Українська етнологія (часть 2)

Розділ VII

Етнологія релігії

Глибокому об’єктивному розумінню широкого і складного комплексу проблем, пов’язаних з етнологією релігії українського народу, сприятиме вивчення праць авторитетних українських та зарубіжних учених і дослідників М. Грушевського, І. Огієнка, М. Брайчевського, Б. Лобовика, Б. Рибакова, Г. Булашева, С. Здіорука, Я. Ісаєвича, А. Колодного, Д. Степовика, М. Чмихова, Л. Филипович, Г. Лозко, Б. Ребіндерата інших, а також колективних монграфій, енциклопедичної й довідковоїлітератури з цієїтеми.

Взаємозв’язок етносу і релігії. Предмет етнології релігії

Важко погодитися з поглядом, що побутує в учених колах, буцімто етнологія релігії є «сферою релігієзнавста», адже такою ж мірою її можна вважати одним з наукових напрямів етнології, культурології тощо. Етнос і релігія як феномени людської цивілізації є предметом дослідження багатьох наук, тож етнологія релігії передусім зосереджує увагу на складній і багатогранній проблемі взаємовідносин між ними. Для її вирішення ця відносно нова наукова дисципліна повинна вивчати:

  • етнічне коріння релігії та релігійні теорії походження етносів; закономірності взаємозв’язків і взаємозалежності між етносом та релігією, що мають безліч форм і проявів;
  • роль релігії в життєдіяльності народу, що розкривається через систему релігійних символів і догматів, функціонування різних релігійних груп усередині етносу та інші аспекти;
  • структуру й особливості вияву етнорелігійної свідомості та її вираження через етнорелігійну ідентифікацію окремої особи і всієї етнічної спільноти;
  • теоретико-методологічні проблеми взаємодії етносу і релігії, що потребує випрацювання відповідного науково-категоріального апарату, без якого неможливе адекватне відображення сутності досліджуваних процесів і явищ;
  • перспективи етнорелігійного розвитку, зокрема вплив етносу та релігії на виникнення і становлення різних форм суспільного життя тощо.

Отже, етнологія релігії повинна охоплювати всі етнічні особливості релігійного буття, відображені в духовній та матеріальній культурі народу. При цьому етнічний і релігійний феномени вона розглядає не як окремі абстракції, а в їх нерозривному взаємозв’язку з іншими історичними явищами, зважаючи на весь комплекс суспільних факторів.

У світовій та українській суспільній думці на проблему співвідносин етносу і релігії склалося два основні погляди (напрями) — богословський і світський. Усередині кожного з них існує широкий спектр різних підходів та інтерпретацій.

Християнський теологічний напрям ґрунтується на двох основоположних засадах — креаціонізмі (визнання «акту творення») та провіденціоналізмі (визначеність божою волею всіх суспільних явищ). Виходячи з цього, його представники в основу своїх концепцій кладуть біблійний постулат, що Бог, будучи творцем не лише окремої людини, але й усіх народів, визначає весь їхній розвиток. Згідно зі Святим Письмом після всесвітнього потопу всі нащадки Ноя спочатку були «одним народом», але потім, розгнівавшись на цю етнічно єдину спільноту за намагання спорудити Вавилонську вежу «заввишки до небес», Бог пзремішав мови людей та розсіяв їх по всій землі. Так, біблійні слова «у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх» розкривають суть етнічної класифікації народів, які відповідно поділяються за географічною, лінгвістичною, расовою та культурною ознаками.

Підтвердження біблійної леґенди сучасні вчені-богослови шукають у писемних джерелах і даних археології. Вдаючись до модернізованого тлумачення проблеми походження і розселення етносів та появи багатомовності, вони визнають, що це був тривалий процес, який здійснювався за Божим сценарієм. Отже, це не змінює сутності богословської етнологічної доктрини, яка безапеляційно доводить, що основою етногенетичних процесів є релігія, яка й зумовлює загальні та специфічні риси етнокультурного розвитку всіх народів.

Визнання конфесійної належності головним етновизначальним чинником фактично призводить до ототожнення етнонаціонального та релігійного. Це своєю чергою дає теоретичну базу для консервативних, а то й відверто реакційних висновків (найбільш поширених у російській суспільній думці), коли шляхом змішування наріжних понять «православний», «росіянин», «церква», «народ» та інших православні починають ототожнюватися винятково з росіянами, а отже українці та білоруси автоматично зараховуються до російського народу. З другого боку, і в українській суспільній думці під впливом «буденної свідомості» мали місце спроби синонімічного вживання понять «православний» та «українець», хоча моноконфесійність не властива українському етносові. Таким чином, саме абсолютизація релігійного та нехтування іншими суспільними чинниками перешкоджають теологам неупереджено осмислювати суть етнонаціональних процесів і виважено підходити до визначення ролі релігії в життєдіяльності етнічних спільнот.

Представники другого — світського напряму виходять з того, що етнічність і конфесійність не завжди тотожні ознаки окремої особи чи народу, бо ці явища лише частково «накладаються» одне на одне. Вивченню проблеми взаємовідносин між етнічністю і релігійністю тут перешкоджає різне розуміння цих складних сфер людського буття. Багато західних і сучасних українських учених відносить релігію до однієї з визначальних ознак етносу та етнічності. Розбіжності трактувань у цьому випадку зводяться до відмінностей у баченні ролі і місця релігійного фактора, якому надається більшої чи меншої значущості в етногенетичних процесах порівняно з расовими (фізичними), мовними, культурно-традиційними, психологічними й іншими ознаками. Проте частина дослідників цього напряму не виокремлює релігію як самостійну етноідентифікаційну рису, а то й взагалі заперечує її атрибутну роль у формуванні етносу.

Сутність етнологічних категорій вже розглядалася, тому звернімо увагу на зміст категорій, що відображають зв’язок релігії з етносом. Поняття релігія переважно виводять від кількох схожих за семантикою, але відмінних за значенням латинських слів: «religo» — зв’язок, єднання; «relogio» — побожність, честь, благоговіння; «religere» — совість та ін. На позначення комплексу явищ, що засвідчують віру людини в Бога, в європейському суспільному лексиконі воно з’явилося в епоху Відродження, а в українському — у XVIII ст. Зауважмо, що ця категорія не тотожна, а ширша за змістом, ніж українське поняття «віра». Богословське розуміння релігії охоплює всю сферу, що з’єднує людину з божественністю, тому вона виступає основною причиною та наслідком появи і розвитку етносу. У світській науковій літературі побутує визначення релігії як однієї з найдавніших форм специфічної суспільної свідомості, що проявляється на власне релігійному, а також психологічному, ідеологічному та інших рівнях.

Отже, релігія та етнос— це різні поняття, які не можна ототожнювати, бо перше наближає особу та пов’язує її з Богом, а друге визначає характер різнорівневих людських стосунків. Якщо етнос—це біосоціокультурне явище, то релігія є виявом суто трансцендентального, вона стосується лише духовної сфери. Деякі вчені вказують, що у стародавніх і середньовічних суспільствах мало місце «ототожнення» релігійності та етнічності, покликаючись при цьому на те, що вірування в той час виступали чинником етнонімотворення (еллінізм—елліни, індуїзм — індуси). Але це не змінює функціональної природи цих феноменів, тому ієрархічність стосунків між етносом і релігією правомірно розглядати удвох вимірах. На «горизонтальному» вони виступають як рівнопідрядні чинники, що може проявлятися у словосполученнях «народ — церква» та ін. «Вертикальний» зріз характеризує рівень таких зв’язків, де етнос стає «причиною» (основою), а релігія — «наслідком», що визначає його морально-ціннісні якості. Це, безумовно, не заперечує важливих етнотворчих функцій релігії.

Історичний аспект взаємозв’язку між етносом і релігією визначає одна з центральних категорій етнології релігії— етнорелігіегенез, під яким розуміють складний, багатофакторний, різнолінійний процес, у результаті якого може виникнути моно- чи поліконфесійна спільнота. Ідентифікаційний аспект проблеми «етнос — релігія» розкриває поняття етноконфесійність («етнорелігійність»). У вітчизняній науці воно з’явилося в 1990-х роках для диференціації груп людей чи окремих індивідів на основі їхньої етнічної належності та релігійного віросповідання.

У трактуванні етноконфесійності переважають два підходи. Одні вчені вважають, що вона відображає адекватність між певними нормами віросповідання та світоглядними і психічними орієнтаціями, які виражаються в думках і поведінці особистості. Інші на перше місце висувають специфічні культурні ознаки груп людей, які мають спільний релігійний спосіб життя та єдину етнічну самосвідомість. З точки зору етноконфесійності етнічне і релігійне виступають як формально рівноправні складові, вона виникає і змінюється в ході етнорелігієгенезу, маркуючи його етапи та вирізняючи певні складники і явища цього процесу.

Всі релігії етногенетичні, бо їхнє виникнення і розвиток відбуваються в межах певного соціоетнічного організму. Багато сучасних учених відмовляється від поділу релігій на родоплемінні, національні та світові (цей підхід значною мірою побудований на марксистському вченні про суспільно-економічні формації). Натомість пропонується вирізняти світові (вселенські, надетнічні) та етнічні релігії, а також неорелігійні напрямки. Поняття етнічна релігія (етнорелігія) віддавна використовується в науковій літературі на означення релігійних комплексів, що виникли та функціонують у рамках певного етнічного утворення. Вони, як правило, мають автохтонне походження, бо зароджуються і розвиваються природним шляхом на основі місцевих етнокультурних традицій (міфів, звичаїв, обрядів, культів), тісно пов’язані з певним екологічним середовищем, мають локальний характер та не виходять за межі проживання етносу.

Сучасна наукова думка по-різному, часто суперечливо трактує проблему української етнічної релігії. Загалом не заперечується належність до неї родоплемінних форм релігії (вірувань), що ґрунтуються на первісних релігійних віруваннях і племінних культах, які відображають як універсальні форми осмислення людиною основ буття, так і конкретні культурні досягнення етнічних спільнот, засвідчуючи характер їх етноплемінних уявлень та культурно-побутової традиційності. Етнологи вважають, що поява релігійних вірувань залежала не стільки від природно-географічних чи соціальних чинників, скільки від етнічного фактора, тому в традиційних суспільствах релігія стала першим реальним проявом етнічності. На рівні родоплемінних стосунків можемо говорити про тотожність релігійного й етнічного.

Однак цю тотожність людство дедалі більше втрачало в процесі свого розвитку. Хоча етнічне та релігійне завжди перебували в тісному взаємозв’язку, але перше поступово починало домінувати над другим. Саме міжетнічні контакти стали однією з головних причин виникнення політеїзму (грец. роїі — «багато», ііієоз — «бог») — багатобожжя, що може існувати у вигляді двох ієрархічних систем. Одна складається з більш-менш незалежних божеств, а друга має генотеїстичний (від грец. депііог — творець, родоначальник чи від Ііеп — один) характер, коли на чолі пантеону богів стояло верховне божество. Політеїстичний характер мала релігія східнослов’янських племен Київської Русі до прийняття християнства.

Етнічна релігія нерозривно взаємопов’язана з життєдіяльністю народу, в ній виразно проявляються етноконфесійні ознаки, тому закономірно, що її доля визначалася історичним розвитком етносу. Етнічна релігія могла зникнути, якщо він припиняв існування чи зазнавав асиміляції, або ж переростала у загальнонаціональне явище, якщо етнічна спільнота підносилася до рівня нації, створювала свою державність.

Так ми підійшли до з’ясування складного поняття національна релігія. Воно широковживане у західній, радянській та сучасній українській літературі, але трактується по-різному. В широкому розумінні національна релігія — це вищий ступінь етнічної релігії, бо, як відзначалося, нація є вищою й особливою стадією зрілості етносу, а націотворення є продовженням процесу етногенезу. Християнство в своїй основі має вселенський (наднаціональний) характер, але водночас його можна вважати національною (післяетнічною) релігією українців. І в цьому немає суперечностей, оскільки протягом тисячолітньої історії в обрядово-культовій сфері християнство набрало самобутніх українських етнонаціональних рис. Народно-побутову релігійність не можна протиставляти християнству, бо в ментальності українського народу вони настільки тісно переплелися, «зрослися», що відрізняються одна від одної головно на науково-теоретичному рівні, атакожу контексті сучасного відродження українського язичництва.

Прямий зв’язок між релігійними віруваннями та етносередовищем розкривається через поняття етнічність (етнізм) релігії, що виконує важливі пізнавальні та практичні функції. Відображаючи глибинну етнічну сутність релігії, воно сприяє глибокому розумінню світовідчуття і світосприйняття народу, відокремленню однієї спільноти від інших та збереженню їх етнокультурних традицій.

Етнізму релігії протиставляється релігійний космополітизм, який проявляється у свідомому відмежуванні чи байдужості до етнічного віровчення і культу, що незмінно призводить до зневажання духовної культури власного народу. Зародившись у межах етнічних релігій, космополітизм став невід’ємною рисою вселенських релігій. Це до певної міри закономірне явище, бо внаслідок внутрішньої консолідації етнічної спільноти пантеон її богів зменшувався від числа богів роду, племені, союзів племен до єдиного Бога народу, нації, а відтак і всього людства. Першим реальним виявом космополітизації релігії став генотеїзм, який створив передумови для універсалізації певних релігійних комплексів. Так, Перун у русичів почав символізували певну двобічну «етнічно-релігійну» спільність: головний бог пантеону ставав уособленням бажань і прагнень народу.

Етнічність і космополітизм часто закладені вже в наріжних засадах релігії, зокрема в християнстві перше постає як помісність, а друге — як вселенськість, соборність тощо. В процесі їхнього розвитку наростає тенденція щодо посилення космополітизму та згасання етнічності як вияву етноконфесійної самобутності кожного окремого народу. Зі зміцненням світових релігій вони посилюють свій вплив на етнічні процеси. Зокрема християнський космополітизм, що знаходить образний вираз у біблійній формулі «немає ні елліна, ні іудея», «розмиваючи» етнічний поділ суспільства, підпорядковує собі різні народи.

Це явище значною мірою пояснюється тим, що в догматиці вселенських церков фактично немає етнонаціональних елементів. Етнокультурні традиції й надбання певного народу найвиразніше проявляються в культових діях, які через народну культуру і звичаї потрапляють до побутової сфери. Отже, саме через обряд як найвиразніший зовнішньоестетичний прояв релігійності багато прихильників православ’я пов’язує себе з цією вірою.

Для виваженої оцінки етнорелігійних процесів важливе значення має адекватне розуміння суті релігійного націоналізму, який у сучасній суспільній та науковій думці має багато різних і суперечливих трактувань. З одного боку, з цим явищем законономірно пов’язують етнічну дискримінацію та численні міжетнічні конфлікти. Але, з другого боку, релігійний націоналізм слід розглядати як прояв масової свідомості та патріотичного руху, що відігравав важливу роль у самозбереженні і самоутвердженні багатьох народів світу. Різні європейські спільноти — українці, поляки, іспанці, голландці та інші під прапором релігійного націоналізму відстоювали власну незалежність, зберігаючи себе від деетнізації.

Отже, етнос і релігія є важливими самостійними величинами людського буття, які не можна ні ототожнювати, ні протиставляти одна одній. Широкий і складний комплекс проблем їхньої взаємозалежності становить головне предметне поле етнології релігії — самостійного наукового напряму, тісно пов’язаного з філософією, релігієзнавством, етнологією та іншими дисциплінами. Етнічні релігії існують у межах певної спільноти, відіграючи важливу роль у збереженні їх етнокультурної самобутності. Кожна релігія (не лише світова) утримує в собі етнічні та космополітичні елементи, але суперечність між ними не нездоланна, тому Сучасні церкви намагаються віднайти компромісні форми їхнього співіснування. Тож взаємовиключеність та конфліктність між етнічним і вселенським у релігії поступово згасає і вони починають доповнювати одне одного. Релігії, передусім християнство, намагаються досягти компромісу між зовнішньою етнічністю та внутрішнім космополітизмом. Головною тенденцією цього процесу є універсалізація етнічного та його реалізація через космополітизм.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...