Українська етнологія (часть 2)

Культурно-господарський комплекс

Культурно-господарські системи життєзабезпечення людських потреб завжди були об’єктом етнологічних досліджень, які при цьому спиралися надані палеоботаніки, палеозоології, археології, етнолінгвістики, етнографії та інших наук. Ця сфера матеріальної культури, виступаючи однією з найзагальніших етноідентифікуючих ознак, розкриває широку палітру знань про етногенетичний розвиток народів, засвідчуючи шляхи і способи передачі етнокультурної інформації. Господарсько-культурний комплекс передбачає розрізнення етнічних спільнот за типом господарства (збиральництво, мисливство, рибальство, землеробство), за способом життя (кочовий, напівкочовий, осілий), а також за формами знарядь праці, на чому й закцентуємо головну увагу.

Господарські комплекси давніх спільнот, що населяли територію України, являли собою досить гармонійні системи, в яких головні й допоміжні галузі економіки взаємоперепліталися, доповнюючи одна одну. За доби неоліту на території України окреслилися окремі регіони, де людність переважно займалася або рибальством й мисливством, або скотарством, або землеробством. На межі нової і старої ер землеробство перетворюється на провідну галузь господарства, значною мірою починає визначати все життєзабезпечення українського етносу. Вже римські автори (Тацит та ін.) на початку першого тисячоліття після Н. X. звертали увагу на те, що, займаючись землеробством, венеди мають найглибше етнічне коріння на цих (отже, й українських) землях; будучи осілими племенами, за способом життя вони істотно відрізняються від кочовиків сарматів, а наближаються до землеробських племен германців.

Використання слов’янами для землеробства різних ландшафтних зон зменшувало їхню залежність від екологічних катаклізмів, а також урізноманітнювало форми землекористування й знарядь праці. Протягом І тис. після Н. X. тривала землеробська колонізація у вигляді підсіки (розчищення лісових масивів для посівів), перелогу (повернення на ділянки, які засівалися раніше, через що зазнали виснаження) та двопілля, яке у києворуський період змінилося трипіллям. Важливою специфічною рисою українського хліборобства є те, що три названі системи землекористування продовжували паралельне існування до XIX ст.

Упродовж І тис. видовий склад рослин в асортименті сільськогосподарських культур східнослов’янського регіону залишався досить специфічним і незмінним та істотно відрізнявся від сусідніх етнічних масивів. На території України в цей час переважали злакові — пшениця (кілька сортів), жито, овес, ячмінь, просо, хоча їх питома вага мала свою регіональну специфіку. Зокрема черняхівці Лісостепу культивували ті ж зернові й технічні культури, що і носії київської культури, але вони не вирощували жита, гороху, льону. Серед фракійського населення Українського Прикапаття значного поширення набули овес і чумиза (італійське просо).

Завдяки розширенню міжетнічних зв’язків у давньоруський період значно збільшився асортимент городніх культур (ріпа, редька, горох, цибуля, часник та ін.), який не зазнавав суттєвих змін аж до XVIII—XIX ст. Серед плодових дерев головне місце займали завезені із Середземномор’я яблуні, груші, сливи, вишні, ягідні кущі, причому завдяки «селекційній роботі» виводилися їх місцеві сорти. Технічні культури були представлені льоном і коноплями.

Тваринництво забезпечувало продуктами харчування, сировиною (шкіра, вовна) і тягловою силою. Сформований ще у слов’янський період тваринницький комплекс в основних рисах зберігався до XIX ст. Головне місце у ньому займали велика рогата худоба (воли, корови), потім свині й дрібна рогата худоба (вівці, кози). За умов осілого способу життя переважав стійлово-відгінний тип утримання худоби, який поєднувався з відгінним. В XI ст. відбувається бурхливе розведення коней, які на території України раніше, ніжу Західній Європі, починають використовуватися як тяглова сила, з XII ст. вони застосовуються у плужному землеробстві. Незмінною залишалася регіональна специфіка розвитку тваринництва: у лісовій смузі його рівень був значно нижчий, аніж у лісостеповій.

Розвиток сільськогосподарських знарядь праці також відбувався шляхом запозичення іноетнічних моделей та їхнього вдосконалення й пристосування до місцевих умов. Впливи античної агрокультури Північного Причорномор’я ще в IV—III ст. до Н. X.

виразно простежуються серед людності Нижнього Подніпров’я, де з’являється елліністичний тип чотирикутних жорен, які згодом змінюють круглі жорна римського типу. Від провінційно-римської культури черняхівське населення запозичило залізні наральники, мотики, серпи, коси та ін. У VI—VII ст. відбувається модернізація аграрних знарядь праці, які вже набувають виразнішої етнонаціональної специфіки. Відома в Україні з кінця І тис. до Н. X. соха вдосконалюється в напрямі глибшої оранки важких ґрунтів (залізні наральники з плечиками). Серпи (знаходять ще серед скіфських старожитностей) стають довші і, набуваючи відігнутої прямої ручки, вже в цей час стають схожі на сучасні знаряддя.

Модифікація знарядь праці прискорюється в останній чверті І тис, коли починає поширюватися інвентар з Подунав’я і Балкан. Зокрема з’являється досконаліше рало (складалося з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плечиками), що вважається перехідним типом до плуга. Тоді почав формуватися тип сохи, який згодом отримав назву «української». Поширившись на Поліссі, подекуди й на Лівобережжі, він відрізнявся від «російського» та «білоруського» типів сохи тим, що мав дишель і колісний передок (соха-рогач).

Справжню агрокультурну революцію знаменувало застосування плуга (примітивні його форми були відомі вже в другій  половині І тис), що зумовив перехід від техніки розпушування до обертання і перемішування шарів ґрунту. В процесі подальшої модернізації сформувався традиційний український («малоросійський», «степовий», «новоросійський») тип плуга, який залишався домінуючим до середини XIX ст. Його специфічною рисою стало існування поряд з робочою частиною (власне плугом) тяглового двоколісного передка. Це доволі громіздке знаряддя, яке тягнули одна—дві пари волів, забезпечувало розорення дернистих степів Півдня України. Плужна оранка спричинила глибокі зміни в усьому господарському комплексі: застосування органічних добрив (гною), перехід до трипілля, зростання посівів жита тощо.

Знаряддя і способи різних видів промислу також еволюціонізували від інтеретнічних —до «самобутньо українських». Багатство фауни зумовило застосування широкого комплексу мисливської зброї, де Господарські знаряддя праці та хатнє начиння селян до розряду «українських винаходів» можна віднести стріли зі спеціальними кістяними наконечниками, які мінімально пошкоджували хутро, а також прищемлюючі пастки («тризуби», «трійні»), багатопетельні сільця на птахівтощо.

В інших народів фактично не зустрічаємо аналога такому популярному видові полювання, як «боброві гони». У рибальстві поряд із використанням поширених серед сусідніх спільнот кістяних, згодом металевих гачків й острогів суто давньослов’янським винайденням вважаються поплавці з берести і кори.

Глибокі традиції на українських землях має бджільництво, яке у давніх слов’ян існувало у вигляді природно-дуплового бортництва, в києворуський період — стійлового бортництва, а з середини XIV ст. розпочався етап «домашнього» розведення бджіл у вуликах. Завдяки нагромадженому впродовж віків досвідові була виведена високопродуктивна «українська порода» бджіл. В етнічних уявленнях українців вулик став одним із символів умиротворення, спокою, а особа пасічника користувалася великою повагою в сільській громаді.

Самобутнім, поширеним у XVI — першій половині XIX ст, етносоціальним явищем стало чумацтво (найвірогідніше походить від слова «чума» — хвороба, яку завозили з Криму в Україну), яке також є одним із символів українського етнокультурного комплексу. В традиційних уявленнях воно постає у вигляді перевезення солі й риби (хоча доставляли й інший товар) на спеціальних возах («мажах»), що рухаються «валками» (караваном) у супроводі обмазаних дьогтем (щоб захиститися від пошесті) чумаків, які піснею пов’язують себе з важким і славним минулим:

Ой хвортуно, хвортуно,

Послужи нам, як служила:

Служила в бурлацтві,

Служила в козацтві,

Послужи ще й у чумацтві.

Наявність ще у XIX ст. мало не в кожній селянській хаті ручної прялки — веретена засвідчує глибокі традиції прядіння й ткацтва в Україні, коріння яких сягає трипільської культури. Внаслідок нагромадженого протягом століть досвіду усталився традиційний цикл робіт, пов’язаний з обробкою волокна і вовни та виготовленням тканини. Він супроводжувався численними ритуальними дійствами, а також мав багато реґіональних відмінностей. Цей промисел уважався суто жіночим заняттям, тож від майстерності та кмітливості дівчини часто залежала перспектива її одруження.

Зовнішньокультурні впливи та місцеві традиції тісно переплелися в розвитку металургії, яка завдяки своїй технологічній специфіці на межі старої та нової ер почала перша виокремлюватися в самостійну галузь ремесла. Основу для аналізу її еволюції дають технологія й асортимент виготовленої продукції, розвиток виробничих потужностей, професійні якості ковалів тощо. В кінці І тис. до Н. X. на території України широко застосовувався метод залізодобування у сиродутних печах, де при температурі 1100—1300 градусів з болотних руд отримували кричне залізо. Під впливом різноетнічних культур в окремих місцевостях ця технологія мала свої особливості. В Середньому Подніпров’ї на початку нової ери побутували горни з наземною або частково заглибленою в землю шахтою, тому отримана в них продукція була невисокої якості. Латенська традиція металообробки знайшла застосування серед племен українського Закарпаття, де ямні горни одноразового використання давали кращий метал. Такий же метод переважав у металургійному виробництві Верхнього Подніпров’я та Полісся, де використовувалися високотехнологічні прийоми пластичної обробки заліза, запозичені від германських племен Польщі.

Зростання рівня металургійного виробництва у III—IV ст. пов’язане з посиленням провінційно-римських та кельтських впливів. У технологічному відношенні це проявилося в поєднанні таких прийомів, як пакетування гартування та цементування. Ковалі черняхівського супільства продовжували працювати не на ринок, а на замовлення окремих общин, тож їхня продукція ще не була серійна, але вже доволі розмаїта: серед 60 її найменувань значну частину являли знаряддя праці, призначені для землеробства, мисливства, ремесла. Ковальство київської культури залишалося на нижчому рівні, тут із 40 найменувань виробів більшість становили предмети побуту.

У V—VIII ст в східнослов’янському етнічному масиві використовувалися майже однакова сировина та схожі технологічні прийоми металоливарництва. В ковальстві пеньківської та празької культур у цей час уже почали домінувати власні етнокультурні традиції, що проявилося у розширенні асортименту продукції передусім завдяки ювелірним прикрасам, торгівлі металевими напівфабрикатами, виникненні осередків виготовлення та обробки металу. Особливості ковальства на Лівобережжі зумовлювалися впливами алано-болгарських племен салтівської культури, що входили до Хозарського каганату. Це засвідчили предмети, виготовлені сиродутним способом, а також техніка цілісного тришарового зварювання леза — в центрі смуга сталі, з боків — залізо.

Вагомі зрушення в металургійному виробництві у VIII—Х ст. відбулися вже фактично без зовнішніх запозичень, а на основі вдосконалення власного досвіду. В цей час надалі зберігалися певні технологічні відмінності металоливарництва між різними частинами України. На Правобережжі переважали кельтські, а на Лівобережжі—давні алано-болгарські традиції, що дозволяло отримувати більш високоякісні сорти сталі в сиродутних горнах з подальшою термічною обробкою виробів. Проґрес у ковальській справі проявляється також у стандартизації та збільшенні асортименту знарядь праці, який нараховував близько трьох десятків зразків. Металургійне виробництво сприяло внутрішній консолідації східнослов’янського суперетнічного регіону.

Паралельно з розвитком металоливарництва вдосконалювалася технологія обробки дерева та каменю. Під впливом античної цивілізації на початку І тис. після Н. X. серед черняхівців поширився «токарний верстат», який компенсовував нестачу глиняного столового посуду. Найвищого рівня розвитку обробка каменю набула серед пізньоскіфської людності Причорномор’я. В пізньоримський часу побут населення України ввійшли спочатку вапнякові, потім туфові ручні жорна, які у другій половині І тис. замінили ручні ротаційні млини. Здобутки праукраїнської кам’яної архітектури яскраво засвідчили зведені в Середньому Подніпров’ї монументи язичницьких богів.

Цікаву етнокультурну еволюцію пройшло ювелірне ремесло, адже загальний обсяг прикрас збільшувався паралельно із розширенням їхнього асортименту. На межі старої і нової ер вони переважно виготовлялися шляхом простого кування (фібули, кільця, каблучки, підвіски та ін.), рідше відливання. Самобутнім явищем стали т. зв. варварські (слов’янські. —Авт.) вироби геометричної форми з виїмчастої емалі, які, починаючи з II ст, поширювалися на східноєвропейському просторі від Прибалтики до Прикам’я. Одним із головних центрів їхнього виробництва стала Середня Наддніпрянщина. Яскравим елементом цього ювелірного комплексу були пальчасті та зоо- й антропоморфні фібули, виготовлення яких приписують майстрам київської культури. До нього входили прикрашені зерню і сканню (напаяний на пластинку орнамент із дроту) браслети, кільця, сережки, орнаментовані поясні аксесуари тощо.

В залізних виробах виразно проявилися різноетнічні культурні впливи. Свідченням цього є поширення на Русі 5-подібних браслетів, фібул із латуні та срібла, в яких переважають скандинавські впливи (за іншими свідченнями, вони безпосередньо належали скандинавським жінкам). Чернігівські ритони ввібрали елементи скандинавського, угорського та середньоазійського мистецьких стилів. З аваро-балканськими традиціями пов’язують появу у VIII—IX ст. тиснених зерню срібних речей на вбранні місцевої знаті. Елементи металообробки ісламської культури, імовірно через Хозарію та угорські й інші степові народи, знайшли відображення в одязі та озброєнні дружинників. До речі, саме під впливом культури ісламських країн серед києворуської знаті зростало прагнення до розкоші та поширювалися звичаї дарувати жінкам дорогі прикраси, тканини, посуд.

Підкреслімо, що руські майстри настільки глибоко переосмислювали іноетнічні прототипи, що, набираючи якісно інших рис, вони перетворювалися на нові яскраво-самобутні культурні явища. Так, шляхом удосконалення запозиченої з Візантії техніки перегородчастої емалі, яка застосовувалася при виробництві елітарних коштовних прикрас, була винайдена унікальна т. зв. імітаційна технологія виготовлення прикрас. Назовні вони мало відрізнялися від золотих і срібних речей, тож передусім розраховувалися на широкі верстви населення. Акумулюючи в собі іноетнічні традиції та місцеві новації, асортимент залізних виробів у давньоруський період розширився до 150 назв. Удосконалення прийомів металообробки досягло своєї вершини у виготовленні руських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. аль-Біруні, являли унікальні, гідні подиву речі.

Порівняно з керамічними виробами, традиційним одягом, житлом та їжею, символічно-знакові характеристики господарсько-культурного комплексу досліджені гірше. Але це не означає, що йому властива менша сакральна функціональність. Зокрема в українців був розвинутий культ Плуга, чого не зустрічаємо в інших народів. На думку вченого В. Крисаченка, він став об’єднуючим перснем головних стихій та сил Універсуму, засобом переходу від хаосу до організованого світу природи і людини. Сакралізація металургійної справи проявилася у встановленні біля виробничих центрів кам’яних ідолів, що здебільша пояснюється соціальним статусом слов’янського коваля як чаклуна та жерця язичницького бога Сварога (П. Толочко та ін.).

Вплив еволюції господарського комплексу, передусім знарядь праці, на культурний розвиток української, як і інших спільнот, важко переоцінити. Внаслідок міжетнічних контактів здобутки і винаходи в цій сфері ставали надбанням широкого кола народів, які, вдосконалюючи та пристосовуючи предмети практичної діяльності до своїх потреб, модернізували весь процес життєзабезпечення, що відповідним чином позначалося на їхньому бутті.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...