Українська етнологія (часть 2)

Проблема походження і становлення української мови

Долі етносу, нації та їхньої мови нерозривно взаємопов’язані. Процеси формування та розвитку народу і його мови настільки тісно взаємопереплетені, що зміна чи зникнення мови часто призводить до зникнення народу або ж спричиняє глибокі трансформації в його етносоціальному та етнокультурному житті.

Проблема походження та етапності розвитку української мови турбує не одне покоління зарубіжних і вітчизняних учених. Будучи тісно пов’язаною із глотогенезом (глотогонією) (грец. діойа — мова; походження та розвиток мови) слов’янських мов та маючи чималу суспільно-політичну значущість, вона «обросла» різними підходами та численним гіпотезами, що претендують на її вирішення. Така контроверсійність зумовлена як різним науково-теоретичним розумінням природи й суті процесу виокремлення мови, так і характером джерельної бази, на яку спираються дослідники. Зокрема неупереджене вивчення історії української мови стримують недостатнє опрацювання східнослов’янської діалектології, брак писемних пам’яток X—XI ст, більшість з яких дійшла до нас не в оригіналах, а в пізніших копіях, та інші чинники суб’єктивного й об’єктивного порядку. Незважаючи на це, здобутки етнолінґвістики та інших наук дозволяють достатньо глибоко окреслити основні контури українського глотогенезу.

Вивчення цієї проблеми потребує з’ясування деяких загальнотеоретичних аспектів етнолінґвістичної класифікації. Покладений в її основу генеалогічний принцип дозволяє систематизувати близькі за лексичним фондом і граматичною будовою мови у сім’ї, які далі поділяються на гілки (підсім’ї), а ті — на групи та підгрупи. Така ґрадація зумовлена географічними, соціально-історичними та іншими факторами.

У вітчизняній науковій традиції найбільш прийнятлива етнолінґвістична класифікація, розроблена Дж. Ґрінберґом, Н. Маккуаном та Е. Сепіром, в основу якої покладені такі критерії, як мовна спорідненість, етнокультурна схожість і територіальна близькість різних спільнот. Вона вирізняє 16 мовних сімей, найбільша серед яких індоєвропейська, що поділяється на 13 мовних груп. Одна з них слов’янська. В мовознавстві існують різні гіпотези, що визначають зміст і стадійність глотогенезу. Формування більшості мовних сімей розпочалося у пізньому палеоліті та мезоліті у зв’язку із розселенням людських спільнот, а подальше розширення ойкумени супроводжувалося їхнім дробленням та виникненням нових діалектів і самостійних мов. Паралельно із цим у ході міжетнічних стосунків відбувався процес мовного запозичення.

Розпад індоєвропейської прамови тривав у III—II тис. до Н. X. Протягом двох наступних тисячоліть йшло формування слов’янської прамови. Одним із ареалів цього процесу стала лісостепова зона України з центром у Середньому Подніпров’ї. Слов’янські племена вели рухливий спосіб життя та не мали єдиної централізованої влади, тому вже до VI ст. їхня прамова розпалася начисленні місцеві діалекти. У VI—Хет. на цій основі відбувалося творення окремих слов’янських мов, які сьогодні за територіальним принципом поділяються на три групи: східнослов’янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов’янську (поляки, чехи, словаки та ін.), південнослов’янську (болгари, серби, хорвати, словенці, македонці). До речі, питання про спільність (єдність) мов, що належать до західнослов’янської групи, ніколи не ставилося, хоча їхня близькість, які східнослов’янських мов, не заперечується.

Одним із центральних аспектів проблеми українського глотогенезу є з’ясування мовних процесів у Київській Русі. Так, одна група вчених, незважаючи на відчутну діалектичну диференціацію східнослов’янського мовного реґіону, доводить існування на всій її території єдиної давньоруської мови. Зокрема згідно із офіційною радянською концепцією російська та українська мови почали формуватися у кінці XII ст, коли на північному сході виникає Володимиро-Суздальське князівство та південно-східна Русь (Україна) відокремлюється від нього. Відтак процес формування української мови відсувався аж до XIV ст, тобто часу стрімкого піднесення Московської держави.

Друга група дослідників, заперечуючи існування давньоруської народності, стоїть на позиції, яку свого часу чітко і ясно визначив І. Огієнко: «Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої «праруської» спільної мови ніколи не було». Сучасні етнолінґвістичні дослідження виявили такі самобутні мовні риси, які дозволяють стверджувати факт їхнього існування вже у протоукраїнських діалектах, а не кваліфікувати їх як явища, що з’явилися внаслідок дивергенції вихідної мовної першооснови. Отже, в україномовному ареалі ще до XI ст. існували такі специфічні компоненти, що згодом стали визначати окремішність та самобутність української мови. Формування протоукраїнського та проторосійського мовних діалектів відбувалося не лише десинхронно (перший модернізувався швидше, ніж другий), але й в окремих ареальних зонах, зазнаючи різних іноетнічних впливів. Зазнаючи мовних впливів західно- і південнослов’янських зон, протоукраїнський діалект мав слабкий зв’язок із проторосійським, який своєю чергою тяжів до фіно-угорського та балтського етномовних реґіонів. Отже, як вихідні умови, так і весь подальший розвиток протоукраїнського, проторосійського та протобілоруського діалектів відбувався окремо, а відмінності між ними ставали дедалі виразніші.

Східнослов’янські племена (дуліби, поляни, деревляни, бужани (волиняни), тиверці, білі хорвати, сіверяни, дреговичі, кривичі, словени, в’ятичі, радимичі) розмовляли своїми діалектами, отже, не творили абсолютно цілісного (гомогенного) етномовного масиву. Вчені вирізняють кілька фонетичних рис, які чітко розділяють три східнослов’янські «гілки» одну від одної. До них, зокрема, належать наявність [д] на півночі, якому на півдні відповідав звук [її], протиставлення палаталізованих приголосних перед [е] на півночі та непалаталізованих — на півдні, а також існування на півночі так званого акання (заміна о, е на звук а в ненаголошеній позиції) та ін.

Еволюцію української мови у другому тисячолітті після Н. X. можна розглядати у двох площинах: перша відображає зміни в її внутрішній організації, що визначають фонетичні, морфологічні, лексичні й синтаксичні особливості; друга — етносоціальна окреслює статус, значущість та можливості використання української мови в різних сферах людського буття.

У розвитку усно-діалектної та писемно-літературної форм української мови виокремлюються три періоди: давньоукраїнський (X— середина XIII ст); староукраїнський (середина XIII—XIX ст); новоукраїнський (кінець XVIII—XIX ст). У кристалізації самобутніх рис давньоукраїнської мови особливу роль відіграли зміни в її фонетичній структурі, які в живому мовленні утвердилися на одне—два століття раніше, ніж у писемній формі. Так, більшість протоукраїнських діалектів охопила зміна фонем «ы» на «і» в напрямі їхнього злиття у звукотипі «и» середнє, а також перехід «е» в «о» та «а» в «е» після м’яких приголосних, що стало важливою диференційною ознакою сучасної української мови. Останнє також стосується появи такого явища, як укання, коли в ненаголошуваній позиції відбувається зміна звуків «о» на «оу» чи «о» на «у» (ко[у]жух, ко[у]пієчка). Важливі зміни у фонетиці пов’язані із втратою м’якості багатьма приголосними, а також ствердінням приголосних, що зумовило появу специфічного для розмовної та літературної мови подвоєння приголосних (буття, знання, вугілля).

Наявні у давньоукраїнській мові граматичні регіональні локалізми вирізняють її як у східнослов’янському, так і в загальнослов’янському мовних ареалах. Чимало сформованих у ній морфологічних рис стало визначальними в граматичній будові української мови. До них, наприклад, належать поширення відмінкового закінчення іменників -ови (-єви) у давальному відмінку однини чоловічого роду та ін. Вирізнення граматичної будови української мови також пов’язано зі збереженням в її діалектній, а згодом і літературній формах численних архаїзмів (наприклад, існування окремої форми кличного відмінка іменників — владико, княгине та ін.). Це ж стосується збереження в сучасній мові протоукраїнських синтаксичних конструкцій, зокрема багатьох лексем — гай (гай), глечик (глькь), криниця (криниця, джерело) тощо.

Основний лексичний фонд української мови був успадкований із праслов’янського мовного стану та розширювався й модернізувався завдяки різним іномовним впливам. Тому, попри свою схожість з іншими слов’янськими мовами, її лексика, за словами Л. Булаховського, «виступає з особливо виразними рисами своєї індивідуальності», наприклад: плекати, хизуватися, лякати, глузд та ін. Будучи вищою формою існування національної мови, українська літературна мова має свою розвинену функціонально-стильову диференціацію, її визначають чітко оформлені художній, публіцистичний, конфесійний, науковий, епістолярний, діловий стилі, кожен з яких має свої витоки, етапи й особливості становлення, правила внутрітекстової організації тощо (П. Гриценко). При всій функціональній диференційованості українська літературна мова становить цілісний ідіом (грец. ісііота — своєрідний вираз), інтеґральний для її носіїв, представлених усіма соціальними і професійними верствами, що проживають у всіх регіонах України.

В Київській Русі, як і всій тогочасній Європі, мало місце явище «етномовного роздвоєння»: вищі верстви користувалися літературною мовою давньоболгарського походження, а основна маса народу — територіальними діалектами рідної руської мови. Мовна різниця зростала в міру віддалення однієї території від іншої. Так, незважаючи на фонетичні, лексичні та морфологічні відмінності, галичанин міг відносно легко порозумітися із наддніпрянцем, а волинянин — із переяславцем, але їхні мовні відмінності зі смоленцями, полочанами, новгородцями були ще виразнішими. Зважаючи на це, вчений Г. Півторак підкреслює, що саме в мові тогочасного селянства у різних діалектичних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Г. Півторак виявив, що в X—XI ст. вже існувала велика кількість українських діалектних особливостей, але вони ще не творили сучасної української мовної системи, якій бракувало низки специфічних фонетичних рис. Часом завершення формування української мови умовно можна вважати рубіж XI—XII ст., коли з’явилися її нові визначальні фонетичні особливості (формування інших східнослов’янських діалектів завершилося пізніше). Зміст цього процесу полягає в тому, що в нових закритих складах зредуковані (дуже короткі) голосні о та е (на письмі позначалися відповідно через ь та ь) перейшли в і (воль— віл, конь — кінь, ночь — ніч), замість давніх сполучень -рь-, -рь-, -ль- з’явилися сполучення -ри-, -ли- (крьвавый — кривавий), приголосний л у багатьох позиціях перейшов у короткий звук, що на письмі позначається літерою в (вовк, вовна), відбулося пом’якшення суфікса -ский на -ський, а також подовження голосних у словах типу збіжжя, суддя тощо. Зважаючи на це, слід визнати правомірність позиції визначних українських мовознавців (П. Житецький, О. Потебня, А. Кримський та ін.), які вважали, що українська мова існувала вже за часів Київської Русі та була «посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена».

Поряд із усним діалектним мовленням у Київській Русі існувало дві писемно-літературні мови. Перша — церковнослов’янська (інші назви старослов’янська, староболгарська) потрапила сюди після прийняття християнства разом зі священними книгами, ставши мовою церкви, освіти, культури. Друга —давньоруська (давньокиївська) мова сформувалася за моделлю та зразками старослов’янської на основі місцевих мовних традицій фольклору та суспільно-політичної практики. Ці дві писемно-літературні мови існували паралельно, але, зважаючи на впливи народних говорів, для всієї Давньокиївської держави залишилися спільними лише їх писемні тексти, бо їхня вимова (читання) була різна в окремих регіонах, на Київщині, Новгородщині тощо.

Збагатившись лексичними і стилістичними особливостями народного мовлення, давньокиївська мова незабаром стала основою формування писемно-літературних мов українців, білорусів і частково росіян. На основі проникнення до церковнослов’янської мови народних елементів (у східних слов’ян вона ніколи не вважалася рідною) виникло три її редакції — українська, білоруська, російська. Крім того, в Київській Русі, головно в її містах, існували так звані усно-літературні наддіалектні койне (грец. коіпе — спільне наріччя), які формувалися на основі якогось окремого місцевого діалекту та, вбираючи в себе елементи інших говорів, використовувалися здебільшого для професійного спілкування між купцями, дружинниками, представниками різних верств населення, а також племінних об’єднань.

Складні різнопланові зміни внутрішньої структури української мови відбувалися і в староукраїнському та новоукраїнському періодах. Посилення протягом XIII—XIX ст. функціонального навантаження її локальних інноваційних елементів стимулювало подальше увиразнення самобутності української мови з-поміж інших слов’янських мов.

Із занепадом Давньоруської держави у східнослов’янському світі втрачає престижність київське койне, згасає значущість Києва як центру книжності із самобутніми нормами літературної мови. Піднесення Галича лише на короткий час відновило давньоукраїнську мовну традицію. За литовсько-руської доби, XIV—XVI ст., давньоукраїнська мова набула статусу державної, книжно-писемної у Великому князівстві Литовському, до якого відійшла більшість української етнічної території. Згідно із державними законодавчими актами (статутами) все адміністративне діловодство мало вестися тільки «по-руску літерами і словами руськими», а не будь-якою іншою мовою. В цей же час на основі етнокультурної консолідації посилювалися почуття й усвідомлення мовної єдності русько-українського народу, чому не перешкоджало існування діалектів в окремих реґіонах. Головним ядром цього процесу залишалася Середня Наддніпрянщина, звідки новотвори поступово поширювалися на інші українські землі.

Неоднозначні наслідки для розвитку української мови мали позамовні фактори, що зумовлювали розширення чи звуження її функцій в життєдіяльності українського народу. Становлення української мови, як побачимо далі, визначається її співіснуванням у різний час на різних теренах із багатьма слов’янськими, європейськими та східними мовами. Важливий вплив на літературну мову, а через неї згодом і на усне мовлення мали церковнослов’янська, латинська та грецька книжно-писемні традиції. Це проявляється у збереженні в пізніших писемних пам’ятках та сучасних діалектах архаїзмів: буковина, вага, вбачати, зважати, веснина (збіжжя, посіяне навесні) та безліч інших.

Для номінування явищ, процесів і відносин, що з’явилися в українському суспільстві у XVI—XVII ст, швидко поширюються такі нові слова, як громада, козацтво, поспольство (посполитий), гетьманство, гармата, штурм, сурма, старшина та ін. Виникнення на початку XIX ст. української літературної мови (переважно на народній основі) сприяє відборові виражальних засобів на всіх рівнях мовної структури (В. Русанівський). Відбиваючи деякі процеси живого усного мовлення, українська літературна мова водночас відображає постійні процеси словотворення, а також обмін лексикою різних діалектних масивів. У другій половині XIX ст. вже помітне явище протистояння літературної мови та народних говорів, що загалом властиве кожній розвиненій національній мові.

Неупереджене з’ясування проблеми виникнення та розвитку української мови засвідчує про її внутрішнє багатство, самобутність і окремішність серед інших слов’янських мов. Незважаючи на це, залишаються живучі стереотипи імперського мислення, прихильники яких, починаючи із середини XVIII ст. (М. Ломоносов) йдосьогодні, прагнуть довести, нібито українська мова є «російсько-польським діалектом», що утворився після розпаду Київської Русі. Ці та подібні до них антиукраїнські сентенції побутують переважно на обивательському рівні або ж нав’язуються із певних політичних мотивів. Науковці-лінґвісти різних національностей, що не втратили професійної гідності, попри свої ідейні уподобання змушені відкидати теорії «гібридності» української мови, визначають її унікальність та кваліфікують як окреме мовне явище. З другого боку, пошуки історичних витоків українського народу та його мови, що активізувалися за останнє століття в Україні, не повинні спричиняти нову міфотворчість, яка часто мотивується намаганням позбутися комплексу меншовартості. Лише виважені, неупереджені дослідження здатні глибоко і всебічно розкрити феномен української мови, яка залишила помітний слід в етнокультурному розвитку не лише східнослов’янських, але й інших європейських народів.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...