Українська етнологія (часть 2)

Піч певною мірою визначала весь внутрішній інтер’єр житла. Вже у ранньослов’янські часи (VI—VII ст.) склалася традиція розташовувати діагонально від неї «красний» кут («покуть», «покуття»), де було місце для спання. Біля печі, що ототожнювалася із північчю чи заходом, зосереджувалися різні демонічні сили, тому протилежне від неї південно-східне покуття вважалося святим місцем, тут містилися християнські предмети культу,  зокрема й ікони, які у світські оселі проникають вже в XI—XII ст Ця риса інтер’єру до XX ст. залишалася однією із самобутніх етновизначальних рис української хати, що вирізняла її серед інших народів. Протягом останнього тисячоліття традиційний інтер’єр українського житла зазнав незначних змін. Його головними елементами були піч, що поступово перемістилася до ближнього від входу кута, низька лежанка-піл, що займала простір між піччю і протилежною стіною, мисник біля входу та ін. (М. Сергеева). Завдяки органічному поєднанню житлового, виробничого і деяких допоміжних комплексів він становив цілісний і неподільний простір.

Самобутніх рис українському житлові додавала і традиція декоративно-монументального розпису стін. Завдяки архаїчності походження він розглядається як образно-символічний ряд знаків, що відображають найбільш значущі для людини певної епохи елементи довколишнього світу (Т. Космина), отже, і її уявлення про етнічну картину світу. Найдавніші його зразки дають глиняні моделі трипільського житла, що фіксують декоративну насиченість розпису стін, долівки, віконних і дверних отворів. Учені виявили генетичну спорідненість обмазування і побілки давньослов’янського зрубного і каркасного житла з орнаментикою давньоруських рукописів, фресковим живописом храмів та настінними розписами української хати XVIII—XIX ст, де також переважали композиції рослинного характеру. В орнаментально-декоративній формі вони фіксують елементи глибоко традиційних аграрних уявлень, властивих усій індоєвропейскій культурі.

image063

Таким чином, ми підійшли до з’ясування однієї з головних проблем етнології українського традиційного житла, яка полягає у визначенні притаманного йому комплексу загальноетнічних самобутніх рис. Сучасні етнологи різних шкіл і напрямів указують на низку спільних ознак східнослов’янської оселі, коріння яких слід шукати в будівельних традиціях Київської Русі. Вони проявляються у структурі житлового планування (камерність і типи зв’язку: хижа + неопалювані сіни); у використанні будівельних матеріалів (глина, дерево, солома тощо), у способах їхньої обробки тощо. Не лише серед східних, але й західних слов’ян зустрічаємо схожі прийоми декорування житла. Писемні твори зафіксували спільну для них будівельну термінологію — «хоромини», «хлевинка», «сіни», «кліть», «світлиця», «покої» та ін.

Поряд з цим зазначмо, що навіть російські вчені визнають, що вже у давньоруському періоді за особливостями планування відбувся розподіл житла на «український», «російський» та «білоруський» типи з численними локальними варіантами: «південноруський», «поволзький» та ін. Важливу роль у цьому відіграли особливості зернового землеробства. Зокрема в українській житловій традиції не відбулося тісного злиття житла та хліва, тоді яку північній частині східноєвропейського регіону таку найбільш оптимальну форму житла виявилося важче реалізувати на практиці. Через нестабільні умови землеробства та розвиток стійлового тваринництва у росіян сформувався зовсім інший тип садиби.

Таким чином, можемо говорити про існування окремого українського традиційного житлового стилю, що проявляється у притаманних лише йому особливостях планування, будівничої технології, інтер’єру, зовнішнього і внутрішнього художнього оформлення, а такожу поширенні відкритого типу садиби тощо. Археологічні й етнографічні матеріали дозволяють простежити еволюцію житла від ранньослов’янських старожитностей до XVII ст., коли на основі постійного розвитку та вдосконалення місцевих традицій сформувався такий його тип, який можна назвати «українським». Статус канонізованого етнічного символу отримала традиційна для центральних районів України хата-мазанка з оштукатуреними глиною та чисто побіленими стінами, чотирисхилим солом’яним дахом та симетрично розташованими обабіч вхідних дверей коморою і житловим приміщенням з двома вікнами. Попри всі етнокультурні зміни і трансформації українська «біла хата» залишалася найбільш образним і рельєфним символом української етнонаціональної самобутності. Славетний кінорежисер Олександр Довженко оспівав її як «білу, з теплою солом’яною стріхою архітектурну праматір пристанища людського, незамкнену, вічно відкриту для всіх».

Водночас традиційне українське житло еволюціонувало в залежності від природно-географічного середовища, тому його загальна однотипність ніяк не суперечить наявності регіональних відмінностей. На основі різних ознак виокремлюються північний, центральний (лівобережний), західний (правобережний), південний типи житла. Вони своєю чергою поділяються на низку локальних варіантів, які, органічно відповідаючи місцевим екологічним умовам, господарським потребам і культурно-естетичним смакам, відображають невичерпний творчий потенціал народної архітектури. Втім і загальне поняття «українська хата» в різних реґіонах відображається у своїх окремих назвах — «хатина» на Лівобережжі, «хижа», «халупа» у західних районах, «горішник» (помешкання на горі) у гірських районах Прикарпаття та ін.

Типово-генетичні ознаки та локально-етнографічні комплекси житла дозволяють простежити напрями й ареали його поширення, що має важливе значення для вивчення міжетнічних зв’язків і взаємовпливів. Українська хата стала одним із найпрезентативніших і глибоких символів української народної культури. Такого роду еталони етнологи називають «ідеальним помешканням», бо саме вони служать «прототипом» для зведення переселенцями на чужині своїх осель. Українські емігранти, які опинялися в Канаді та інших частинах світу, завжди намагалися відтворити традиційний тип української хати, де стилістична прихильність до минулого поєднувалася з атрибутами сучасного комфорту. В цьому відношенні дане явище можна порівняти з довгим «німецьким домом», який зустрічаємо від Лотарингії і Бургундії на заході до сибірських поселень німецьких колоністів на сході.

З українською хатою пов’язаний широкий комплекс етнічно канонізованих символів і світоглядних уявлень, що проявляється у складній і цілісній системі традиційних звичаїв та обрядів. Низка обмежень і заборон, з одного боку, та прикмет і побажань, з іншого, реґламентувала процес зведення помешкання від вибору місця під забудову до новосілля. Оскільки, як уже відзначалося, житло уявлялося як зупинка в русі, воно ніколи не ставилося на дорозі або там, де були знайдені кістки, де відбувалися збройні сутички чи стояли жертовники; табу накладалося і на місця, що асоціювалися з пошестями та різними антисоціальними явищами. Помешкання завжди було зорієнтоване на певні сторони світу, зокрема вхід переважно розташовувався з південної або східної сторін, навпроти сонця.

Утім зведене житло протягом усього часу тісно пов’язувалося із сакральним світом людини. Воно завжди служило символом життя, тому серед багатьох спільнот побутувало розуміня, що живі повинні входити до нього через один вхід (двері), а мерці «виходити» через інший (вікно, спеціальний пролом). Пов’язані з цим звичаї й ритуали зустрічаємо в окремих реґіонах України, хоча загалом вони не були поширені. В різних культурах житло асоціюється з жінкою, отже, сучасний стереотип, що вона є оберегом домашнього вогнища, має глибоке історичне коріння. На цій основі жінка нібито протиставлялася чоловікові, який був тісніше пов’язаний з дорогою.

Глибока магічна та етнічна символіка захована у тричленній системі української хати. Це проявилося в особливостях її планування (житлова кімната + сіни + комора), у загальній конструкції (призьба, стіни, дах), а такожтрисмуговому розмальовуванні стін, складанні вікон із трьох шибокта багатьох інших елементах. Цей феномен триподільності поки що не розшифрований ученими. В інших народів не зустрічаємо таких самобутніх стильових ознак, як білі стіни з малюнками, що несли знакову інформацію про мешканців хати (наприклад, квіти або зооморфні зображення означали, що в оселі є парубок чи дівка на виданні) або ж про більш абстрактні явища, пов’язані з календарними святами, релігійним чи сімейним життям.

Отже, традиційний тип української хати пройшов тривалу й складну еволюцію. Самобутніх етнокультурних ознак праукраїнське житлобудування набрало вже у VIII—IX ст. З часів Давньої Русі українська хата з її каркасно-стовповою конструкцією, обмазаними глиною побіленими стінами, солом’яним дахом та інтер’єром, що цілісно поєднував увесь внутрішній життєвий простір, стала стильовим виразом самобутньоїтрадиціїжитлобудування, яка чітко вирізняється у загальнослов’янському етнічному масиві, що простягався від Дону до Ельби. Це дало тривке підґрунтя для її збереження у подальший півтисячолітній період. З XII по XVIII ст. двокамерна будова (хата + сіни) зазнала незначних змін, перетворитись натрикамерну (комора + хата + сіни), хоча в багатьох місцевостях залишилася стара конструкція. Лише у XX ст. під впливом міської культури почали поширюватися багатокамерні помешкання. За своєю природою житло є чи не найбільш «етноконсервативним» елементом матеріальної культури, що становить неподільну цілісність із духовним життям українців.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...