Українська етнологія (часть 2)

В етнології одягу найбільше символічне навантаження несе головний убір. Це передусім проявляється у такій його конструктивній особливості, як вмісткість, що в енергетичному плані тісно пов’язана із внутрішнім тілом людини. Наприклад, в ірановірменському та елліно-скіфському світі головний убір сприймався як «хатина для волосся», в українців схожі асоціації викликають такі його типи, як кучма (циліндрична хутряна шапка), малахай (кругла хутряна шапка з навушниками) та ін.

Еволюція головного убору нерозривно пов’язана з волоссям і зачісками. Їхня символічна функціональність має багато схожого серед різних спільнот. Символіка волосся як «відокремлюваної» частини організму передусім указує на зміну соціально-сексуального статусу особи. У багатьох народів воно також асоціюється з плодючістю, тому у фольклорі поширене порівняння волосся з хлібним колоссям. Попри все розмаїття дівочих і жіночих зачісок та головних уборів вони вирізняються однією важливою закономірністю. Дівочість здебільшого «маркується» розпущеним або жзаплетеним у косу волоссям, а також відкритою маківкою голови, що в різних натурфілософських традиціях пояснюється тим, що через тім’я енергетична субстанція проникає у молодий «дозріваючий» організм. У східнослов’янській традиції це, наприклад, проявляється у дівочих вінках, а серед кавказьких, середньоазійських та інших народів побутують дівочі головні убори без дна. На противагу цьому вважалося, що формування тіла заміжньої жінки вже завершилося, тому вона має носити підібране волосся під закритим головним убором.

Протягом тисячоліття зберігалася традиція, коли українські дівчата носили розпущене, розділене посередині волосся, лише в другій половині XIX ст. його почали заплітати в коси. У той же час «засвітити волосся» заміжній жінці вважалося великим гріхом, з яким пов’язували неврожаї та пошесті. Своєрідною межею між статусом дівчини і жінки можна вважати обряд весільного, «покривання», що має дуже давнє походження. Традиційними дівочими головними уборами були начільні стрічки зі шкіри чи тканини, а також налобні вінкоподібні убори, які символізували цнотливість. Вінкоподібне вбрання, вірогідно, зародилося зі звичаю «квітчатися», тобто вкладати квіти за коси чи зачіску. З поширенням у другій половині XIX ст. хусток дівчата пов’язували їх навколо голови, щоб було видно тім’я.

Найдавнішими типами чоловічих головних уборів були капелюхи та шоломи із сукна чи овечого хутра. Під впливом південних й азійських народів серед українців набули популярності солом’яні брилі з широкими крисами та зрізаним конусоподібним верхом. Самобутня традиційність та іноетнічні елементи почергово переважали і в чоловічих зачісках. Перша риса проявлялася у високо підстриженому волоссі навколо голови («у кружок», «під макітру»). Іншими поширеними типами зачісок були «підворота», коли на потилиці залишали довше волосся та «чуб» (перське «чоб» — китиця, пасмо) — китицю волосся спереду. Це було відлунням традиції залишати на поголеній голові славнозвісний «оселедець», якого закручували за вухо. До речі, цей елемент козацької культури доволі архаїчний. Схожі зачіски зустрічаємо серед багатьох народів світу — стародавніх єгиптян, Вірменіє, осетин, скандинавських вікінґів, різних релігійних груп Індії та ін.

В еволюції одягу етнологи відзначають одну важливу закономірність: розвиток та ускладнення головного убору відбувалися паралельно з модернізацією взуття, яке водночас вважається найбільш консервативною складовою костюма. Історично взуття досить пізно почали поділяти на ліве та праве, а також на жіноче та чоловіче. Проте воно завжди несло велике символічне навантаження, що проявлялося у весільних, похоронних, польових та інших ритуальних обрядах. З часів Київської Русі в традиційному орнаменті взуття були присутні солярні знаки у вигляді кіл, прошви з темних ниток і зелених завитків, що відповідно символізувало дорогу та життя. Техніка його виготовлення з кори і стебел рослин та шкір домашньої худоби зберігала багато архаїчних елементів.

Низку важливих функцій ужиткового і сакрально-оберегового характеру виконували пояси, які також несуть важливу етнокультурну інформацію. В українців вони тривалий час побутували у вигляді довгого прямокутного шматка тканини, який з’єднував верхній і натільний одяг, хоча серед інших, зокрема балтських, народів тканина такої форми використовувалася лише як наплічне покривало. Традиція зображати на поясі знаки-обереги, символи та емблеми, що існувала ще зі слов’янських часів, збереглася до XX ст. у вигляді багатої орнаментації, серед якої іноді вміщувалися дані і про самого власника. Від часів козацтва поширився звичай закладання у пояси різних дрібних речей (гроші, кресало, тютюн тощо), який запорожці запозичили від татар.

Величезне етнокультурне навантаження несла кольористика одягу, що виступала засобом вираження народного світогляду, психології й естетичних уподобань. Перебувачи у гармонії з природою цей компонент відбивав усталені уявлення про неї. Колір нерідко виступав головною ознакою, що визначала функціональність костюма, зокрема зміна кольористики окремих елементів повсякденної ноші могла перетворити її на атрибут ритуально-обрядового характеру. В українців, як і в інших народів, простежується явище, коли символічна знаковість одного кольору в процесі тривалого розвитку набирала іншого, часто зворотного значення. Таким чином, кольористика жалобного одягу українців під впливом християнства змінювалася від білого до синього, а відтак до чорного.

Вже в давньослов’янському вбранні почали переважати білий та червоний кольори, які в художній орнаментації домінували до початку XX ст. Це явище, з одного боку, мало глибокий сакральний зміст, а, з другого, —було наслідком збереження давніх традицій виготовлення натуральних барвників. Червоний колір сприймався як колір-оберіг, тому він переважав у вишивках, а також був завжди присутній у поясах, дівочих стрічках, намистах тощо. Слово «красний» стало синонімом таких понять, як «гарний», «вартісний», «найкращий» іт. ін. Українські ремісники-фарбувальники досягли високого рівня майстерності в отриманні широкої гами кольорів: червоний добували з червцю (яєчокхробаків), червоно-коричневий — із гречаника, звіробою, кори дикої яблуні, темно-малиновий — з листя дикої яблуні тощо.

З-поміж різних елементів матеріальної культури одяг найбільше пов’язаний із сакральним світом людини, завдяки чому він відіграє важливу роль у формуванні етнокультурних стереотипів, а його знаково-символічне навантаження охоплює мало не всі сфери життєдіяльності. Ця властивість виразно проявляється при переході від повсякденної до святкової ноші, а відтак до обрядового строю. В українській, як і в традиціях інших народів, вкоренився стереотип, що відтворення архаїчних властивостей одягу надає йому більшої магічної сили. Слов’яни теж вірили, що вона зростає за умови, якщо одяг виготовлений власними руками.

В культурах багатьох народів світу існують традиції ритуального оголення тіла, що, як правило, відображало дві протилежні тенденції—захист від нечистої сили або ж, навпаки, «зближення» людини з нею (задобрювання демонів). В українців як хліборобського народу часткове чи повне ритуальне оголення здебільшого жінок, а іноді й чоловіків, переважно було пов’язане з магічними дійствами, спрямованими на захист від пошестей, хвороб або ж супроводжувало виконання певних польових робіт, зокрема сівбу льону. Однак більш значущими стали морально-етичні норми, які засуджували публічну появу без певних елементів одягу. Серед українців непідперезана людина вважалася оголеною. Такою ж, до речі, у монголів сприймалася особа без взуття, тому навіть дитина тут не виходила з юрти боса.

В надзвичайно складній системі уявлень про одяг серед українців, як і багатьох інших європейських народів, не існувало розуміння дитячого костюма, тому від дорослого він відрізнявся лише розмірами. Тлумачення деякими вченими цього явища відсутністю в середньовічній ментальності поняття про дитинство лише частково пояснює проблему. Коріння її вирішення слід шукати у нерозвиненості знакової символіки, яка б могла передати конкретне функціональне навантаження дитячого костюма.

З XVI—XVII ст. під впливом мануфактурного виробництва серед міського населення починають поширюватися уніфіковані моделі одягу, які істотно відрізнялися від традиційного українського вбрання. Костюм міської верхівки на Лівобережній Україні видозмінюється під впливом іноземної, насамперед польської, російської та угорської моди, у чому важливу роль відіграло розширення імпорту тканин з країн Сходу та Західної Європи. Політика європеїзації побуту, яку, починаючи від Петра І, проводили московські володарі, призводила до поглиблення відмінностей між різними соціальними верствами та послаблення міжпоколінних зв’язків. Так, підтиском соціального чинника костюм заможної верхівки «відривається» від етнічного середовища. Яскравий приклад таких швидких змін дають родинні козацько-старшинські портрети: на одному з них полковник Семен Сулима зі своєю дружиною зображені як представники заможного козацького роду в барвистих коштовних строях, а на іншому їхній син з невісткою вже вбрані у типовий дворянський костюм. За пануючих тоді суспільно-політичних умов дотримання народної традиції часто сприймалося як вияв етносоціального протесту (згадаймо Т. Шевченка: «щирий пан» «у свиті ходить між панами, Та п’є горілку з мужиками, Та вільнодумствує в корчмі»).

Схожі процеси відбуваються і на Правобережжі, де одяг перетворюється на виразний індикатор етносоціальної ідентифікації. Зокрема польська шляхта намагалася всіляко виокремитися з інших, навіть вищих верств населення, тому сучасники безпомилково впізнавали її за яскраво-червоним убранням, прикрашеним золотом і коштовностями.

На такому тлі сформувалося уявлення про «типову модель» українського національного костюма, основою якого став козацький стрій, що ввібрав у себе як елементи традиційного народного вбрання, так і іноетнічні компонети. Таке ж його розуміння поширювалося і на жіночий стрій. Це з першого погляду парадоксальне явище (бо більше підстав на таку роль мало селянське вбрання) пояснюється як загальним статусом козацтва, так і механізмом формування етнічних стереотипів, що поширювалися й на матеріальну культуру. Одяг запорожців ніколи не був одноманітним, а його наслідування в різних регіонах України, нашаровуючись на місцеві традиції, викликало ще більше розмаїття козацького костюмного комплексу. Завдяки фольклорній традиції він отримав найвиразніше втілення в образі козака Мамая, так що його головними елементами стали розшита сорочка, яскравого кольору широкі шаровари, підперезаний поясом жупан та інша символічна атрибутика —довгі вуса, люлька, оселедець на голові. Незважаючи на європейські впливи, в костюмі української знаті також затрималися риси національної культури. Одним із проявів цього стала мода наносити різнокольоровий орнамент на коштовні тканини в дусі києворуської традиції. Архаїчна самобутність притаманна і для вбрання духівництва, яке, зберігаючи форму давньоруської ризи, відзначалося багатством золотого ткання та культової атрибутики.

З кінця XIX ст. традиційний костюм починає виходити з ужитку, хоча продовжує використовуватися в ритуальній сфері. Фабрична продукція поступово «зодягає» не лише міське, а й сільське населення України, так що на зміну трудомісткому самобутньому народному строєві приходять уніфіковані машинним виробництвом форми штанів, сорочок, спідниць, пальт, головних уборів тощо.

Пройшовши понад тисячолітню еволюцію, український народний одяг сформувався в яскраве, самобутнє і складне етносоціальне явище, в якому переплелися художні традиції, естетичні уподобання та світоглядні уявлення народу. Вивчення еволюції костюма можна образно порівняти з перегортанням сторінок великої «етноісторичної книги», яка послідовно й систематично розкриває різні етапи етнокультурного розвитку українства. Символіка народного костюма передає важливі нормативні установки, пов’язані з естетичними уявленнями та смаками як усього етносу, так і його окремих субетнічних та соціальних груп. У науково-теоретичному плані складним залишається питання щодо статусу «українського національного костюма», в літературі він пов’язується то з козацтвом, то з селянством, що може бути виправдане в обох випадках.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...