Українська етнологія (часть 2)

Одяг (костюм)

Філософсько-соціологічну суть одягу французькі дослідники визначили як «космічні рум’яна на людському тілі». В цій метафорі образно відобразилася його роль та значущість у розвитку людської цивілізації. Українські етнографи своєю чергою розглядають народний костюм як етнічний знаковий символ суспільних відносин та етносоціальний паспорт, що містить важливу інформацію про національну належність, місце походження, стать, вік, сімейний статус людини (Г. Щербій, Н. Гурошева). Виконуючи низку життєво важливих функцій — захисну, естетичну, соціальну, статевовікову, оберегову, обрядову та інші, одяг слугує джерелом вивчення етногенетичних процесів та еволюції матеріальної і духовної культури.

Така багатофункціональність одягу набрала виразних рис уже на рівні родоплемінних об’єднань. У часи Київської Русі були закладені основи етнічного костюма українців, а в добу Гетьманщини, передусім у межах Запорізької Січі, визначилися його національні характеристики, які ввібрали й чимало іноетнічних елементів (Т. Ніколаєва).

Головними складниками, що становлять цілісну характеристику одягу, є матеріал (сировина), техніка виготовлення (плетення, в’язання, ткацтво та ін.), конструкція (способи з’єднання деталей крою) і техніка пошиття (ручна, машинна), способи носіння тощо. У вітчизняній та зарубіжній літературі поряд із терміном «одяг» уживають поняття «костюм», яке ширше за смислом, бо, крім тканинного вбрання людини, охоплює ще й такі його елементи, як прикраси, зачіска, косметика тощо. Слово «костюм» французького походження, в українській мові його відповідниками є «стрій», «шати», «ноша», «вбрання».

З точки зору контактів особи з природним і суспільним середовищем костюм ніби відіграє роль її «зовнішнього тіла». Це зумовило багаторівневу класифікацію різних форм, типів і видів убрання, які відрізняються залежно від статі й віку людини, кліматичних умов, соціального статусу тощо. За способом носіння та матеріалом виготовлення виокремлюють такі групи одягу (костюма): натільний, поясний, нагрудний, плащовий, а також верхнє вбрання з тканини і хутра.

Сировиною для виготовлення традиційного українського одягу слугували рослинні волокна, вовна і шкіра, також використовувалися дерево й метали. При її виборі вирішальну роль відігравали природні умови, які значною мірою визначили етнографічні особливості костюма окремих регіонів України. Не менш важливий вплив на ці процеси мала багатотисячолітня традиція ткацтва, основи якого закладені ще в період трипільської культури. Його розвиток засвідчують такі давньоруські терміни, як «полотно», «шерсть», «ткань» та ін. Прикметною архаїчно-самобутньою рисою української традиційно-побутової культури стала присутність майже в кожній селянській родині саморобного ткацького верстата.

Нагрудний одяг (закриває верхню частину тіла) поширений у двох формах — з рукавами і без рукавів. До кінця XIX ст. на всій території України він представлений виключно сорочкою завдовжки до колін. її носили навипуск, підперезавшись поясом. У Давньоруській державі вона означала верхнє вбрання чи одяг узагалі, тому термін «сорочка» набрав загального поширення. Ранньослов’янських часів сягає традиційно-еталонний білий колір сорочки. Етнокультурна самобутність українського народу та його регіональна субетнічність яскраво відбилися в особливостях її крою. Зокрема відомі ще давнім слов’янам сорочки з плечовими вставками незабаром стали важливим елементом українського жіночого костюма, що відрізняло його від убрання фіно- і тюркомовних сусідів. Орнамент сорочки чи не найвиразніше відображає оберегові функції одягу, його розміщення на горловині, грудній частині, манжетах рукавів, тобто в місцях, що відкривали доступ до тіла, свідчить про намагання захистити таким чином людину від небажаних впливів.

Основу жіночого поясного одягу становила спідниця. Відсутність у ньому безрукавого одягу яскраво свідчить про різні напрями еволюції цього давнього виду костюма українців та росіян, які носили безрукавний довгий глухий сарафан. Безрукавне нагрудне вбрання серед українців розвинулося у зовсім інших формах. Прикладом цього слугують західноукраїнська камізелька, наддніпрянські корсетки. Існування в Україні такого безрукавного одягу пов’язують із впливами кавказьких народів.

Самобутні риси мав і чоловічий поясний одяг. Поширені до XV ст. дещо вузькі штани («гачі», «ногавиці) все-таки були помітно ширші, ніж західноєвропейські штани-панталони (шоси). Тенденція до їхнього розширення зумовлювалася впливом козацьких шароварів (термін перського походження), так що широкий крій залишався панівним у Східній Україні до кінця XIX ст.

Низка характерних ознак властива верхньому тканинному одягу українців, який від, російського відрізнявся такими конструктивними особливостями, як однобортність, відрізання нижньої частини, вшивання клинів із боків і ззаду та ін. Різні варіанти старовинного верхнього вбрання (капот, жупан, кунтуш, курта, черкеска та ін.), які здебільшого мали глухий комір, на початку XX ст майже зникають з ужитку.

Неповторна самобутність хутряного одягу, який на території України почав використовуватися ще за доби палеоліту, найяскравіше проявилася у традиційних виробах з овечої шкури, що відзначаються широкою варіативністю конструкцій та художнього декору. Довгий час шуби носили хутром усередину, звідси й походить назва «кожух». Які в багатьох інших, особливо північних народів, хутряний одяг в українців наділявся багатьма магічними функціями, ставши невід’ємним атрибутом різних обрядів. Вивернений кожух вважався символом урожаю і достатку, тому на ньому благословляли молодих. Хутряні речі передавалися з покоління в покоління, символізуючи безперервність традиції народного костюма.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...