Українська етнологія

Народність. Поняття народ має соціальний та геополітичний характер, тому в зарубіжній соціології й етнології воно вживається як синонім до слова «народність». Окремого відповідника поняттю «народність» в іноземному науковому лексиконі фактично не існує. Проте в пострадянській літературі цей термін залишається одним із найживучіших «термінологічних атавізмів», який найбільш активно застосовується при вивченні етнічних процесів X—XIX ст. Виходячи з формаційного членування історичного процесу, з другої половини 1940-х років радянські історики та етнографи стали визначати народність як рівень етноісторичної зрілості, що відповідає першому етапові класового суспільства (починаючи з рабовласницького). Відтак і сьогодні народностями називають людські спільноти, які виникли на основі злиття племінних об’єднань, передували націям і мали такі риси, як спільність мови, території, економічних і культурних зв’язків. Отже, згідно з таким підходом категорія «народ» повинна означати державну, а «народність»—етнічну належність населення.

Ще одним, «найвищим», типом етнічних спільнот вважається нація, але цей феномен настільки важливий, складний та суперечливий, що потребує окремого розгляду.

Вірогідно, що запропоновані дефініції різних типів етнічних спільнот не є абсолютно* досконалими, тож закономірно, що вчені різних напрямів продовжують теоретичне опрацювання цієї проблеми. Проте викладена етнічна типологізація дає важлий ключ для глибокого й адекватного розуміння широкого комплексу питань, що вивчає українська етнологія.

Проблему формування модерних націй, як і сам феномен нації, вивчає соціологічна дисципліна націологія. Приділити окрему увагу розкриттю суті цього поняття змушують як уже згадувана термінологічна плутанина, що має місце в публічному лексиконі й науковій літературі, так і питання, яке стосується співвідношення етнічного й національного феноменів. Перший пов’язаний із цим парадокс криється втому, що в більшості європейських мов на означення понять «народ» і «нація» застосовуються різні слова, наприклад, в англійській — «Реоріе» — «Nation», у французькій — «Реіріе» — «Nation», в італійській — «Ророіо» — «Nazione» тощо, але на практиці в них, як і в українській мові, часто вкладається схожий зміст або ж вони взагалі вживаються як синонімічні. Тут доречно нагадати, що походження слова «нація» пов’язують із римською богинею народження Нацією (Natio), тому в первісному вигляді воно має багато значень — «народження», «походження», «рід», «плем’я», «народ», «чужинець» та ін.

У науці не існує вичерпного визначення поняття «нація», що зумовлено низкою суб’єктивно-наукових та суспільно-об’єктивних причин. Головна з них полягає в тому, що ознаки нації як історичної спільноти людей змінювалися на різних стадіях її виникнення і розвитку. Великий вплив на вивчення цього явища мали ідеологічні та етнополітичні доктрини: в радянській науці, наприклад, нація розглядалася передусім як соціальний організм, а в західноєвропейській — як політичний. Зважаючи на вказані й інші фактори, дедалі більше вчених починає висловлювати сумніви щодо можливості вироблення якогось «оптимального» визначення нації. Це, безумовно, не означає відмови від вивчення цього феномену взагалі, а примушує шукати найприйнятливіші дефініції, які могли б передати його сутність та основні смислові характеристики.

Проблема нації лежить у предметному полі багатьох наук, які зі своїх позицій розкривають її властивості. Своє розуміння націїтакож витворилося в межах різних наукових напрямів і шкіл.

Так, представники психологічної теорії вважають, що «нація — це душа, духовний принцип» (Е. Ренан), та розглядають її як «сукупність людей, пов’язаних спільністю характеру на ґрунті спільної долі» (О. Бауер). Суть культурологічної теорії нації передає визначення, запропоноване Р. Шпринґером, який вбачав у ній «союз однаково мислячих і розмовляючих людей» та «культурну спільність групи сучасних людей, не пов’язаних із землею». Під впливом західної, насамперед американської, соціології багато сучасних українських учених феномен нації намагається прямо пов’язати з державно-політичними інститутами. При детермінуванні її сутності часто за основу береться веберівське визначення нації як людського співтовариства, об’єднаного спільною мовою, територією, звичаями, долею, яке прагне до створення власної держави.

Етнологічна теорія нації, на відміну від вищеназваних конструкцій, вказані риси нації пов’язує з етнічними ознаками, зокрема зі спільним походженням та етнічною самосвідомістю. Зі схожих позицій сутність нації визначив А. Сміт, який характеризує її як «сукупність людей, що мають власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову громадську культуру, спільну економіку та єдині права й обов’язки для всіх членів».

Ще один парадокс переосмислення проблеми нації в сучасній українській суспільній думці полягає в тому, що, попри намагання надати їй якісно нового високопатріотичного звучання, в основу тлумачення цього поняття береться визначення, яке, спираючись на ідеї відомих марксистів, ще 1913 року дав Й. Сталін. Воно звучить так: «Нація — це усталена спільність людей, яка склалась історично, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя й психічного складу, що виявляється в спільності культури». Під вивіскою «марксистсько-ленінське визначення нації» протягом семи десятиліть воно незмінно побутувало в радянській академічній та навчальній літературі. З першого погляду, нібито «схоплюючи» головні ознаки нації, це визначення видається доволі струнким і прийнятливим. Але саме в цьому криються його догматизм і реакційність, адже твердження, що «лише всі разом взяті» ознаки забезпечують існування нації, давало підґрунтя для абсолютизації класового чинника та класової боротьби, що призводило до недооцінювання національного фактора. Це відкривало шлях штучному поділові народів-етносів на «державні» й «недержавні», а відтак створювало ідейну основу для збереження існуючого радянського режиму.

Західна соціологія у підходах до визначення нації менш категорична і більш гнучка. Найавторитетніші американські словники й енциклопедії, зазначаючи, що це «велика спільність людей» чи «населення певної території», вказують, що нації властиві одна чи кілька таких ознак, як мова, культура, релігія, суміжна територія, політичні та інші інститути тощо. Останнім часом, зокрема і в пострадянських країнах, посилилася тенденція щодо біологізації феномену нації, яка нібито повинна обов’язково ґрунтуватися на «кровній чистоті», тому належність до неї інородців недопустима, бо це загрожує збереженню національного генофонду. Такі підходи незмінно призводять до расизму, тож не мають нічого спільного з науковими пошуками шляхів вирішення цієї проблеми.

Надаючи важливого значення ознакам етнічності (мова, територія, культура, самосвідоміть тощо) у формуванні нації, сучасна етнологія не абсолютизує їх, а розглядає у нерозривному взаємозв’язку з соціально-економічними, політичними і правовими чинниками. Саме державні та інші політичні інститути значною мірою забезпечують досягнення вищої й особливої стадії зрілості етносу — нації, яка складається на основі національної культури, свідомості та визнання національно-державної символіки. Державні інститути сприяють територіальній і господарській консолідації спільнот та усвідомленню ними своєї відмінності від інших суспільностей. Відомий німецький філософ Й. Гердер відзначав, що субстанцією (сутністю; тим, що лежить в основі) кожної нації є певний етнос як група людей, що має власний народний чи національний дух.

З іншого боку, частина етнологів справедливо критикує присутню в сучасній політології тенденцію щодо абсолютизації ролі держави як обов’язкового атрибута існування нації. Такий однобічний підхід спростовує сама історія України, бо, перебуваючи в складі різних державно-політичних систем, українці продовжували боротися за своє національне самовизначення та відновлення державності. Отже, не стільки держава є визначальним чинником творення нації, скільки соціально-економічна та політична розвиненість етносу потребує як зовнішніх атрибутів держави, так і всієї системи державних установ (М. Тиводар). Феномен націотворення не можна зводити лише до шляху, яким відбувалося формування нації в західних країнах, тобто до політичної сфери, бо, крім етнічного фактора, вагому роль у цьому процесі відігравали економічні, соціальні й духовні чинники.

До однієї з найскладніших в етнології можна віднести проблему співвідношення етнічного та національного феноменів.

А. Сміт указував, що хоча між етносом і нацією існує «величезне історичне перекривання», ці поняття суттєво відрізняються одне від одного. Так, окремі індивіди чи групи, що входять до складу того чи іншого етносу, не обов’язково повинні проживати на «своїй» території (батьківщині), а їхня культура не завжди повинна мати громадянський характер, тобто бути спільною для всіх членів. Представники етносу часто не мають спільного поділу праці, єдиної економіки, юридичиних прав та обов’язків через те, що проживають у межах різних державно-політичних систем. З іншого боку, нації для своєї ідентифікації не потребують таких ознак, як кровна спорідненість, спільність мови і культурно-господарського типу, та інших рис, необхідних для ідентифікації етнічної суспільності.

Присутні в зарубіжній соціології та суспільній практиці підходи, згідно з якими нація ототожнюється з державно-політичним організмом, а національна належність — із громадянством, у 1990-х роках стали знаходити місце і в українських гуманітарних науках. Це зумовило широке застосування такоїдещо штучної категорії, як «етнонація», під якою, наприклад, розуміють «таку етнічну групу, котра намагається досягти в країні гідного політичного статусу та задоволення своїх особливих прав» (А. Пономарьов). Не менш заплутані дефініції пропонуються для визначення словосполучення «нація—етнос», яке з кінця XIX ст. також побутує в західній науці.

Серед головних факторів, що забезпечують досягнення нижчими етнічними типами рівня зрілості нації, є рівною мірою як етнокультурна (мова, звичаї тощо), так і політична уніфікація. Обидві вони здійснюються через державно-політичні інституції, систему освіти, ринкову економіку і т. ін. Ці чинники по-різному діють на окремих етапах націотворення. Отже, порівняно з етнічним утворенням, національна спільнота більш гомогенна (цілісна), бо вона сконсолідована єдиним суспільно-політичним устроєм та однією унормованою культурою у найширшому загальноцивілізаційному розумінні цього поняття. З огляду на це націотворення можна вважати продовженням процесу етногенезу, хоча між ними немає прямолінійного зв’язку (Ю. Римаренко). Нація не є безпосереднім продуктом етногенезу, бо саме на етапі націогенезу через політичні, економічні й культурні державні інститути різнорідні етнічні спільноти (групи) зазнають суттєвих змін, досягаючи якісно нового рівня інтеграції, притаманного нації.

Існуючий у науці та суспільній практиці поділ націй на етнічні (моноетнічні), поліетнічні та політичні визначається питомою вагою в їхньому складі різних етнічних груп. В етнічних (моноетнічних) державах представники одного етносу становлять абсолютну більшість нації (наприклад, в Італії проживає 98% італійців). Проте у більшості (до 90%) держав сучасного світу представники різних етносів становлять значний відсоток їхнього населення, тому вони мають поліетнічний характер. У деяких із них, зокрема й Україні, вирізняється т. зв. титульний етнос (етнос-народ). Здебільшого це найстарший (або ж автохтонний) і найчисельніший етнос, що визначає і робить головний внесок У розвиток різних суспільних сфер. Він, як правило, дає своє ім’я державі, а також її головним атрибутам—території, кордонам, офіційній мові спілкування, урядові й парламенту, економічній та фінансовій системам, зовнішньополітичним зносинам тощо. В поліетнічних країнах, де немає такого титульного етносу, існує політична нація. її класичним зразком є С1ІІА, де, крім формальних претензій індіанців, на роль титульного етносу не може претендувати жодна з етнічних груп.

Зважаючи на окреслені положення, стає зрозумілою наукова необґрунтованість таких словосполучень, як «національна меншина», «національні стосунки» іт. ін., замість яких слід уживати поняття «етнічна меншина», «етнічні стосунки» тощо. Це ж стосується і терміну «національна держава», який у буквальному розуміні, на практиці, повинен означати, що все населення в межах державних кордонів має спільну етнічну культуру.

З таких позицій не слід також отожнювати поняття «етнічна група» та «етнічна меншина». В сучасному науковому та суспільному лексиконі вони часто вживаються як синонімічні, проте перше має ширший загальноісторичний зміст. Під етнічною групою розуміємо тип етнокультурної спільноти, що визначається такими параметрами, як спільність мовних і расових ознак, релігійних вірувань, країни походження, а також усвідомленням відмінності від іншого суспільного оточення. Етнічні групи «історичні» втому розумінні, що кожна з них виникає, розвивається та може зникнути через певні історичні обставини, а також через переривання ланцюга історичної пам’яті, необхідної для власного самозбереження.

Вивчення феномену нації, як і проблеми її співвідношення з етносом, потребує подальших поглиблених студій не лише в межах етнологічної, але й інших гуманітарних наук. Вірогідно, що досить плідними можуть бути творчі пошуки в напрямі дослідження окремих, зокрема й української, націй та етносів і створення на такій основі узагальнюючих концепцій, які пропонували б свої дефініції та підходи розуміння цих суспільних феноменів.

Література: Бочковський О. Вступ до націології. — К., 1998; Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М., 1983; Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. — М., 1997; Дашкевич Я. Основні етапи історії української нації. Міфологізація і деміфологізація // Родовід. — 1991. — Ч. 2; Етнічний довідник: у 3-х частинах. — К., 1996; Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали. — К., 1993; Етнос і соціум: К., 1993; Кафарський В. Нація і держава: Культура, Ідеологія, Духовність. — Івано-Франківськ, 1999; Лозко Г. Етнологія України. — К., 2001; Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996; Нельга О. Теорія етносу. — К., 1997; Обушний М. Етнос і нація: проблеми ідентичності. — К., 1998; Павленко В. Н. Факторы етногенеза. — Харьков, 1993; Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України. — К., 1996; Садохин А. П., Грушевицкая Т. Г. Этнология. —М., 2000; Свод этнографических понятий и терминов. — М., 1986; Сміт Ентоні. Національна ідентичність. — К., 1994; Степико М. Буття етносу. — К., 1998; Тадевосов Г. Т. Этнология. Словарь-справочник. — М., 1998; Тиводар М. Етнологія. — Ужгород, 1998; Українці. Історико-етнографічна монографія удвох книгах. —Опішне, 1999; Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — К., 1990; Этничность в постсоветском пространстве: роль в обществе и перспективы. — К., 1997.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...