Тема 7. Українці за межами етнічної території (діаспора)
В основу підготовки цього розділу були покладені теоретичні положення та фактологічний матеріал, викладені в книзі В. Трощинського, А. Шевченка «Українці в світі» (К., 1999), в «Енциклопедії української діяспори» (К., 1995), а також у працях В. Євтуха, В. Кубійовича, А. Шлепакова, І. Буркута, Л. Васильєвої, Ф. Заставного та ін.
Структура кожного етносу визначається певною територіально-просторовою цілісністю, що має свої особливості. Українці в цьому відношенні вирізняються специфічним характером розміщення у світі, адже поряд з «територіальним ядром» — Україною значна частина їх постійно проживає в межах інших держав. Незважаючи на це, більшість українців усвідомлює (самоідентифікує) свою належність до українського етносу, виокремлюючи себе серед інших етнічних спільнот.
Поняття «еміґрація» і «діаспора»
З різних причин протягом тривалого часу українці залишали свою Батькіщину та опинялися на короткий час або ж оселялися на постійне проживання поза межами материнського етнічного реґіону. Головна суть цих процесів, які значною мірою впливали на формування українського етносу, визначається двома основними поняттями: «еміґрація» та «діаспора». Зважаючи на складність і суперечливість визначення суті цих термінів, навколо цієї проблеми тривалий час точаться наукові дискусії.
Поняття еміґрація, еміґрант (від лат. іттідго — в’їжджаю, вселяюся) вказують на тимчасовість виїзду та короткочасність перебування особи за межами своєї рідної землі (держави). У сучасній україністиці визначаються три масові хвилі емігрантського (переселенського) руху.
Перша з них (охоплює період з останньої третини XIX ст. до 1914 р.) мала соціально-економічні причини і відбувалася удвох формах: внутрішнє переміщення в межах Російської імперії та еміграція до заокеанських і європейських країн, що переважно охопила західноукраїнські землі. Друга хвиля припадає на період між двома світовими війнами, в її основі також лежали соціально-економічні мотиви. Третя хвиля відбулася після Другої світової війни і мала політичний характер. Слід зважати на умовність цієї схеми, бо, з одного боку, значні еміґраційні потоки мали місце й раніше, зокрема після невдалого виступу гетьмана І. Мазепи в 1709 р., після скасування Гетьманщини і Запорізької Січі тощо. З другого боку, маємо підстави говорити про «четверту хвилю еміграції», що відбувається в Україні з початку 1990-х років.
Від поняття «еміґрація» вчені відрізняють термін «втеча». Історичні причини, що породжують еміґрацію, органічно пов’язані з характером попереднього розвитку певної суспільності, її минулим та планами на майбутнє. А втечу, як правило, спричиняли події стихійно-епізодичного характеру — погроми, етнічні ворожнечі тощо. В той же час три названі хвилі українського переселенського руху відносяться до т. зв. розливних або дифузних, що за своїм характером близькі до втечі. Суть цих двох форм еміграцій полягає в тому, що вони викликані такими потужними колективними страхіттями й переживаннями, які примушували широкі маси населення залишати рідні терена і рухатися лінією найменшого спротиву в пошуках сприятливіших місць проживання.
