Купить пальто женское Москва "ООО ИКС Пи Групп". . http://www.remontnik.ru/ штукатурно малярные работы.

Українська етнологія (часть 2)

Етнічна і національна свідомість (самосвідомість)

Етнічна свідомість — одна з головних обов’язкових ознак етносу. Вона формується під впливом таких компонентів етногенезу, як єдність території, культури та мови, її кристалізація завершується на пізніх його етапах, що знаходить вияв у самоназві. Таким чином етнічна свідомість ніби фіксує етапність формування етносу та визначає завершальну стадію цього процесу.

Етнічна свідомість витворюється через усвідомлення спільнотою свого етнічного буття та життєдіяльності, тож основне підґрунтя її виникненню дають уявлення про спільне походження і кровну спорідненість. Не менш важливими компонентами, що визначають зміст і сутність цього феномену, є поєднаність народу спільною традиційно-звичаєвою системою, а також уявлення (та факт існування) про територію спільного проживання («рідна земля» — «батьківщина»), про спільність психологічного складу і особливих рис характеру. Етнічна свідомість формується стихійно на рівні побутової свідомості та суспільної психіки через осмислення спільних для членів певної групи норм і стереотипів поведінки та способу життя. На цей процес реально впливає емоційний компонент, що, як правило, посилює почуття гордості за належність до своєї етнічної групи, а отже — обурення та гніву стосовно її зрадників і ворогів. Тож етнічну свідомість можна визначити як комплекс нагромаджених та усталених у процесі етноісторичного розвитку спільноти світоглядних уявлень, суспільних знань та психічних установок, що забезпечують розуміння належності особи до свого етносу.

«Вищим рівнем» етнічної свідомості можна вважати етнічну самосвідомість (хоча виокремлення та протиставлення цих категорій доволі умовне). Вона виникає тоді, коли етнос починає розуміти свою внутрішню цілісність і на цій основі самовиокремлює та протиставляє «свою» суспільність іншим народам, усьому оточуючому світові. Найвиразніше етнічна самосвідомість проявляється у зв’язку із прилученням особи до культурної спадщини пращурів, що дозволяє найповніше усвідомлювати себе суб’єктом (складовою) своєї етнічної суспільності. Самоусвідомлення належності до певної етнічної групи надає індивідові відчуття підтримки (часто примарливої) та більшої впевненості.

«Вищим щаблем» етнічної самосвідомості є національна свідомість, яка, крім згаданих ознак, уже пов’язана із системою ідеологічних і політичних цінностей. ЇЇ центральним постулатом є ідея національноїдержави. На відміну від етнічної свідомості національна свідомість не виникає стихійно на побутовому рівні, а є результатом цілеспрямованої діяльності інтелектуальної еліти. Важливу роль в її поширенні відіграють громадсько-політичні організацій державні інституції. На суспільному чи індивідуальному рівнях свідомості етнічний та національний типи свідомості повністю не витісняють один одного, а можуть почергово домінувати на певних етапах історичного розвитку. Національна свідомість порівняно з етнічною є чимось більшим, аніж розуміння етнічної (культурної, мовної, кровної) спільності, адже вона також дає уявлення про властиву певному народові політичну спільність. Значення етнічного компонента в національній свідомості зменшується в міру зростання її загального рівня та наповнення цивілізованістю і громадянською культурою.

Від категорії «національна свідомість» дефінітивно відрізняється поняття національна самосвідомість, яке, підкреслюючи усвідомлення людиною своєї належності до нації, меншою мірою пов’язане з впливами ідеології. Національна самосвідомість — це тривке і глибоке переживання та самоуявлення особи про себе як представника певної нації. Протягом життя людина, як правило, не змінює свою національну самосвідомість, тоді як політичні інституції та суспільні процеси можуть вносити нові елементи та певні корективи в смисл національної свідомості.

Вивчення комплексу проблем, пов’язаних з етнонаціональною свідомістю, неможливе без з’ясування поняття етнічна ідентичність. Значущість і складність його розуміння полягають в тому, що людина не може існувати поза межами етнічного середовища, але її належність до певної етнічної суспільності проявляється та усвідомлюється по-різному. Зокрема етнічна ідентифікація може здійснюватися на основі наслідування індивідуумом психічних і культурних стереотипів етнічної групи, в якій він виховується та проживає, або ж через свідоме чи несвідоме копіювання, добровільно чи під примусом тощо. Коли ж часом людина за власною волею відмовляється визнавати свою етнічну (національну) належність, вона перетворюється на космополіта (грец. козтороіііез — громадянин світу). Космополітів не слід ототожнювати з етнічними марґіналами, які часто мають виразну етнічну свідомість, але, перебуваючи в іноетнічному середовищі, не можуть її належним чином проявити.

Жодну етнічну ознаку (мова, культура, релігія тощо) не можна взяти за стабільний визначальний критерій, який би забезпечував чітку ідентифікацію як певної етнічної групи, так і належних до неї індивідів. Отже, вирішальна роль у розв’язанні цієї проблеми належить самосвідомості та внутрішнім орієнтаціям, які задають алгоритм діяльності та формують стереотипи поведінки особи, властиві лише представникам одного етносу. Цей процес здійснюється на основі етнічної самоідентифікації, під якою розуміємо самоототожнення індивіда із певною етнічною групою. Якщо така самоідентифікація викликає якісь труднощі, тоді особа починає шукати ознаки своєї тотожності з тією чи іншою етнічною групою, а потім свідомо оголошує про свою належність до неї.

Особливості етнічної свідомості українського народу як складного багатошарового ієрархічного явища визначаються характером його етноісторичного розвитку. Вчені виокремлюють три типи етнічної свідомості (самосвідомості): етнореґіональна, етнічна, національна, що найяскравіше проявляються в існуванні різних самоназв (етнонімів, крайонімів, етнополітонімів тощо).

Достатньо виразно елементи етнічної самосвідомості простежуються вже в антсько-склавинській спільноті (V—VII ст). Про це, наприклад, свідчить залишений Прокопієм Кесарійським епізод, пов’язаний з викупом анта Хільбудія зі склавинського полону. Зізнання на допиті, що сам він «родом ант» підкреслювало його кровний (етнічний) зв’язок з усіма антами, які таким чином протиставляються іншим племенам, зокрема й склавинам. Серед антів існувало чітке уявлення про такі поняття, як «батьківщина» і «соплеменники», що вживалися не у вузькому розумінні (рідна оселя), а в широкому значенні: всі анти вважалися кровними родичами чи близькими сусідами.

Племінні об’єднання слов’ян VIII—IX ст. мали ще виразнішу етнореґіональну самосвідомість, яка забезпечувала їхню самоідентифікаціюта протиставлення іншим етнічним групам. Крайова свідомість була властива і більшості русько-українськоїлюдності Давньоруської держави, про що свідчать самоназви: «кияни», «сіверяни», «галичани», «подоляни», «буковинці» та інші. Вони мали земляцьку основу та походили від назви регіону проживання. Вже йшлося про те, що у давньоруському суперетносі спільна етнічна свідомість була властива лише державним мужам та літописцям, а твердження, що вона була притаманна й масі простого люду, є залишком імперського мислення. Загальноетнічна самосвідомість у той час могла формуватися лише на основі ідеї спільної боротьби проти зовнішньої безпеки. Але для її вироблення цього було замало, адже все світобачення, основні норми і стереотипи мислення та поведінки давньоруськоїлюдності мали вузькореґіональний, а не загальнодержавний характер, що відобразилося у тих же крайових самоназвах.

Формування загальноетнічної самосвідомості українського народу починається лише після монгольського нашестя, що стало реальною загрозою збереженню його етнічності. Чітких реальніших контурів вона набирає у XV ст, коли із входженням України до складу Литовсько-Руської держави проблема ідентифікації за принципом «ми» — «вони» отримує загальнонародне розуміння. Основою цього стало усвідомлення, що українська спільнота як єдина етнонаціональна цілісність відрізняється від інших за такими ознаками, як наявність власної території, мови, віросповідання, права та прадавніх звичаїв і традицій, що забезпечують саморегуляцію всієї сфери життєдіяльності. У кінці XIV—XV ст. етнічна свідомість підноситься до рівня національної ідеології, що стало головною передумовою вироблення національної свідомості.

В українській суспільно-науковій думці переважає погляд, що витоки української нації виводяться від козацтва. Будучи всеукраїнським загальноетнічним рухом, воно взяло на себе одну з головних функцій держави — захист від зовнішніх ворогів, що за тих умов була рівнозначна боротьбі за збереження української етнічності. Виходячи з того, що у XVI—XVIII ст. козацтво виступало головною репрезентуючою силою українства та уособлювало його ідеали і прагнення, можна цілком оправдано вважати, що формування козацької та української національної самосвідомості розгорталося як єдиний процес. Вона формувалася на соціально-побутовому рівні, а головно в ідеологічній площині на основі ідей наступництва традицій Києворуської держави, «збереження руської віри» та боротьби за «давні права і вольності» й гострого засудження національного «відступництва».

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...