Актуальная информация гобелен купить на сайте. . http://www.megaauto78.ru/ реклама для сайта выкуп битых автомобилей.

Українська етнологія (часть 2)

Системоутворюючі ознаки українського менталітету

Визначені риси та особливості українського характеру як важливого компонента психічного складу українського етносу суттєво доповнюють інтегральні ознаки його ментальності. На соціально-побутовому рівні поняття «характер» і «ментальність» часто не розрізняються, тому в них вкладається схожий зміст. Проте з точки зору психології як науки ці окремі феномени по-своєму розкривають особливості психічної сутності різних народів.

Вважається, що поняття «ментальність» в науковий обіг запровадили в середині 1950-х років французькі дослідники Ж. Люб’є та Р. Мандру. Протягом подальшого півстоліття воно широко використовувалося в багатьох гуманітарних дисциплінах, на основі чого виробилися різні тлумачення та підходи до пізнання цього явища. Зважаючи на це, чимало авторитетних західних учених (О. ІІІпенґлер, А. Тойнбі, П. Сорокін та ін.) почало взагалі висловлювати сумнів стосовно можливості розкриття феномену ментальності народу, спираючись на сучасні наукові поняття і методи. В українській етнопсихологічній традиції склався підхід, що цьому явищеві можна знайти історико-філософське пояснення, зокрема

О. Кульчицький розглядав ментальні (світосприймальні) настанови як «психічні чинники», що дають відповіді на запитання: «Як і яким ми сприймаємо світ?», «Яке у нас його зображення?» тощо.

Виходячи зі здобутків зарубіжної та вітчизняної науки, під ментальністю розуміємо етнопсихологічний феномен, який у концентрованому вигляді відображає різні рівні (від буденно-емоційного до науково-теоретичного й ідейного) світобачення і поведінки як окремого індивіда, так і цілих етносоціальних об’єднань. її розвиток прийнято розглядати через призму філогенезу (еволюційні зміни загальнолюдської психіки під впливом умов життя) та онтогенезу (формування психіки індивіда протягом його життя). Ментальність особистості визначається комплексом внутрішніх (емоції, почуття, пам’ять, мислення тощо) та зовнішніх (традиції виховання, вплив засобів масової інфомаціїта ін.) чинників. Проте закладені з часу народження психічні установки (вроджена інтроверсія) не змінюються під впливом цих обставин, тому оточуюча дійсність переважно сприймається через домінування почуттів і емоцій над волею та інтелектом.

Роль ментальності в розвитку етносу зумовлюється її світоглядно-практичною спрямованістю. Визначальними складниками в системі етнічної ментальності є моральні цінності та норми виховання, особливості світосприйняття, настрої та форми міжособистісних стосунків тощо. Вона не зводиться до сумарного вияву різних форм суспільної свідомості (мистецтво, релігія тощо), а є специфічним відображенням життєдіяльності етносу, становлення якого відбувається в певному географічному, історичному та культурному середовищі. Найбільш виразно етнічна ментальність проявляється в комплексі нормативних орієнтацій та образів, які регулюють поведінку і визначають світоглядні цінності етнофора. На цій основі можна вивчати загальний процес соціоісторичного формування етносу.

Спираючись на традиції української соціопсихічної школи, можемо визначити комплекс системоутворюючих ознак, властивих українській ментальності. Найголовнішою серед них є інтровертність психічних функцій у сприйнятті та ставленні до оточуючоїдійсності, що знаходить вираз у зосередженості особи (народу) на проблемах свого внутрішньо-індивідуального світу. В житті це проявляється у доволі широкому діапазоні. З одного боку, тут маємо справу з намаганням уникнути будь-яких контактів (впливів, подразнень) із зовнішнім світом, що часто призводить до існування подвійної моралі з такими крайніми проявами, як «укрита злість, облудлива покірність» (І. Франко). З іншого боку, зустрічаємо просте занурення у власний зовнішній світ. Таку властиву українській вдачі «втечу від життя, в душу і долю» (М. Шлемкевич) та замкненість ілюструють приказки: «Тихіше води, нижче трави», «Моя хата скраю, нічого не знаю» і т. ін.

На противагу настановам європейського персоналізму, що спрямовувалися на експансію людини у зовнішній світ, притаманне українському інтровертизму занурення у власний світ призвело до інтенсифікації особистого внутрішнього життя українського етнотипу. Концентрація психічної енергії людини у власному внутрішньому світі відповідним чином позначається на характері її стосунків із власним соціальним оточенням, а особливо із чужинцями. Властиві українському селянинові обачливість і настороженість у спілкуванні та намагання уникнути контактів зокрема проявляється у звичаї відповідати запитанням на запитання.

Починаючи від М. Костомарова, якого іноді називають «батьком української етнопсихології», однією із базових ознак української ментальності (психіки) дослідники називають індивідуалізм. Згідно з думкою В. Яніва він становить найбільш повний вияв особливостей українського етнотипу, тож інші вчені практично як тотожні індивідуалізмові вживали поняття інтровертизм (Я. Ярема, О. Кульчицький), кордоцентризм (П. Юркевич) тощо. В індивідуалізмі яскраво проявляється поліфонічність українського менталітету. З одного боку, для нього характерні поетизм, повага до кожного індивідуального буття, терпиме ставлення до іноетнічних цінностей, а з другого, — несприйняття деспотизму, опосередковане прагнення до особистої свободи з відсутністю організації й чіткої дисципліни тощо.

Інтровертність та індивідуалізм не суперечать, а навпаки, передбачають, навіть посилюють такі риси українського народного духу, як природний демократизм і волелюбність, що витворюють жадобу до свободи, формують стихію вільної самодіяльної особистості. Хрестоматійно відомий вислів М. Костомарова, що Україна з давніх-давен «знати не хотіла ні царя, ні пана» підтверджується просякнутістю суспільно-політичного життя українців численними демократичними інститутами самоуправління, головними символами яких стали вічовий устрій Києворуськоїдержави, славнозвісні братства, Генеральна рада Запорізької Січі, постійне декларування народовладдя під час Української революції 1917—1919 рр. тощо.

Коріння такого природного демократизму психологи оправдано шукають у родинно-побутовій сфері. Згідно з традиційними нормами весь спадок в українській родині ділився між нащадками порівну незалежно від їхньої статі. На такій основі вироблявся психологічний стереотип: якщо в родині панує принцип «все ділити порівну», то так повинно бути і в суспільстві. Отже, родина формує ставлення українця до влади та авторитету в державі. Дослідник Б. Цимбалістий (імовірно під впливом фройдистських ідей) таким чином з’ясовує психічний механізм цього явища. Малій дитині важко здобути приязнь і довіру в стосунках з батьком, бо він надто далекий від неї та втручається в її виховання передуім як караючий чинник. Дитина кориться батькові зі страху, але всередині не любить його, бунтується проти нього. Згідно з виробленою на цій основі настановою доросла людина з недовір’ям, нехіттю, ворожістю ставиться до державної влади. Якщо ж ця влада не «своя», а «чужа», то це слугує ще й моральним виправданням бунту проти неї, хоча після її падіння серед українців часто наступає анархія. Олже, їхні демократизм і волелюбність значною мірою зумовлюються присутнім у підсвідомості стереотипом, що будь-яка влада (батьківська чи державна) — це насильство і страх, тому найкраще, коли «кожний сам собі пан і всі рівні між собою».

Четвертою системоутворюючою ознакою, що просякає всю ментальність українського народу та приводить вдію глибинні механізми її психіки, є переважання почуттів та емоцій над інтелектом і волею. Зауважмо, що, займаючи головне місце серед динамічних компонентів структури психології етносу, етнічні почуття через свою емоційну мотивованістьта суб’єктивність важко піддаються як науковому вивченню, так і практичному регулюванню. Під етнічними почуттями розуміємо емоційні переживання індивіда, що визначають його ставлення до свого народу та інших спільнот. В етнічних почуттях відбиваються уявлення та переживання, пов’язані з історичним минулим, сьогоденням і перспективами розвитку свого етносу та його відносин з іншими спільнотами, але їхня між поколінна наступність є доволі мінлива, що зумовлюється змінами в суспільному житті. Етнічні емоції (лат. етоуеге — збуджувати, хвилювати) — ще більш вразливіший елемент етнопсихологічної структури, який відображає психічні переживання, душевні хвилювання (радість, страх, гнів та ін.) індивіда чи групи людей, що виникають внаслідок зовнішніх чи внутрішніх подразнень.

Чутливість та емоційність (легка збуджуваність, схильність до швидкого і яскравого прояву емоцій) української вдачі відзначаються контрастністю та мають різні суспільні прояви. З одного боку, як постійно наголошував В. Липинський, «емоціоналізм» українців згубно впливає на їх політичні змагання, а «надмірна пристрасна чутливість» спричиняє дріб’язковість, байдужість до дійсно важливих справ. Ці риси менталітету посилюють віру в різні чутки та зумовлюють мінливість настроїв, «легку запальність і скоре охолодження», що спричиняє невдачі в організаційній діяльності. З другого боку, емоційність для українців — це не стільки «кара Божа», як «дар Божий», тому всі визначні мислителі, які зверталися до цієї проблеми (Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Юркевич, Д. Чижевський, Є. Онацькийта ін.), бачили в ній передусім «прикмету нашої національної вищості». Пронизуючи сферу міжлюдських стосунків (шлюб, родина, приятелювання), емоційність і чутливість роблять їх міцнішими, глибшими. Щира емоція — це насамперед бажання, тому вона керує всім чуттєвим світом людини: любов викликає бажання робити щось приємне, а ненависть — прагнення його знищити; страх спричиняє бажання втекти, а гордість — видаватися великим тощо. На противагу холодним розрахункам емоційність робить світ кращим, бо, наповнюючи його оптимізмом, здатна змінити ненависть на любов, війну на мир…

Емоції є джерелом і наслідком мистецької діяльності, бо саме вони дозволяють особі реалізувати свої потенційні можливості, проникнути в сутність речей і явищ та, зрештою, справити враження на інших, здобути славу, що є природним бажанням віднайти в інших людях розуміння і схвалення своїх ідей і праці. Емоції стають позитивною творчою силою лише за умови розвитку в здоровому родинному середовищі. їх життєвий простір фокусується передусім у сфері інтимного життя, тому без материнськоїлюбові, суворої батьківської опіки, приязних стосунків із братами і сестрами здорова людська емоційність може перерости у безсердечну сухість, жорстокість, показну сентиментальність. Саме висока емоційність і чутливість за будь-яких історичних обставин забезпечували цілісне функціонування української психіки. Поряд з цим важливо підкреслити, що вони не суперечили, а стимулювали розвиток волі, моралі та інтелекту нації. Позбавлена емоцій людина втрачає смакдожиття. Народам, що, попри всі випробування долі й технологічні модернізації, не втратили емоційного стану душі та зберегли свою первісну силу, належить майбутнє.

Інтровертність й індивідуалізм, демократизм і волелюбність, емоційність та чуттєвість — все це наріжні «стовпи», які через поліфонічність проявів визначають сутність української душі. Проте жоден із них не можна абсолютизувати, адже взяті окремо, самі по собі, ці ознаки відображають лише окремі аспекти світовідчуття, стереотипи поведінки та психічних реакцій народу. В українській ментальності ці властивості нерозривно взаємопов’язані, так, що, переплітаючись та непомітно переходячи одна в одну, витворюють той унікальний ледь уловимий феномен, який можна назвати «духом українства». Так, інтровертність посилює індивідуалістський код цінностей, який своєю чергою стимулює мотивацію досягнень, демократизм, прагнення до особистої незалежності, зміцнює впевненість та усвідомлення необхідності спиратися на власні сили.

Українські філософія та література витворили образ «внутрішньої людини», що «втікає від життя, в душу і долю» (М. Шлемкевич). Але його не слід сприймати спрощено, бо він надзвичайно багатогранний, переповнений внутрішніми суперечностями. З одного боку, така людина зорієнтована не на політичні справи (тим більше, що століттями мусила жити в «чужій» державі), а на буденно-побутові переживання. З іншого боку, на авансцені української історії ніколи не бракувало людей вільного ратного духу, що, не бажаючи бути глядачами світової драми, конче прагнули стати її акторами (С. Кримський). Хоча індивідуалізм належить до базових ознак української ментальності, український етнос не засвоїв однієї з головних засад християнського візантизму—домінування загального над індивідуальним. Втіленням свободолюбивої й самодіяльної, демократичної й анархічної стихії стало козацтво, в якому національна вдача знаходить віртуозний вираз у буянні вільної індивідуальності та особистісного завоювання світу, що стало архетипічним для українського менталітету. Прагненню до свободи не суперечить емоційно-чуттєвий поетизм, що спрямовує не на очікування оманливого майбуття, а на гостре переживання сьогодення.

Контрастність української ментальності не заперечує її гармонійної цілісності. Українцеві як інтровертній людині властиве сильне почуття свого «Я», а це породжує прагнення до зовнішнього самовияву. Невдачі у зовнішніх діяннях не лише скріплювали цю інтровертність, посилюючи внутрішню пасивність (утеча від дійсності), але й спричиняли природний спротив усім поневолювачам. Водночас інтровертність українця — це не замкненням у собі, а спрямуванням у себе (В. Янів), тому, зважаючи на велику чуттєвість, він не переносить самотності, а потребує контактів для вислову почуттів, для самовиразу. Все це зумовлює шляхетність української вдачі, що яскраво проявляється в альтруїзмі, бажанні нести безкорисливу допомогу, причому не «сильному», а «слабкому», тому, хто її насправді потребує. Дух бунтарства й непокори, хоча й ушляхетнений ідеєю визвольної боротьби, в пориві народного гніву може набирати страшних жорстоких проявів. Але бажання помсти може швидко згаснути через природне братолюбство, яке, перевершуючи і придушуючи агресивність та войовничість, породжує дух всепрощення як досконалий прояв шляхетності.

Протягом двох останніх століть в суспільно-науковій думці не вщухали намагання порівняти ментальні настанови українців з іншими, передусім слов’янськими, народами, що породило безліч різних, навіть полярно протилежних думок. Це значною мірою зумовлюється побутуючими етнічними стереотипами, тож для уникнення упередженості у з’ясуванні цього питання доцільно звертатися до психологічних характеристик того чи іншого народу, які давали його ж представники — визначні мислителі. Так, М. Гоголь вказував, що українському духові властиве намагання злитися із буттям, розчинитися в ньому, а для російського — прагнення піднестися над життям у вищі виміри ідеальних сфер. М. Бердяєв відзначав притаманну російському менталітетові архетипічну піднесеність і зверхність етичних норм та ідеалу. Саме тому в Росії майже до петрівських часів головним жанром літератури були житія святих, які в українській культурі мали незрівнянно меншу значущість, бо в ній також були широко представлені полемічні твори і поезія.

Етнопсихологічні порівняння не варто будувати лише на окремих, навіть найвиразніших ознаках духовності того чи іншого народу, бо вони не завжди адекватно відображають стереотипи світосприйняття чи поведінки його окремих соціальних груп, а також домінування тих чи інших психологічних настанов на певному етапі історичного розвитку. Виявом цього є протиставлення «твердих», «войовничих» екстраверсійних європейців, що, наче «стріла у вічність» (Ф. Ніцше), опановували світ, «лагідним» і «ніжним» інтроверсійним українцям (М. Хвильовий протиставляв сильних вольових здобувачів — іспанських конкістадорів «розляпаній», безвольній, сентиментальній психіці українців). З такими поглядами важко погодитися, бо вони, по-перше, не враховують глибоких трансформаційних змін, що зазнав український народний дух, починаючи із києворуськоїдоби й до XIX—XX ст, по-друге, слід зважати, що його репрезентує не лише селянство, але й козацтво, якому були властиві і риси «екстраверсійних європейців».

Світосприймальні настанови українського народу були мотивовані не лише його традиційним етносоціальним середовищем, але й зовнішніми впливами. Протягом багатовікового чужоземного панування відбувалося постійне винищування найбільш свідомих, вольових й активних представників народу. Зрештою, спричинена більшовицьким режимом глибока трансформація етносоціальних стосунків зумовила роздвоєння цілісної духовної іпостасі на «Я-етнофор» та «Я-соціум». Впровадження «колективного» бачення середовища викликало дисонанс із такою рисою української етнопсихіки, як індивідуалізм. Це перетнуло природний шлях європейського розвитку України, що відповідав ментальності її народу. На його традиційний психічний архетип було накладено «євразійську» матрицю світосприйняття з абсолютною домінантою тотального підкорення (В. Храмова).

Хоча вимушений послух і рабське існування передусім були інстинктивним прагненням до самозбереження, вони породили соціопсихічний та політичний конформізм, який згідно з євразійською психосоціальною моделлю передбачав покірність і прислужництво. Під пресом жорсткого тоталітарно-імперського алгоритму життєдіяльності зникає самодостатня, відповідальна за життя свого народу особа, а споконвічні ідеали працелюбства, честі, гідності, сумління, свободи зазнають руйнації і нівелювання. Але й за таких умов українці не втратили таких стрижневих чеснот, як волелюбність та непокірність, правдолюбство, гідність, жертовність, сумління.

Особливості етноісторичного розвитку та психіки українського народу створили придатне тло для витворення комплексу меншовартості, що є витісненими у сферу підсвідомого почуттями, які внаслідок заниженості своєї самооцінки виробляють погляд (переконання) про власну недорозвиненість та нездатність досягти тих чи інших завдань через неспроможність долати труднощі, брак сил. В українців комплекс меншовартості набирає особливого забарвлення завдяки високій самооцінці свого, сповненого багатством переживань, внутрішнього світу та переконанням у даремності зусиль, спрямованих на проникнення й опанування світом зовнішнім, що стає для них менш значущим.

Меншовартість за таких обставин може перетворитися на комплекс кривди, що має різні, навіть протилежні за характером прояви і наслідки. У намаганнях надолужити і компенсувати втрачене людина чи ціла спільнота можуть вдаватися до ідеалістичного мрійництва, побудованого на вірі про встановлення царства правди та панування ідей загального братерства або ж на основі сильно представленого в українській душі компонента мазохізму (пошук насолоди у стражданні) шукати самопіднесення в ореолі страждання. Меншовартість нерідко призводить до надмірного наголошення на своїй силі та значущості або ж до посилення агресивності, ворожості стосовно реальних чи уявних ворогів, представлених передусім в іноетнічному середовищі. Якщождля цього не вистачає сил чи хоробрості, то розвантаження тривалий час придушуваних почуттів відбувається у власній етнічній групі.

Отже, будучи важливою інтегральною етнопсихологічною ознакою індивіда, етносу, нації, ментальність має важливе значення для розуміння психічного складу українського народу в соціальному, політичному та етнічному контекстах. Через цю складну ієрархічну систему розкриваються особливості його світосприйняття, емоційного стану, стереотипів поведінки, цінностей, принципів виховання та форм міжособистісних стосунків. У своєму комплексному поєднанні вони витворюють такий етнопсихологічний феномен, що, вирізняючи українців серед інших спільнот, засвідчує їхню окремішність, самобутність та багату внутрішню духовність.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...