Українська етнологія

Тенденція до взаємодії представників різних антропологічних типів, що належали до головних євразійських етнічних масивів, на території України ще більше поглиблюється у II тис. до Н. X., в добу бронзи. Це викликало якісні зміни в складі населення її окремих областей. Людність Північного Причорномор’я (носії катакомбної культури) спочатку складалася з нащадків ямниківта кемі-обинців, але їх поступово витіснили широколиці масивні прибульці з Північного Кавказу, що суттєво вплинули на загальну етнокультурну ситуацію у цьому регіоні. На Лівобережжі індоєвропейські племена, що належали до одного з варіантів середземноморського типу (середній зріст, вузький ніс на високому вузькому обличчі), в 16 ст. до Н. X. змінили племена зрубної культури, які походили з Поволжя та камсько-окського межиріччя, але, поширившись у всьому східноєвропейському регіоні, зазнали чималих змін у своєму фізіологічному типі. Самі ж «українські зрубники» були людьми високого зросту із середньою довжиною обличчя. На фізичному типі мешканців Подністров’я вже в цей час позначився зв’язок із фракійським світом (ця тенденція зберігалася і надалі), тож вони характеризуються як масивними, так і грацильними антропологічними ознаками. Людність Прикарпаття, Побужжя та суміжних з ними районів Волині і Поділля була одним з етнічних відламів північної групи індоєвропейців, що обіймали частину Центральної, Північної та Західної Європи. Ці давні пращури слов’ян, балтів, германців мали середній зріст, вузьке обличчя із різковипнутим носом.

Понад тисячолітня доба заліза залишила чимало «білих плям» на антропологічній мапі України, що передусім стосується протослов’янської етногенетичної лінії. Скіфи, які опанували Північне Причорномор’я, належать до типових європеоїдів, тож для них характерна видовжена черепна коробка, середнє за довжиною, добре профільоване обличчя із середніх розмірів носом. У сарматських племен, що прийшли їм на зміну, чітко простежуються морфологічні компоненти, властиві східним народам Поволжя та Казахстану.

 

Вчені вказують, що протягом перебування на теренах України скіфських племен іноетнічна домішка в їхньому морфологічному типі була незначна (Т. Кондукторова). Це може опосередковано підтверджувати нерозвинутість (а то й повну відсутність) шлюбних стосунків скіфів з носіями чорноліської (між Дністром і Ворсклою), зарубинецької, пшеворської та липецької (Волинь, Закарпаття, Прикарпаття, Поділля) культур, що, як відомо, пов’язуються з протослов’янами. В останніх, як уже згадувалося, існував обряд трупоспалення (зберігся до часу прийняття християнства), тому про їхню будову тіла майже не маємо відомостей. Ця причина також ускладнює антропологічну характеристику носіїв черняхівської (II — початок VI ст.) та празької (V—VII ст.) культур. Вони мали поліетнічний характер, отже, вплив сарматів і ґотів на їхній фізичний тип був зовсім незначний.

Багатосотлітню прогалину в антропологічній історії України можна прояснити, спираючись на аналіз спадковості морфологічних ознак, що дозволяє вченим простежити лінію етногенетичної наступності від населення бронзової і залізної доби через черняхівців до літописних племен та їхніх нащадків.

Праслов’янський етнічний масив, як і людність племінних об’єднань VIII—IX ст. та Київської Русі, не був однорідний в антропологічному відношенні, бо, розташовані на величезній території, вони тією чи іншою мірою були приречені на постійні контакти з іншоетнічними спільнотами. Таким чином, властива всьому східнослов’янському суперетнічному масивові відносна масивність будови тіла, однією з визначальних рис якої є широколицість, водночас передбачає наявність специфічних пропорцій його окремих частин, насамперед лицевого скелета.

Поляни мають найбільше схожих морфологічних рис із черняхівцями, хоча припущення вчених, буцімто вони прямі пращури полян, є перебільшенням, оскільки людність Середньої Наддніпрянщини також відчула вплив масивного компонента носіїв празької культури. Від грацильних високолицих і вузьконосих черняхівців полян та сіверян відрізняють відносно низьке середнього розміру обличчя з помірним виступанням досить широкого носа. Ці морфологічні ознаки властиві також населенню інших племінних об’єднань, а притаманна їм широколицість найвиразніше простежується у нащадків волинян і деревлян. За цією ознакою та великими розмірами черепа вони наближаються до масивних північних європеоїдів, зокрема балтських та західнослов’янських племен. Коріння такої балто-слов’янської етногенетичної спільності слід шукати серед неолітичних племен, що проживали у Східній Європі та Південній Балти ці, а також у взаємозв’язках полян і деревлян з ятвігами на Правобережному Поліссі.

Антропологічні дані підтверджують свідчення літописних джерел про тісні стосунки слов’ян з представниками східних кочовиків на Середній Наддніпрянщині. Важко відстежити наслідки кровозмішування слов’ян з печенігами, бо останнім також були властиві риси південних європеоїдів. Проте серед русичів чітко простежується половецька домішка, яка найвиразніше проявляється у різко випненому носі на високому широкому сплющеному обличчі. Так само не викликає сумнівів присутність у давньоруському морфологічному комплексі і варязького (германського) компонента, який викликав тенденцію до зниження черепної кришки, звуження носа та видовження черепа з високими орбітами. Проте це явище ще не дозволяє робити якихось узагальнюючих висновків, адже у слов’янському етнічному масиві германські морфологічні риси проявляються надто спорадично, нерівномірно, тому ця проблема потребує додаткового вивчення.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...