Українська етнологія (часть 2)

Глина і посуд

Порівняно з іншими елементами матеріальної культури керамічні вироби, передусім посуд, завдяки своїй знаково-символічній інформативності дозволяють простежувати етнокультурний розвиток народів від найбільш глибоких часів. У них, як і в одязі, найтісніше переплелися вжиткові та сакральні функції, що відображають як технологічну еволюцію гончарства, так і зміни у світосприйнятті й естетичних смаках різних спільнот. З часу появи в період неоліту керамічні вироби відігравали роль стабільного маркера етнокультурного розвитку та етнічної ідентифікації окремих груп, племен і цілих народів.

Будучи «носієм» таких стабільних критеріїв, як матеріал (глина), обробка, технологія виготовлення, форма й орнаментизація, посуд відіграє роль важливого джерела вивчення проблем етногенезу, міжетнічних стосунків, традиційно-побутової культури та багатьох інших аспектів життєдіяльності етносу. Зокрема слов’янському керамічному комплексові властива така домінуюча форма, як горщики, рідше — сковорідки з бортиками та корчаги (велика місткість для зберігання сипучих тіл). Це слугує важливою ознакою, яка відрізняє слов’янські племена від інших, насамперед від кочових народів, що користувалися підвішеним над вогнем котлом. Набір керамічних старожитностей на території формування праслов’янського етнічного масиву свідчить, що в перші століття після Н. X. тут йшли процеси поглиблення етнічної консолідації. Постійно розширювалася сфера призначення як столового (горщики, глечики, горнята, кухлі, миски), такі господарського (корчаги для зберігання припасів) посуду, який почав виконувати ритуальні функції.

Технологія ліпної кераміки на українських землях залишалася майже незмінною до виникнення Давньоруської держави. За таких умов гончарний посуд (виготовлений на гончарному крузі, який винайшли у IVтис. до Н. X.) пережив складну суперечливу еволюцію, почергово переважаючи та поступаючись ліпній кераміці, яка остаточно втрачає позиції лише у X—XI ст. У готовому досконалому вигляді на території України гончарні вироби вперше з’явилися в середині І тис. до Н. X. в колоніях Причорномор’я, їхня поява на Закарпатті у кінці І тис. до Н. X. пов’язується з кельтською культурою, а на Прикарпатті у І—II ст. — з дакійськими старожитностями Румунії. В усій Південній та Південно-Східній Європі виразно простежується схожість гончарних печей, а такожтехніки виготовлення посуду та його форм і орнаментації. Виходячи з цього, вчені вважають, що технологія гончарного виробництва привнесена на територію України ззовні, найвірогідніше ремісниками-торгівцями з римських придунайських провінцій. Це зумовило широкий асортимент столового керамічного посуду, представленого глечиками, мисками, келихами, кухлями та ін.

Традиційний ліпний посуд, що побутував серед черняхівської людності (III—Уст.) ідентифікується переважно з аборигенними (праукраїнськими) племенами. На цій основі вони відрізняються від прибулих іноетнічних спільнот, у яких переважали гончарні вироби, виготовлені ремісниками, полоненими в дунайських провінціях, про що свідчать вміщені на них грецькі літери.

Отже, поширення гончарних виробів на території черняхівської культури засвідчує наростання процесів міжетнічної міксації. Швидко оволодівши гончарним верстатом, місцеві майстри (кожен міг щодня виготовляти ЗО—80 посудин) незабаром почали самі задовольняти потреби своїх племен. Занепад гончарного ремесла серед черняхівців у середині І тис. пов’язаний із розпадом Римської імперії та великим переселенням народів.

У VI—VII ст в більш-менш однорідних етнічних масивах посуд стає одним з головних засобів для виокремлення науковцями різних субетнічних утворень. Зокрема в ареалах із домінуючим слов’янським субстратом (празька, пеньківська, колочинська культури) простежується переважання ліпних яйцеподібних, приземкуватих горщиків із низькою чи короткою горловинами та тюльпаноподібних горщиків з невиділеною верхньою частиною. Така стильова схожість керамічних виробів свідчить про етнічну близькість (спорідненість) слов’янських груп населення. На території Лівобережжя, як і всієї Південно-Східної Європи, гончарне ремесло під впливом народів Хозарського каганату — аварів і болгар відроджується у VII ст., а на Правобережжі носії луко-райковецької культури почали застосовувати гончарний круг лише у ІХ ст.

У VII—VIII ст. поряд із незворотним процесом витіснення ліпної кераміки гончарними виробами посилюється тенденція до стандартизації керамічного комплексу, провідним типом якого на території України стають конусоподібні, круглобокі горщики з дещо відігнутою шийкою. Поряд із цим серед полян і деревлян був поширений ще й посуд біконічної форми,  який також орнаментувався дрібною насічкою та вдавленням.

У культурах VIII—X ст. відбувається уніфікація форм ліпних і керамічних виробів, які часто прикрашалися круглими штампами чи лінійно-хвилястим декором. Водночас розширюється їхній асортимент: у кухонному начинні слов’ян зростає кількість горщиків з відігнутими вінчиками та сковорідок для випікання коржів чи млинців. Незважаючи на такі модернізаційні процеси, у другій половині І тис. зберігалися традиції давньослов’янського посуду, які через слов’янські союзи племен передалися давньоруській людності. Його самобутні риси виразно простежуються до XIV—XV ст, коли зі зміною ручного на більш досконалий ніжний гончарний круг посилюються впливи чужих культур.

У виготовленні посуду найтісніше переплелися технологічна і сакральна сфери, які в традиційних культурах узагалі важко розділити. Це передусім було пов’язано зі знаково-символічними функціями глини та особою архаїчного майстра. Вже неолітична людина давала глині велике магічно-символічне навантаження. Згідно з давніми уявленнями людина була створена Богом, що часто поставав у вигляді першого гончаря, з глини (землі). Він вдихнув у неї душу, як творець-майстер через вогонь вдихає душу (оживлює) у зроблений ним посуд. Таку «народженні» керамічних виробів відобразилася міфологічна картина світотворення, про що свідчить і східнослов’янський фольклор. У свідомості людини допускалася можливість оживлювання виліпленого майстром посуду, тому його поява і час існування уподібнювалися з людським народженням і життям. Посуд міг «жити» і приносити користь доти, доки служив умістилищем для «душі», а втрата «фізичної» цілісності означала і її втрату. Розбитий посуд, які померла людина, потрапляв у ззмлю, отже, вони поверталися туди, звідки прийшли.

Глина наділялася універсальною магічною силою, що захищала людину як за життя, так і після смерті. Ця властивість проявлялася в архаїчній традиції обмазування нею стелі, стін і долівки житла, що таким чином утворювало замкнене внутрішнє середовище, яке оберігало людину від небезпечних зовнішніх сил та створювало сприятливі умови для її життєдіяльності. Вірогідно такий же сакральний зміст мали поховальні обряди: щоб покійник зміг знайти спокій після смерті, його клали в домовину у вигляді глиняної камери. З язичницьких часів важливе обрядово-ритуальне значення мало додавання до глини різних органічних домішок (вовни, зерна, соломи), що через стіни помешкання або через посуд мало сприяти збереженню добробуту та посиленню родючості. Щоб захиститися від злих духів, зцілитися та зміцнитися, був поширений звичай намазувати глиною тіло людини.

Народження і смерть знаходили символічне втілення у глиняному посуді, що, з одного боку, уособлювався з материнським лоном, а, з другого, — з магічною оболонкою, куди згідно з поширеним серед землеробських народів обрядом трупоспалення ховали покійників. Таким шляхом, за архаїчними уявленнями, протікав процес безперервного розвитку й оновлення світобудови: людина була зроблена з глини та ставала нею після смерті.

Сакральна символіка посуду має багато спільних рис з іншими видами матеріальної культури. Як і українська хата, він має тричленний поділ (шийна горловина, тулуб, низ), що водночас викликає відповідні антропоморфні аналогії: голова й шия, тулуб, ноги. Це своєю чергою позначилося на розписуванні посуду, в якому знаходимо прямі асоціації з традиційними канонами орнаментування одягу. Будучи певною знаковою системою, орнамент глечика, як і сорочки, відіграє роль оберега, захищаючи найбільш уразливі частини «тіла».

Посуд відзначається багатою символічною функціональністю. Незважаючи на постійне розширення асортименту та зміну форми керамічних виробів, протягом тисячоліття зберігалися самобутні правила поводження з ними, а також символічно-сакральна роль посуду в ритуальній обрядовості. В українців, як і в інших народів, під назвою «посуд» розумілися не тільки керамічні, але й скляні, дерев’яні та металеві вироби. Протелише в українській традиції існує родова назва глиняного посуду — «горщик», що є символічним втіленням усього керамічного комплексу. Крім того, він також ідентифікується і за статевим принципом: горщик відображає чоловічу, а горщиця — жіночу сутність, яка пов’язується не лише з приготуванням страв, але й дітородженням.

Символічно-сакральним осмисленням була просякнута вся система розташування і зберігання посуду. Кожен предмет столового інвентарю мав своє, закріплене звичаєвою практикою призначення, тому в інших цілях не використовувався. Зокрема традиційний етикет забороняв їсти страву з посудини, в якій вона готувалася, не допускав того, щоб миски і горщики постійно були на столі, засуджував господиню, яка залишала їх на ніч непомитими тощо. Остерігалися ставити посуд відкритим, щоб через отвір не проникли лихі демонічні сили, тому їжу в миски накладали лише для трапези, а якщо її залишали на довший час, то зверху накривали другою мискою. У внутрішньому просторі хати посуд уявлявся як найбільш рухомий елемент, але його переміщення (перевертання, підвішування) мало не хаотичний, а чітко усталений характер. Навіть розвішування горщиків і глечиків на встромлених у тин палицях (що, до речі, є важливим доповненням до традиційно-символічного образу «української хати») мало обереговий зміст, а також символізувало акт запліднення, бо вважалося, що через палиці посуд набирається від землі сили й достатку. Нехтування віками усталених норм використання хатнього начиння та необережне поводження з ним у народних уявленнях могло накликати на оселю різні біди та нещастя.

Завдяки широкій утилітарній та символічно-сакральній функціональності посуд став важливим компонентом ритуальних дійств, передусім пов’язаних з родинною обрядовістю та святами землеробського календарного циклу. Таким чином він виступав у ролі медіатора (посередника), що забезпечував зв’язок живих з предками та надприродними явищами, які мали допомогти їм зберегти здоров’я, набути достаток і добробут. Характерно, що у цій сфері, як і в дійствах, пов’язаних із ворожінням та замовлянням, посуд розглядався як самостійний носій магічної сили.

Насамкінець відзначмо, що утилітарна й символічно-сакральна поліфункціональність глини та виробленого з неї посуду має багато схожих рис, форм і проявів не лише серед східнослов’янських народів, але й серед представників різних давніх цивілізацій. Про це виразно свідчать як антропоморфні міфи і магічно-ритуальна практика, так і етнографічні комплекси керамічних старожитностей. Але поряд із цим українці виробили самобутню, пов’язану з феноменом глини і керамічних виробів, систему традиційно-виробничих технологій та світоглядних уявлень, що яскраво засвідчує багатство й унікальність їх матеріальної і духовної культури.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...