігії виразніше проявляється на загальному тлі етнокультурного розвитку українців, що розгортається через тісні взаємозв’язки між різними народами, передусім поляками та росіянами. їхні прагнення асимілювати українців реалізовувалися у двох формах: добровільній (міжетнічні шлюби, надання пільг і титулів тощо) або ж насильницькій (утиски представників конфесії, що не належать до «панівної» (державної) церкви та ін.). Внаслідок цього етнічна належність українців, що перебували в складі Російської імперії, стала підмінюватися релігійною, тобто православною, яка була спільною для росіян і білорусів. На цій основі будувалися численні теорії про єдність етнічного походження трьох слов’янських народів;
  • етноідентифікаційна функція релігії полягає в тому, що протягом тривалого історичного розвитку конфесійна ознака виступала одним з основних критеріїв визначення етнічної належності. Такого роду приклади вже наводилися вище. Досить виразно це явище проявилося на Західній Україні у 20—30-ті роки XX ст, коли при переписах населення за основу визначення етнічного складу населення бралося його релігійне віросповідання. Релігія набуває абсолютного значення, коли через призму самоусвідомлення особи відбувається самоототожнення її конфесійної й етнічної належності. Це знаходить символічний вираз у таких словосполученнях: «серб — православний», «боснієць — мусульманин», «поляк — католик» та ін. Проте наголосімо, у випадках, якщо така ідентифікація здійснюється іншою стороною, можливі різного роду перекручення. Зокрема символічно-узагальнююче маркування на кшталт «українець — православний» не відповідає дійсності, бо не враховує українців греко-католиків. З другого боку, такий підхід може свідчити про намагання штучно пов’язати православних українців і росіян, нівелюючи, таким чином, їх різну етнічну належність;
  • дезінтеґраційна (розмежувальна) функція проявляється в тому, що релігія може стати на перешкоді процесам етнонаціональної консолідації або ж навіть спричинити розчленування етносу, що формувався на спільній конфесійній основі. Вона найвиразніше проявляється знову ж таки в поділі українського народу на уніатів (греко-католиків) та православних. На збереження етнонаціональної єдності неґативно впливає поширення в Україні різних неорелігійних течій;
  • дестабілізаційна функція релігії може проявлятися як у стосунках між представниками одного етносу, так і в міжетнічних відносинах. Серйозною перешкодою для досягнення громадянського миру і злагоди всередині певної спільноти можуть стати суперечності між кліром і мирянами, між нижчим та вищим духівництвом, між прибічниками релігійно-консервативних і реформаторських течій, між представниками різних конфесій тощо. З іншого боку, середньовічна європейська та українська історія дає безліч прикладів, коли релігійний фактор використовувався як формальна причина для вирішення інших, більш глибоких, етнічних та соціальних інтересів.

При розгляді етнічних функцій релігії слід враховувати два моменти. По-перше, вони тісно взаємопов’язані між собою, тому можуть проявлятися в комплексі. По-друге, етнотворча функціональність релігіїдоволі мінлива, тому одні її елементи за певних обставин здатні переходити в інші, навіть протилежні за характером. Етнорелігійна конфліктність на міжетнічному рівні нерідко спричиняє посилення внутрішньої інтеграції. Такого роду прикладом є протиборство (дестабілізація стосунків) між православними українцями і католиками поляками у XV—XVII ст, яке повернулося посиленням етнонаціональної консолідації та зростанням національної свідомості в українському суспільстві. В добу національної революції, очолюваної Богданом Хмельницьким, під гаслом «захисту рідної віри» всі верстви українського народу згуртувалися і виступили на боротьбу з польським поневоленням.

Отже, будучи важливим чинником етнотворення, релігія здатна прискорювати або ж гальмувати цей процес, сприяти збереженню єдності й цілісності етнічної спільноти або ж, навпаки, посилювати внутрішню дезінтеграцію. Як реальна, а в деяких випадках і визначальна ознака ідентифікації особи релігія може сприяти посиленню чи послабленню її етнічності, виступаючи, таким чином, реальним значущим фактором впливу на всі сфери етнічного буття. Все це необхідно враховувати при вивченні етнічних явищ і міжетнічних стосунків, а також моделюванні їх подальшого розвитку.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...