Українська етнологія

Зміни в етнічній структурі України не були також на користь збереження української етнічності. За 1926—1959 рр. відносна частка українців серед її населення збільшилася всього з 75,4 до 76,8% (на 1,4%), причому цей показник зумовлювався суттєвим скороченням чисельності поляків, євреїв та німців. Натомість відносна частка росіян зросла з 8,1 до 16,9%, а представників інших етнічних груп зменшилася з 16,5 до 6,3%.

Кількість росіян на 1000 українців за вказаний період зросла зі 106 до 220 осіб. Таке становище В. Кубійович назвав «демографічною катастрофою», бо втрати українців на їхній етнічній території компенсовувалися росіянами, відносна чисельність яких зростала вдвічі швидше, ніж представників корінного етносу, які й без того піддавалися цілеспрямованій русифікації.

Схожі тенденції етнічного розвитку України зберігалися та поглиблювалися і в прийдешні десятиліття. За 1970—1980 рр. кількість населення УРСР зросла з 47,1 млн. до 49,6 млн., але відносна частка українців зменшилася з 74,9% до 73,6%. Це ж стосується і представників інших етнічних меншин (євреїв, білорусів, молдаван, поляків, болгар, угорців, румунів, греків та ін.), їхня питома вага скоротилася з 5,7 до 5,2%. А кількість росіян за цей час, навпаки, зросла з 19,4% до 21,1%. Це явище передусім зумовлювалося тим, що українці, порівняно з іншими народами СРСР, мали чи не найменший показник природного приросту. Зокрема в УРСР серед українців він становив 10%, а серед інших національностей — 13%. До речі, в інших республіках природний приріст населення становив 15—17%.

Зі стабілізацією суспільно-політичної, ситуації в СРСР знову розпочалася масштабна пертурбація людності подібно до тієї, що мала місце в Російській імперії наприкінці XIX—на початку XX ст. У 1960—70-х роках її специфіка полягала втому, що українці виїжджали на схід з відносно перенаселених і слабо індустріалізованих, але найбільш українізованих в етнічному відношенні районів, їх зазвичай відправляли на цілинні землі та новобудови. Зустрічний потік являли головно росіяни, що прибували до промислових областей України. Вони спрямовувалися на новозбудовані фабрики та заводи, а також займали привілейовані посади державних і партійних службовців. Загальний баланс був не на користь збереження української етнічності, бо на п’ять виїжджаючих українців припадало приблизно шість прибулих росіян.

Це своєю чергою вплинуло на природний приріст населення, бо як у першому, так і в другому випадках головну частку переселенців становили молоді люди віком до ЗО років. Відтак наплив іншоетнічного елементу становив пряму загрозу порушенню ендогамності та внутрішньої однорідності українського етносу через міжетнічні шлюби, кількість яких почала сягати 15—20%. Потомки етнозмішаних шлюбів — поліетнічні марґінали — мали змінений антропологічний тип, а головно легше піддавалися денаціоналізації, причому не з боку титульного етносу, а у формі русифікації, яку нав’язувала радянська ідеологічна система.

У 1950—70-х роках визначилися та поглибилися такі дві тенденції етнічного розвитку окремих регіонів України. Чим більший відсоток становили українці у західній, центральній і північно-східній частинах республіки, тим менше там було росіян. У південній та південно-східній частині спостерігалися зворотні процеси. На зростанні частки українців у західному реґіоні вплинуло виселення звідти у воєнні та повоєнні роки поляків, євреїв і німців. З другого боку, важливою передумовою прискореної русифікації Донецької, Дніпропетровської, Харківської, Одеської областей було те, що відносний приріст росіян тут у 1,5—2 рази переважав приріст українців. Як наслідок—у 70-х роках частка росіян у цих областях коливалася від43до25%. Крим став єдиним регіоном, де на тлі найдинамічнішого зростання загальної чисельності населення (1959 р. — 1,2 млн., 1970 р. —1,8 млн.) кількість росіян (67,3%) перевищила число українців (26,5%). Неґативні наслідки для етнокультурного розвитку українців мало зменшення їхньої питомої ваги у містах.

Внаслідок «інтернаціоналістської» політики представники інших етнічних меншин піддавалися асиміляції не з боку титульного етносу у вигляді українізації, а зазнавали русифікації. За 1959—1979 рр. кількість євреїв зменшилася з 840 тис. у 1,3 раза, з них близько 60% проживали в чотирьох містах — Києві, Харкові, Одесі, Чернівціях. Число поляків за вказані роки зменшилося з 363 тис. у 1,4 раза, найбільше їх мешкало у Житомирській і Хмельницькій областях. Виїзд представників цих етнічних груп за межі УРСР був незначний, отже, вони зазнавали потужної денаціоналізації головним чином через відсутність можливостей для вільного мовного, релігійного та етнокультурного розвитку.

Збільшення у 60—70-х роках загальної чисельності білорусів (з 291 до 406 тис.) зумовлювалося їхнім напливом до промислових центрів. Завдяки природному приростові та протистоянню асиміляції також зросли громади молдаван (з 242 тис. на 18%), румунів (зі 101 тис. на 18%), угорців (з 149 тис. на 10%), болгар (з 219 тис. на 8%). Значна частина цих етнічних груп проживала досить компактно і часто на своїх етнічних територіях, які згідно з тогочасним адміністративним поділом входили до Одеської (Акерманщина— південна Бессарабія), Чернівецької та Закарпатської областей.

Політика штучного переміщення і перемішування етнічних груп населення за допомогою авторитарних методів стала однією зі складових загальної етнонаціональної доктрини СРСР щодо створення нової спільності «радянський народ».

Таким чином, незважаючи на труднощі розвитку та етнодемографічні втрати, український етнос у XX ст. зберіг свою внутрішню цілісність та самобутню ідентичність, що в 1991 р. стало однією з найважливіших передумов для відновлення самостійної і соборної Української держави.

Література: Вівчарик М. М., Падалка С. О Україна в етнонаціональному вимірі. — К., 1999; Гуржій О.І.; Чухліб Т. В. Гетьманська Україна.— К., 1999; Етнографія України.—Львів, 1994; Коралов В. В. Этнокультурные процессы новейшего времени. — М., 1995; Кубійович В. Наукові праці. — Т. 1. — Париж —Львів, 1996; Кульчицький С. В. Україна між двома світовими війнами (1921—1939 рр.). — К., 1999; Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996; Народы Европейской части СССР/Под ред. С. П. Толстова. — М., 1964; Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР. — К., 1965; Наулко В. И. Развитие межэтнических связей в Украине. — К., 1975; Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. —Львів. — 1994; Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. — К., 1998; Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К., 2000; Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К., 1999; Смолій В. А., Степанков В. О Українська національна революція XVII ст. (1648 — 1676 рр.). — К., 1999; Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. — Опішне, 1999.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...