отдых во Вьетнаме на 2017 год . мойка окон на лоджии в москве

Українська етнологія (часть 2)

Розділ IV. Мова та етнос

При вивченні складної і надзвичайно важливої теми, пов’язаної з мовою українського етносу, передусім слід звернутися до ґрунтовних академічних праць: Історія української мови (К, 1996), Українська мова. Енциклопедія (К., 2000), а також до наукової спадщини таких відомих українських і зарубіжних мовознавців, як С. Бевзенко, Л. Булаховський, П. Гриценко, Й. Гердер, В. Гумбольдт, Ф. Жилко, В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький, В. Кононенко, А Кримський, І. Матвіяс, Г. Півторак, О. Потебня, В. Русанівський, В. Скляренкота ін.

Мова як ознака етносу та її етносоціальні функції

Мова є однією з найважливіших та найстабільніших ознак і властивостей етносу, вагомим фактором розвитку і критерієм ідентифікації етногенетичних й етнокультурних процесів. Мова — це явище суспільне, будучи головним способом передачі інформації за допомогою системи спеціально відтворюваних символів, вона розвивалася паралельно зі становленням людини та її культури. Вивчення етнічних проблем часто починається і завершується мовним аспектом, бо саме він дозволяє точніше й глибше з’ясувати комплекс питань, пов’язаних із формуванням різних народів, їхніми спільними і відмінними рисами тощо.

Взаємозв’язки між мовою та духовною і матеріальною культурою етносу вивчає етнолінґвістика. Як окремий напрям науки вона почала формуватися в другій половині XVIII — в першій половині XIX ст. Важливу роль у цьому процесі відіграли Й. Гердер і В. Гумбольдт, які визначили наріжні засади мовного світобачення та принципи поєднання мовознавчих досліджень з історичними, антропологічними, етнопсихологічними. Свій внесок у становлення етнолінґвістики зробили Ф. Боас та Е. Сапіра, вказавши на пріоритетність вивчення мови через призму духовної культури етносу. Українська етнолінґвістична традиція значною мірою під впливом О. Потебні еволюціонізувала в напрямі вивчення слова як культурного феномену, що розкривається в побутовій і традиційно-ритуальній сферах. Нові перспективи у дослідженні мови етносу та його культури відкривають дані таких напрямів етнолінгвістики, як діалектологія культури та етнолінґвогеографія.

В європейській та українській суспільно-науковій думці по-різному розуміється значущість мови як ознаки (властивості) етносу, нації. Погляди однієї групи вчених у загальному вигляді передає думка В. Антоновича, який стверджував, що мова — це лише «зверхня ознака» національності, оскільки остання «охоплює всі функції душі чоловіка». Спираючись на факти світової історії та погляди багатьох західних діячів, Д. Донцов такождоводив, що лише «духовна природа», а не мова чи будь-який інший чинник «єднає юрбу в націю». Друга група дослідників і мислителів стоїть на засаді, що мова — невід’ємний складник єства індивіда, а тим більше певної спільноти, об’єднаної мовною спорідненістю, бо, зрештою, саме мова найглибше поєднана із людською психікою, зі свідомим та несвідомим.

Вивчення кожної із цих позицій потребує конкретно-історичного підходу, але загальносвітовий етнокультурний процес переконує, що, будучи універсальною формою людського спілкування, мова виступає головним засобом передачі міжпоколінної інформації, без якої не може існувати етнос як цілісний, окремішний, самобутній, самодостатній етнокультурний феномен. Тож якщо розкидані по світу євреї користувалися багатьма чужими мовами, то при цьому вони ніколи не відмовлялися від івриту — мови своєї релігії, яка стала головним чинником їхнього самозбереження. Коли ж ірландці були змушені відмовитися від своєї та перейти на англійську мову, то, залишаючись окремою етнічною групою, почали зазнавати культурної деґрадації, а після того, як знову домоглися незалежності, відразу оголосили свою мову державною.

Структурна специфіка мови формувалася історично, людство ніколи не становило і не становитиме суцільної етнічної єдності, а являтиме безліч відокремлених одна від одної етнічних груп, більшості з яких властивий свій різновид мови, відмінної від тих, якими говорять інші спільноти. В процесі етноісторичного розвитку склалося кілька тисяч «великих» і «малих» мов, належних різним типам етнічних спільнот. Мовна картина світу надзвичайно складна, розмаїта. Вчені поки що не можуть дійти спільної думки у визначенні кількості мов: одні стверджують, що їх існує близько 3 тис, інші, вважаючи деякі діалекти за самостійні мови, збільшують їхнє число до 6 тис. Невідповідність загальної кількості мов чисельності існуючих етнічних спільнот зумовлена тим, що одну мову можуть використовувати кілька народів і навпаки: якась спільнота часто говорить кількома мовами.

Кожна мова існує реально лише як мовна діяльність членів певної етнічної спільноти, яка передбачає застосування всіма її представниками певної (до кількох десятків тисяч) усталеної кількості слів для номінування конкретних явищ, процесів й ознак дійсності та їхнього відображення у свідомості через уявлення і поняття. Виходячи з цього, можна визначити такі етносоціальні функції мови, що відображають її завдання, роль і призначення у суспільному вжитку:

комунікативна — головна універсальна функція мови, що зебезпечує зв’язок як між представниками однієї етнічної групи, такі між різними етнічними спільнотами. Всі інші способи передачі інформації є штучно створеними знаковими символами, бо тією чи іншою мірою похідні від мови, яку всі разом вони не здатні замінити. Мова, яка не використовується у спілкуванні, стає мертвою, етнос, що втрачає свою мову, як правило, зникає чи прирікається на асиміляцію. Утім комунікація є важливим чинником мовотворення, що протікає внаслідок внутрішніх суспільних змін та під впливом міжетнічних стосунків. Спілкування може відбуватися не лише у формі діалогу між реальними особами, але йу вигляді певного тексту, який також здатний передавати глибоку (часто закодовану) етногенетичну інформацію, адресовану своєму народові, всьому людству (згадаймо «Повчання дітям» Володимира Мономаха; послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм»).

Усі інші етнічні функції мови є тією чи іншою мірою похідними від її комунікативної функції;

номінативна і гносеологічна функції мови нерозривно взаємопов’язані між собою, що знаходить вираз у формулі: «не назване — не пізнане»; людина дає назву речі, щоб її пізнати. Пізнавальна функція мови активно діє як у філогенезі — розвитку народу як носія певної мови, так і в онтогенезі — розвитку окремої особи, що розуміє світ через засвоєння мови як засобу пізнання свого та інших народів. Будучи більш стійкими (консервативними) у часі та просторі, порівняно з різними елементами культури, мовні ознаки народноїтворчості, говорів, пам’яток писемності є важливим джерелом інформації у вивченні етногенезу та етнокультурного розвитку народу.

Забезпечуючи номінування (називання) предметів, процесів, якостей, ознак, мова, водночас, фіксує у свідомості людини, народу не лише буттєву реальність, але й спотворені, ірреальні, помилкові уявлення. Через номінативні одиниці — слова і словосполучення розкривається специфіка сприйняття та етнічного розуміння світу. Наприклад, на означення такого явища, як «сніг», у європейських народів, як правило, побутує лише одне слово-поняття, а в ескімосів їх є кілька десятків. Якщо ж в українській чи в будь-якій іншій мові існують прогалини у визначенні того чи іншого елементу людського буття, то це примушує використовувати для його означення іноетнічні поняття, а отже — сприймати і розуміти світ чужими очима, що порушує цілісність духовної етнокультури;

культуротворча і етнозберігаюча функції мови розкриваються у формулі: «Мова творить народ, а народ —мову». Мова — це першоелемент культури, джерело і засіб створення культурних цінностей, основа образотворення в художній літературі. Забезпечуючи цілісність і структурну гомогенність етнічної культури, високорозвинена мова створює підґрунтя для культурного піднесення народу. Зазіхання на мову чи культуру автоматично загрожує руйнуванням чи знищенням одного із цих феноменів. Будучи запорукою збереження чистоти і незнищуваності культури етносу, мова виступає важливим чинником, що забезпечує безперервність культурогенезу, нагромадження культурного досвіду, утримання в єдиному духовному полі національної культури представників певного етносу не лише на території його проживання, але й за її межами;

ідентифікуюча— це одна з найважливіших етнічних функцій мови, що забезпечує вираження етнонаціональної належності особи. Вона номінує й одночасно ідентифікує належну до народу особу (англійця, грека, українця, турка, росіянина тощо). Забезпечуючи функціонування соціального, культурного, економічного, політичного виявів етнонаціонального організму, мова, таким чином, виступає свого роду «етносоціальним паспортом», в якому відображені всі його основні параметри. З-поміж різних елементів духовної та матеріальної культури етносу мова чи не найбільшою мірою «етнічно маркована», бо вона не лише відтворює окремі сторони життєдіяльності народу, але й виступає однією із найсуттєвіших етнічних ознак. Разом з тим не можна повністю ототожнювати мовну ознаку (володіння мовою) з етнічною ідентифікацією, зокрема й з українськістю, оскільки людина через різні обставини може й не володіти рідною мовою, але при цьому самоідентифікуватися як українець;

інтегративна функція мови сприяє консолідації етносу, розділеного державними кордонами, поєднуючи його більшою мірою, ніж соціальна, релігійна, партійно-політична належність чи навіть спільність історії. За своєю значущістю для збереження людського суспільства вона поступається лише генній (кровній) спорідненості, адже після генетичного коду (генна пам’ять) найбільшу вагу для його єдності має мовний код, що забезпечує збереження етносоціальної пам’яті. Реґулюючи життєдіяльність народу та посилюючи його прагнення до самозбереження, мова консолідує етнос, націю у часі й просторі, тому духовні поводирі постійно зверталися до неї як до животворного джерела повноцінного розвитку, основи духовного багатства;

дезінтеґративна (розмежувальна) функція мови має як позитивний, так і неґативний вплив на етнокультурний розвиток. Нерозуміння одним народом (особою) мови іншого народу може перешкоджати контактам між ними ще більшою мірою, ніж державнополітичні кордони. З іншого боку, мова виступає одним із головних захисних бар’єрів, що, стримуючи змішування етносів, запобігає виникненню «поліетнічних химер», в яких чужі, прийшлі ззовні елементи «ссуть кров зі здорових етносів» (Л. Ґумільов). Водночас незнання чи погане володіння мовою своєї нації посилює її внутрішню дезінтеґрованість, часто спричиняючи поділ за мовною ознакою.

Важливі характеристики мови як властивості етносу розкриваються через низку понять і категорій. Серед них одне із найважливіших місць посідає поняття рідна мова, під яким розуміємо мову пращурів, мову нації, що пов’язує людину з минулим, сучасним і майбутнім свого народу та його культурним надбанням. У духовній спадщині всіх народів поняття рідна мова розуміється ширше, ніж просто засіб комунікації, йому надається особливого інтимно-емоційного змісту, воно розглядається як важливий засіб і джерело формування національно-патріотичних почуттів, відданості ідеалам нації та високих устремлінь. Саме тому в художній творчості рідна мова поетизується поряд із такими образами, як рідний край, материнська любов, батьківська хата тощо.

Від рідної мови слід відрізняти поняття національна мова, яке попри різні суперечливі тлумачення завжди означає мову як засіб усного та писемного спілкування нації, її єдину літературну мову. Ширшою історичною детермінованістю визначається поняття державна мова. Якщо в багатонаціональній країні статус державної закріплений за мовою більшості населення, то в такому випадку вона фактично виступає і національною мовою (мовою нації). Стосовно ж українського народу, який протягом багатовікової історії був позбавлений власноїдержавності, зміст цих двох понять не завжди співпадав. Мова української нації не завжди функціонувала як державна, бо витіснялася мовами пануючих державно-політичних утворень, які таким чином домінували в органах управління, закладах освіти та культури.

Через ідеологічну заанґажованість ще більш складним і заплутаним у вітчизняній науковій традиції є поняття мова міжнаціонального спілкування. В умовах радянської дійсності її функції виконувала російська мова, яка, виступаючи мовою-посередником, домінувала над національними мовами, обмежуючи сферу їх застосування та загальну значущість. У такому розумінні вона, по суті, виконувала роль мови метрополії в колоніальній імперії. Нав’язувана за цих обставин двомовність була явищем неприродним, бо слугувала не покращенню комунікації між представниками різних етнічних спільнот, а була державною політикою, спрямованою на витіснення української мови як з публічної, так і з родинної сфер; у громадських закладах та сім’ї українець починав спілкуватися із українцем не рідною мовою, а російською. Це породило комплекс «мовної меншовартості», найвиразніше він проявляється в явищі, коли в процесі спілкування українці починають переходити на мову співрозмовника (наочний приклад цього подають диктори українського радіо і телебачення). Це також свідчить про «мовнопсихічну» слабкість й поступливість, низький рівень мовної культури і поведінки.

Творячи свою духовну культуру, кожна людина, етнічна спільнота, нація самовиражаються передусім у мові, тому слід дбати про рідну мову як засіб внутрішньої комунікації та консолідації, збереження внутрішньої цілісності, нагромадження знань і плекання культурних цінностей. Кожна спільнота у своєму розвитку повинна сповна використовувати всі названі етносоціальні функції мови. Нехтування хоча б однією із них зменшує престижність мови, а намагання надолужити цю прогалину призводить до використання чужих мов. Зневага рідномовних обов’язками послаблює живучість і опірність народу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Вам также может понравиться...