Українська етнологія (часть 2)

На перешкоді кристалізації української національної самосвідомості стало соціальне розшарування українського суспільства. У русько-литовську добу це проявилося в наростанні суперечностей між сполонізованою окатоличеною шляхтою і духівництвом, з одного боку, та носіями етнічних цінностей, представлених селянством і частиною середнього духівництва й шляхти, з другого. З кінця XVII ст. таку етносоціальну «роздвоєність» починає визначати «промосковський вектор». Унаслідок втягування у фарватер російських проімперських впливів із національної свідомості української верхівки видаляються ідеологічні цінності, а на рівні широких народних мас вона знижується до національної психіки з вирізненням мовних, територіальних, побутових ознак відмінності «ми» від «не ми». У той же час в Галичині через нерозвиненість шляхетського стану збереження свого національного «Я» забезпечувало греко-католицьке духівництво завдяки плеканню «прадідівських традицій», рідної мови та віри.

У ХІХ ст. під впливом західних ідей романтизму зусиллями української інтелігенції (козакофіли, хлопомани, українофіли, громадівці тощо) поступово поглиблюється усвідомлення етнонаціональної самобутності, головними ідентифікуючими ознаками якої залишалися мова, релігія і традиційно-правові норми. Рефлексія національних особливостей освячувалася ідеєю абсолютної неповторності й вартості кожного народу, його традицій, духу. З долученням ідеї буржуазно-демократичного права попередній постулат етнонаціональної ідентифікації «ми інші, ніж вони, бо в нас інші мова, право та віра» тепер набирає такого вигляду: «ми інші за історією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі на нашій території» (В. Жмир). Отже, самосвідомість і самовизначення українців починають виводитися із «народного духу» як наріжної внутрішньої властивості соціального організму.

Переломними у формуванні української національної свідомості стали 40—80-ті роки XIX ст. З одного боку, на перешкоді її виробленню стала русифікаторська політика царату (сумнозвісні валуєвський 1863 року та емський 1876 року укази тощо), спрямована на викорінення самобутності українського культурного буття. З іншого боку, під впливом творчих здобутків власних пророків-мучеників і духовних проповідників (Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, Леся Українка, І. Франко, М. Грушевський та ін.) на основі стереотипів побутової етнічної свідомості відбувається кристалізація національної ідеї. Це дало підґрунтя створенню у кінці XIX — на початку XX ст. програм українських політичних партій, в яких основні постулати національної свідомості набувають довершеного вигляду. Такі субстанційні елементи народного духу, якволя, віра, свобода вже формують політичну свідомість (самосвідомість) як сукупність стійких почуттів, настроїв, ідей і цілісних теоретичних систем, що на основі самобутності нації відображають її прагнення до самостійності, незалежності, державності та соціального прогресу.

Поширенню й утвердженню національної свідомості в українській народній масі сприяла доба національно-визвольних змагань 1917— 1920 років. Сприятливий ґрунт для її стабілізації давали українізація й активна діяльність української еміграції у 1920-х роках. Але подальший шістдесятирічний період, що супроводжувався фізичним винищенням українців, зокрема їх національної еліти й інтелігенції, пануванням великодержавної комуністичної ідеології та придушенням будь-яких проявів інакодумства, спричинив тотальне притуплення національної свідомості. В цей же час всіляко викорінювали прояви національної психіки, а головно національної ідеологи, яка фактично ототожнювалась зі злочинністю.

«Національна свідомість кристалізується виразно сама собою тільки у часи зовнішньої небезпеки, масового патріотичного напруження і піднесення. Після цього національне життя має тенденцію повертати назад до стану стихії з прикметними їй забуреннями, пасивним буттям, безвільним триванням. Понад рівень стихії тримає націю її організованість, насамперед держава і поодинокі її апарати».

Лев Ребет «Теорія нації», 1955 р.

У період розбудови української державності національна свідомість стає одним із головних чинників забезпечення етнокультурного відродження і збереження етнічності загалом. Але на практиці її пробудження та кристалізація розгорталися важко і суперечливо.

Спираючись на наукові схеми західних і вітчизняних учених, у сучасному українському суспільстві можна виокремити три рівні національної свідомості. Перший високий (максимальний) рівень об’єднує людей, що репрезентують національну гідність і самовизначення українського «ми». Вони беруть активну участь у розбудові національно-громадянського суспільства. На другому рівні національної свідомості та етнічності перебувають громадяни з поміркованою національною свідомістю, які не виявляють живої участі чи байдуже ставляться до етнокультурних і національно-політичних процесів. Третій рівень становлять особи, які негативно, вороже ставляться до національно-державницьких прагнень свого народу. Залишаючись вірними великодержавній ідеї, вони діють як відцентрові сили, девальвуючи й розкладаючи його етнічність. Водночас у національній свідомості існують різні полярні за змістом настанови у ставленні до зовнішнього світу: вони можуть мати конфронтаційне спрямування, коли в інших спільнотах бачиться загроза власному існуваню, чи солідарний характер, якщо шукаються шляхи співробітництва на користь загального вселюдського розвитку.

Отже, формування етнічної та національної свідомості (самосвідомості)— це тривалий, складний і суперечливий процес, який, з одного боку, розгортається під впливом певних суспільно-політичних факторів, а, з другого, з часом сам починає відігравати дедалі вагомішу роль у життєдіяльності народу. Кристалізація та поглиблення етнонаціональної свідомості серед широких прошарків суспільства стали одним із найважливіших чинників самовизначення та боротьби українського народу за незалежність. На сучасному етапі історичного розвитку етнонаціональна самосвідомість стає однією з визначальних ознак самоідентифікації особи і народу, що не має нічого спільного з ідеями етнічної винятковості та національної зарозумілості, які призводять до націоналістичного психозу, посилюючи напруженість як усередині певного суспільства, так і в сфері міжнаціональних стосунків.

Література: Баронин А. С. Этническая психология. — К., 2000; Введение в этническую психологию. —СПб., 1995; Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы. —Дн-ск, 1995; Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1997; Кульчицький О. Український персоналізм. — Мюнхен—Париж, 1985; Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. —Т. 2. — К., 1995; Липа Ю. Призначення України. —Львів, 1992; Лозко Г. Етнологія України. — К., 2001; Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К, 1996; Садохин А. П., Грушевицкая Т. Г. Этнология. — М., 2000; Саракуев З. А., Крысько В. Г. Введение в этнопсихологию.—М., 1996; Степико М. Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи. — К., 1998; Українська душа. — К., 1992; Українці. Історико-етнографічна монографія удвох книгах. —Опішне, 1999; ІІІлемкевич М. Загублена українська людина. — К., 1992; Ярмусь С. Духовність українського народу. — Вінніпег, 1983; Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. —Мюнхен, 1993.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...