Українська етнологія

Відносно спокійний період етнодемографічного розвитку українського етносу на початку XX ст. змінився добою трагічних потрясінь, спричинених війнами, терором, голодом. Найтрагічнішою за таких обставин видається Перша світова війна, що мала братовбивчий характер: у складі ворогуючих російської та австрійської армій перебувало відповідно 3,5 млн. і 250 тис. українців. Саме тоді російська влада вперше в добу новітньої історії вдалася до масового етноциду українського народу. Про її характер свідчить видана в липні 1914 р. під ґрифом «таємно» брошура «Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние ея, в связи с национально-общественными настроениями». Замість слова «українець» у ній уживався термін «русский злемент», що в кількості чверть мільйона осіб «страждає в усіх відносинах» від засилля поляків та євреїв. У цьому документі стверджувалося, що український табір як «своєрідна течія російського [русского] національного життя» відомий під назвою «українофільства», насправді є «мазепинством», бо він зрадив споконвічні російські витоки.

Керуючись такими настановами, російська адміністрація почала суцільне викорінення «українського духу» в Галичині шляхом ліквідації культурно-освітніх установ, репресій проти національних діячів тощо. За цим наступили дві хвилі депортації, які вчені порівнюють із «великим згоном» 1670-х років. Спочатку вкраїнське населення виселяли за «австрофільські настрої» (лише через Київ углиб Росії відправили 12 тис. осіб), а потім разом із відступаючою російською армією на схід були евакуйовані десятки тисяч українців Галичини, Холмщини, Волині, Поділля.

Політика етноциду українського народу продовжилася на початку 20-х років. Із переходом Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя під владу Польщі десятки тисяч українців були піддані жорстокому теророві, багато з них пережили страхіття таборів полонених та інтернованих. На Радянській Україні в 1921—1922 рр. більшовицька влада спровокувала перший масовий голод, викликаний не стільки неврожаєм, скільки вивозом зерна до Поволжя, а також за кордон. Згідно з новітніми даними, які також фіксують й опосередковані втрати (збільшення смертності, зменшення народжуваності тощо), суспільні катаклізми 1914—1922 рр. спричинили зменшення українського етносу на 6—7 млн. осіб.

За міжвоєнного періоду, розвиваючись у межах різних тоталітарних режимів, український етнос не отримав можливості для поновлення свого потенціалу. Проте західні українці все-таки перебували у кращих етнополітичних умовах, аніж їхні кровні брати в СРСр які, крім тотальної денаціоналізації, зазнали ще й масового фізичного винищення.

На початку 30-х років у західноукраїнському регіоні проживало понад 10,6 млн. населення, де українці становили майже 62%, поляки — 21,2%, євреї— 10,4%, румуни — 2,1%, німці й угорці — по 1,2%, а решту — чехи, словаки та представники інших національностей. Перебуваючи на власній прадідівській території, українська етнічна більшість, однак, не отримала можливості для вільного розвитку і реалізації своїх етнокультурних прагнень, а зазнавала гострої та безкомпромісної асиміляції з боку польського, румунського й угорського державно-політичних режимів. Були сфальсифіковані та заборонені самі поняття, що визначали етнічну ідентичність українців. Зокрема для Східної Галичини польський уряд запровадив офіційну назву «Малопольська Всходня» («\Л/зсгіосІпіа Маїороізка»). Терміни «Західна Україна», «Західна Волинь» також набирали політичного змісту, тому на офіційному рівні ця українська етнічна територія визначалася як «креси» (пол. «кгезу» — окраїни, прикордонні землі).

Маємо безпрецедентне в європейській історії XX ст. явище, коли не визнавався сам факт існування багатомільйонної етнічної спільноти, а її самоназва підмінялася різними штучними термінами. Так, польські кола, перебуваючи при владі в першій половині 20-х років, трактували українців як «бунтівників», вважаючи їх за «руську гілку польського дерева». Тоді ж до ранґу офіційної етнополітичної доктрини возвели реакційну псевдонаукову теорію, згідно з якою частина українського народу, що опинилася у складі Польськоїдержави, класифікувалася не інакше, як скупчення відсталих «племінних культур» — гуцулів, бойків, лемків, подолян, поліщуків, що мали стати складником єдиної польської етнокультури. Волинські та галицькі українці називалися «русинами» або «руськими» («гизіпі», «гивкі»), буковинські українці — «гуцунами» (гуцулами), а для ідентифікації корінного населення Полісся запровадили таке відверто зневажливе поняття як «тутешня народність».

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...