Українська етнологія (часть 2)

Міфологічне моделювання світу і формування етнічних образів

Психічний тип (склад) етносу формується протягом тривалого періоду, хоча втратити його можна за досить короткий час. Цей процес відбувається внаслідок передачі міжпоколінної інформації (традиції, звичаї, життєвий уклад тощо), але кожне прийдешнє покоління через нові обставини життєдіяльності засвоює її не автоматично, не повністю, а вибірково (свідомо). Психічні переживання та настрої окремого індивіда, всього етносу виникають і розвиваються під впливом його культурних здобутків (міфологія, історія, література, музика тощо), а також міжетнічних стосунків й загальнолюдських цінностей.

На основі етнічної свідомості формується етнічний образ, що, будучи втіленням єдності загального та універсального, є уявленням про типового для етносу індивіда. Ідеальним джерелом створення етнічного образу україців є народна культура, яка, будучи анонімною, ідейно незаанґажованою формою відображення дійсності, водночас програмує цю дійсність через регуляцію поведінки та орієнтацій людей. Виходячи з цього, всі елементи народної культури повинні розглядатися в ланцюгу генетично й типологічно близьких етнічних процесів і явищ, на основі чого виокремлюються їх інтеретнічні та унікальні етнічні компоненти. Вивчаючи фольклорний матеріал й етнічні традиції, слід враховувати такі підходи до опису етнічного образу, як інтеробраз (самоопис; власні уявлення про свій етнос) та екстраобраз (опис інших народів й уявлення про них). Емоційний суб’єктивізм, властивий структурній побудові етнічного образу, слід долати шляхом неупередженого об’єктивно-історичного аналізу.

Універсальною формою і засобом моделювання етнічних уявлень про світ та етнопсихологічних образів виступає міфологія, що є концентрованим виразом колективної психіки, оскільки до історичної колективної психіки ми причетні завдяки індивідуальному несвідомому. Через часово-просторові, причинно-наслідкові й образні поняття реальності вона намагається впорядкувати хаос, віднаходячи гармонію життя шляхом витворення архаїчних морально-етичних світоглядних уявлень про Добро і Зло, Любов, Щастя, Справедливість тощо. Психологічний склад етносу — це синтез психічних настанов не лише живих, але й померлих як творців стереотипів його мислення і поведінки. Отже, згідно із ученням К. Юнґа, яке поділяють сучасні психологи й представники інших наук, на основі еволюції колективного підсвідомого (колективних переживань етнічної групи) формуються унівесальні праобрази та символічні форми, що детермінують поведінку і мислення кожної особи. Розвиток етносу та його психіки Юнґ пов’язав з архетипами колективного підсвідомого, що відображають суть та забезпечують форму і спосіб передачі успадкованих першообразів і структур психіки з покоління в покоління. Таким чином, архетип — це першообраз, символічна формула, що визначає особливості поведінки, мислення та розуміння світу певної етнічної спільноти, а також внутрішню єдність її культури і взаєморозуміння.

Форма архетипу єдина й універсальна, але він виступає у різних знаково-символічних образах. Так, в усіх народів існують міфи про створення світу та людини як форми «першопочаткової» єдності, але це проявляється у різних символах. В єгипетській міфології першообразом творення світу є небесний змій, що кусає власний хвіст, у китайській таким першообразом уявлялася місткість круглої форми, де перебувають всі суперечності. В українській міфологічній системі першорядне місце порівняно з іншими сюжетами творення Всесвіту (Неба, Води, Вогню, Повітря) займає мотив виникнення Землі, причому не як космічного тіла, а як ґрунту. Ласкава і плодюча Земля (земля) як найхарактерніший архетип українського колективного несвідомого витворився на основі «споконвічного» досвіду співжиття українського хліборобського народу із доброю Ненькою-Землею, що, як буде показано далі, позбавляє його світосприймальні настанови зайвої агресивності, формуючи м’яку оптимістичну споглядальність.

Українська міфологічна традиція є своєрідною інтерпретацією індоєвропейських міфів про походження світу, оскільки в ній знайшла яскраве втілення ідея культу землі та хліборобської праці. Тут навіть уявлення про творення Всесвіту і Землі (землі-ґрунту) значною мірою збігаються, адже ці процеси відбуваються схожими способами — у вигляді сівби. На цій основі витворюється одна з наріжних тез вітчизняної філософії та психології про землеробський тип ментальності та одвічну селянську сутність українців. Ці характеристики властиві багатьом європейським спільнотам, але в українській традиційній культурі культ землі, хліба, хліборобської праці виражений найбільш повно і яскраво. Землеробська праця маєтаку ж значущість у життєдіяльності росіян і білорусів, проте культ землі і хліба в їхній міфології’ відображений слабше, ніж в українців. Це зумовило суттєві відмінності характеру та ментальності цих народів.

Говорячи про анархічне ставлення росіян до господарської праці, М. Бердяєв відзначав, що їхня природа «усвідомлюється як аскетична, яктака, що відрікається від земних справ і земних благ». Анархічність духу меншою мірою властива українцям, уся життєдіяльність, увесь сакральний світ яких просякнуті хліборобською ідеєю. їхній етноісторичний розвиток супроводжує архетип «доброї», «ласкавої», «плодючої» Землі, що призвело до переважання в українській психіці рефлекторної світоглядної установки, узгодженої з чуттєво-емоційним світосприйманням, над предметною установкою, що зорієнтована на зовнішній світ та відповідає раціонально-вольовому компонентові психіки.

За умов родючості ґрунтів урожай українського селянина значною мірою залежав від метеорологічних умов, тому намагання вплинути на них зумовили розвинутість української хліборобської магії. Тож магічне мислення із переважанням ірраціонального над раціональним значною мірою позначилося на всій традиційній духовній культурі, обрядовості, народних знаннях українців. Потяг до землі виробляв психологію працьовитого господаря-хлібороба із властивою йому одвічною дещо містичною настановою, що знайшло яскраве втілення в художніх образах (кінофільм О. Довженка «Земля» та ін.).

Будучи тісно пов’язаним із трипільським культом Великої Богині, архетип Землі-Матері незабаром трансформувався в культ Богородиці. Ставши етнічною домінантою української психіки, архетип Матері позбавляв його агресивної активності, зорієнтовував на ідеали сім’ї, виховання дітей. Всю архаїчну культуру, ментальність та національний характер українців пронизує ідея першорядності жінки перед чоловіком, що суттєво вирізняє їх серед слов’янських й інших народів. Українська календарно-обрядова поезія фактично не знає образу чоловіка як мужчини, тому вона трактує дійсність з точки зору жіночої психології, з погляду жіночої логіки. В архаїчних сюжетах чоловіча стать, як правило, виступає у характерних для матрілокальних сімей персонажних парах, наприклад: «мати-син», «сестра-брат», а їх центральний архаїчний образ матері-вдови взагалі виключає чи зневажає присутність партнера-чоловіка (М. Гримич).

У поетичних творах Україна (Батьківщина) також найчастіше постає у символічному образі жінки-матері, що визначає  відповідну спрямованість українського патріотизму як любов сина до Неньки-Батьківщини. Цим світогляд українців Українські селяни виразно відрізняється від російського, де, зокрема, панує культ Миколи-Чудотворця, а в традиційній обрядовості, пов’язаній із завмиранням та воскресінням природи, центральне місце займає культ Ярила. Україна не знала такого явища, як «домострой», що визначав й узаконював безмежне право чоловіка над жінкою та всіма членами родини. У мовній свідомості українців поряд із загальнослов’янським словом «жена» (та, що «народжує») побутувало поняття «дружина», що вже за своїм значенням передбачало рівність стосунків із чоловіком. Зрештою, лише в українській міфології зустрічаємо сюжет, що Бог; переінакшивши світ, змусив чоловіка керувати жінкою.

Поряд із цим хліборобським (селянським) за своєю суттю архетипом у добу Середньовіччя 1855 р. Полотно, олія сформувався другий вимір українського етнонаціонального образу — козацький. На рівні психіки і свідомості вони не лише відрізняються, але й протиставляються один одному. Це спричинило суттєву деформацію українського етнотипу, що проявляється в таких опозиціях: жінка — чоловік, хата — дорога, мир — війна та ін. На місце «жіночої» ідеї прив’язаності до своєї землі й оселі приходить «чоловіча» константа—дорога, чужина.

Внаслідок цього відбулася трансформація і в етноукраїнських морально-естетичних почуттях, осьовою сентенцією яких стають трагічні явища — страждання, муки, смерть. В архаїчній міфологічній традиції смерть розумілася не як трагедія, а як природний етап циклічного розвитку всього сущого від життя до смерті й подальшого відродження. В переповненому внутрішнім трагізмом козацькому фольклорі страждання і смерть вже перетворюються на головну кульмінаційну лінію сюжету, відтіснивши на другий план інші образи. Головним мотивом цього було намагання викликати співпереживання і жалість, що посилює формування відповідних рис української ментальності.

На відміну від «однолінійного» хліборобського психологічного етнотипу, який прагне стабільності, спокою, постійності, козацькому типові властива контроверсійність: крім трагізму, жалості, йому ще більшою мірою властивий дух лицарства, що плекає почуття особистої честі та гідності. На цій основі формується новий український архетип загартованої в боротьбі, мужньої, незламної людини, готової на будь-які жертви, навіть на смерть, заради своєї Віри, Батьківщини, Родини. Такий дух лицарства, до речі, не був відомий іншим східнослов’янським народам.

Хоча відмінності між селянським та козацьким етнообразами доволі виразні, їхнє протиставлення не слід абсолютизувати. З одного боку, козацька психіка насправді породжувала зневагу до хліборобської праці. Згадаймо, для прикладу, уславленого Сагайдачного, який заради козацької слави знехтував хліборобською працею та сім’єю, або ж Івася Коновченка з одноіменноїдуми: козаки глузували з нього, бо він — «гречкосій». Але, з другого боку, такий «гречкосій» за волею долі швидко покозачувався. Говорячи про особливості українського етнотипу, в якому переплелися й забуяли суперечності між укоріненістю, осідлістю й кочівництвом, М. Гоголь показав, що все це посилювалося відразу до «гречкосіяння». Так, письменник відзначає, що у ньому «дивовижно зіштовхнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність та азійська безтурботність, простодушність і хитрість, потужне діяльне начало та превеликі лінощі й млість, потягдо розвитку й удосконалення — і міжтим намагання здаватися таким, що зневажає досконалість».

Архетипні етнообрази народу є важливою детермінантою його розвитку. Перший — архаїчний хліборобський вимір українського етнонаціонального образу пов’язаний із культом землі і хліба, переважанням жіночого начала над чоловічим та магічного мислення над раціональним. Він плекав, живився ідеями стабільності і постійності, тісного зв’язку зі своєю землею, оселею. Другий — образ козака-лицаря також не втратив здатності до магічного мислення, але нехтував іншими архаїчними константами, бо жив ідеєю дороги, прагненням слави. Ці два етнотипи існували паралельно, і хоча конфронтація між ними не була непримиренною, вона завдала певної шкоди українській етнонаціональній єдності. Свідоме чи підсвідоме наслідування мислення, поведінки, світобачення етнотипу свого народу є важливим фактором його самозбереження, а також посилює емоційний стан і почуття власної гідності належних до нього етнофорів.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...