Українська етнологія

Угорщина. Незважаючи на тривалу асиміляцію, свої етнокультурні риси зберегла нечисленна (за неофіційними даними, 4 тис. осіб) автохтонна група українців Угорщини, яка проживає в басейні середньої течії р. Тиси. її представники називають себе «русинами» і на побутовому рівні спілкуються русинським діалектом, в основі якого лежать лемківські говірки південно-західної групи української мови. Окрім цього, молода і нечисленна українська діаспорна група проживає в Будапешті.

Польща. Близько 300—350-тисячна громада українців Польщі складається з автохтонного населення та діаспорної групи. їхня етнічна самоідентифікація доволі прозора, проте на характері етнокультурного розвитку українців особливо негативно позначилися складні й драматичні стосунки з представниками титульного етносу.

У межах сучасних кордонів Південно-Східної Польщі проживає автохтонне українське населення Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння, яке в 1945—1947 рр. зазнало масових переселень і депортацій. Після 1956 р. на ці етнічні землі повернулося лише 20 тис. українців, а близько 200 тис. осіб залишилися розкиданими в північних і північно-західних областях держави з переважаючою польською більшістю. Нетривале відродження української етнічності в Польщі в 60-х роках уже в наступному десятилітті змінилося її черговим занепадом, спричиненим реалізацією етнополітичної доктрини щодо створення однонаціональної держави. Відсутніть етнічної толерантності титульного етносу, а також слабкість зв’язків з Україною зумовлювали прискорену асиміляцію розпорошених на території держави українців. Лише в 90-х роках зусиллями громадських об’єднань почалося поступове відновлення їхньої етнічної самосвідомості.

Проблема етнокультурного розвитку українського автохтонного населення і діаспорних груп у країнах Східної та Центральної Європи потребує подальшого глибокого неупередженого вивчення. При цьому слід враховувати особливості їхнього етногенетичного становлення, а також суспільно-політичні фактори, що впливали на характер самоідентифікації та формування етнічної свідомості цієї численної частини українського етносу.

Східна діаспора

Особливості етнічного розвитку східної діаспори зумовлені такими головними факторами. На основі трьох вищезгаданих еміграційних хвиль сформувалася західна діаспора, а переселенський рух українців на схід, передусім углиб Російської імперії, мав значно ширші хронологічні межі, що суттєво вплинуло на їхню подальшу долю. Протягом десятиліть перебування на спільному пострадянському просторі відбувалася прискорена інтеґрація українців у місцеве іншоетнічне середовище. Як наслідок—після проголошення Української держави українська діаспора в Російській Федерації (РФ) та інших пострадянських країнах переживає доволі складні процеси відновлення своєї етнічності. Це, зокрема, проявляється в характері асиміляції, що здійснювалася не стільки титульними етносами, скільки радянською ідеологічною машиною у формі тотальної русифікації. Зрештою, у багатьох пострадянських країнах, передусім у РФ, українці є автохтонним населенням, що споконвіку проживає на власних теренах, плекаючи самобутні етнокультурні традиції.

Росія. Українська діаспора в Російській Федерації найчисленніша в світі, на її формуванні позначилася вся складність і трагічність багатовікових українсько-російських стосунків. З одного боку, східнослов’янська спорідненість і конфесійна єдність, що були основними елементами етнічної ідентифікації, сприяли збереженню окремішності від поляків, турків та різних іншоетнічних спільнот. Але, з другого, постійні суперечності з Польщею, Туреччиною та іншими державами, що зазіхали на українські території протягом XIV—XIX ст, посилювали симпатії українського населення до «єдиновірної» Московії. На такому тлі, як уже показувалося, не припинялися міграційні потоки українського селянства та козацтва, які, заселяючи безкраї простори Російської імперії, формували українську діаспору.

Взаємозв’язки українців із різноетнічним субстратом Російської імперії обопільно позначалися на їхній культурі, ментальності, побуті. Таким чином, у Тобольсько-іртиському межиріччі, де проживало 100 тис. українців, виник самобутній етнографічний і господарсько-культурний комплекс т. зв. сибірських українців. Водночас тривалі контакти з російським етносом, з одного боку, та майже повна відсутність зв’язків із батьківщиною, з другого, ускладнювали етнічну консолідацію українців, що так і не набула конкретних завершених форм. Невиразність етнічної самоідентифікації українців яскраво проявилася в поширенні таких регіональних назв, як «черкеси» (Курщина, Вороніжчина), «хохли», «малороси» та ін. Часто вони іменувалися за назвою губерній, звідки приїжджали — «київські», «полтавські» і т. ін. Процеси асиміляції протікали повільніше у реґіонах більш компактного проживання українців. Так, на величезній лісистій площі розміром 1 млн. кв. км, розташованій на півдні Далекого Сходу, в басейні Амуру та на узбережжі Тихого океану, виникло поселення під назвою «Зелений Клин» («Зелена Україна»), де українці довгий час становили етнічну більшість.

Найістотніших змін українська діаспора в Росії зазнала у XX ст. Лише між переписами 1926 і 1939 років її чисельність зменшилася з 7,9 до 3,2 млн. осіб. Окрім масових сталінських репресій, це явище передусім було зумовлене причинами етнонаціонального характеру: тотальним погромом культурно-національних закладів, масовою міґрацією з села, що залишалося форпостом збереження української етнічності, до русифікованого міста; змішаними шлюбами тощо. На такому тлі відбувся злам у свідомості українців, що проявився в переконанні неможливості зберегти етнокультурну самобутність. Відтак, ментальність української людності просякала радянська політика денаціоналізації та українофобії. Отже, «раптове зникнення» 4,7 млн. українців (найбільше це стосується українсько-російського етнічного пограниччя) насамперед пояснюється тим, що називати себе «українцем» тоді було невигідно, а то й небезпечно. Таким чином, вони «мирно розчинялися» в «безмежному російському морі». Зважаючи на такі обставини, не відповідають дійсності офіційні дані, нібито на 1989 р. у Російській Федерації проживало 4 млн. 363 тис. етнічних українців, з яких 42,8% за рідну вважали мову свого етносу. Насправді ж осіб українського походження мало бути принаймні вдвічі більше.

У 1990-х роках відкрилися нові потенційні можливості для розвитку української діаспори в Росії. Важливе підґрунтя для цього дають законодавча база, а також українська преса, діяльність понад 90 національно-культурних організацій тощо. Проте перспектива утвердження української етнічності яку РФ, так і в інших пострадянських країнах не виглядає занадто оптимістично. На відміну від більшості західних країн, східна діаспора здебільшого відчуває неґативну реакцію етносоціального середовища на будь-які прояви української ідентичності. З другого боку, вона ще не виробила чіткої стратегії етнонаціонального відродження; поки що лише невелика частина українців відчуває потребу в підтримці зв’язків зі своєю етнічною батьківщиною та наданні їй моральної допомоги.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...