Українська етнологія

Українське автохтонне населення і діаспорні групи в Східній і Центральній Європі

Складною і багатогранною є проблема розвитку українців, що проживають на своїх етнічних землях, які, перебуваючи поза межами української державної території, переважно входять до складу держав Східної та Центральної Європи. Ця автохтонна українська людність, як відзначалося, не вважається діаспорою, але до неї належать пізніші українські емігранти та їхні нащадки. Українські автохтони тут проживають в поліетнічних ареалах, куди часто прибували й українські емігранти, які водночас також живуть розпорошено в країнах названого регіону Ці та інші обставини зумовлювали специфічні прояви етнонаціональної ідентифікації та свідомості серед цієї частини українського етносу.

Румунія. Неофіційна статистика нараховує в Румунії близько 200 тис. осіб українського походження, а офіційна — до 66 тис. Основна їхня частина досить компактно проживає у Південній Буковині, на Мараморощині, у Східному Бататі, Північній Добруджі. Безперервна слов’яно-руська (українська) етногенетична лінія у Східному Бататі і Північній Добруджі прослідковується з XV ст, а на Буковині й Мараморощині, що є українськими етнічними теренами,—з XII ст, тобто часів, коли ще не було ні Румунії, ні її попередників Валахіїта Молдови.

У чотирьох названих регіонах — Південній Буковині, на Мараморощині, у Східному Бататі, Північній Добруджі існує 16 сіл, де українці становлять 90% населення, 13 сіл, де вони становлять від 50 до 90% людності, а в ЗО селах — 20—50% мешканців. З етноісторичного погляду цих українців можна умовно поділити натри основні групи: 1) автохтонне населення; 2) нащадки запорозьких козаків, які в останній чверті XVIII ст. заснували Задунайську Січ у Північній Добруджі. Поряд із пізнішими українськими переселенцями тут нині вони мешкають у ЗО т. зв. слободах; 3) вихідці із Закарпаття, які в другій половині XVIII ст. заселили Східний Батат.

Етнокультурний розвиток українців Румунії супроводжувався хвилями почергового посилення етнічності, яке змінювалося наступом асиміляції. У 1920—30-х роках згідно з урядовою етнополітичною доктриною українці були оголошені «рутенізованими румунами, які втратили рідну мову». Післявоєнний спалах етнокультурного відродження, досягнувши свого апогею на межі 1950—60-х років, знову змінився асиміляційним тиском, коли під пресом політики гомогенізації нації українці були змушені відмовлятися від своєї етнічної самоідентифікації. Активні процеси відновлення етнічної свідомості у 1990-х роках принесли вражаючі успіхи — нині близько 90% українців Румунії вважають українську мову своєю рідною.

Словаччина. Суперечливі процеси відновлення етнічної ідентичності українців Словаччини зумовлені комплексом складних причин етноісторичного характеру. На перешкоді їхній інтеграції передусім став внутрішній розкол, який проявляється в наявності двох самоназв. Із 32 тис. осіб українського походження, які нині проживають у цій країні, 54% вважають себе русинами, а решта — українцями. Русини (тотожні назви «руснаки», «угророси», «карпатороси») не визнають своєї належності до українського етносу, доводячи, що вони є окремим слов’янським народом.

Та частина українців Словаччини, що ототожнює себе з українським етносом, виступає за рівноправність застосування обох назв: «русини» — як історичної та «українці» — як сучасної, тому вони переважно іменують себе «русино-українцями». Певну плутанину в це питання вносить ще й той факт, що в офіційному мовленні та в науковій літературі русинами-українцями часто називають все українське населення Словаччини. Починаючи з 1920-х років, поглибленню такого розколу певною мірою сприяли державно-політичні чинники. Уряд офіційно визнав існування відмінної від українців етнічної групи русинів і здійснює окреме фінансування їхніх громадських інституцій.

Внутріетнічний розкол серед українців Словаччини має глибоке історичне коріння. До русинів насамперед зараховує себе автохтонне українське населення Пряшівщини — північно-східної частини Словаччини, яку вчені вважають «найзахіднішим відтинком» української етнічної території. Етногенетичні процеси в цьому реґіоні простежуються з другої половини І тис, а на їхній розвиток активно впливали угорські племена та інші спільноти. Русинами також частково вважають себе потомки прибулих за міжвоєнних років емігрантів із Закарпаття, яке тоді було автономним краєм у складі Чехо-Словаччини під назвою «Закарпатська Русь». З другого боку, нащадки прибулих тоді ж галичан разом із переселенцями середини 40-х років ідентифікують себе з українцями.

Важливою підставою для внутрішньої інтеграції українського населення Словаччини є його компактне проживання — 96% русинів і 90% українців мешкають у Пряшівщині. Але через внутрішній розкол та зовнішньополітичні обставини воно зазнало потужної асиміляції. Мова словацьких українців (русинів) належить до лемківської (русинської) говірки південно-західної групи, яка має багато запозичень з угорської, словацької та німецької мов. На побутовому рівні лемківською говіркою розмовляють 87% русинів та українців, словацькою мовою — 6%, а українською літературною мовою —лише 2%. Багато сіл, що колись мали український характер, внаслідок напливу іншоетнічного елементу перетворилося на українсько-словацькі. На зміну етнічної самоідентифікації впливала офіційна пропаганда, що сіяла почуття постійного страху перед можливою депортацією українського населення зі .своїх осель, як це трапилося з українськими лемками Польщі.

Багато угорських дослідників вважає, що характер міжетнічних відносин на Пряшівщині визначає не стільки етнічна, скільки релігійна належність. Підстави для таких тверджень дає напруженість у стосунках між греко-католиками (українцями) та православними (русинами), тоді як взаємини цих двох етноконфесійних груп із римо-католиками (словаками) здебільшого є добросусідськими.

Незважаючи на таке складне становище, українське населення Словаччини має значні потенційні можливості для збереження та посилення своєї етнічності. Абсолютна його більшість виступає за необхідність розвитку власних етнокультурних традицій та мови. Важливою запорукою для досягнення єдності серед словацьких українців є зміцнення їхніх стосунків з Україною.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...