Українська етнологія

У сучасній науковій та суспільно-політичній літературі продовжує зберігатися стереотип, начебто в XVIII—XIX ст. українська суспільність втратила своє значення як самостійний геополітичний фактор, тому європейці буцімто дивилися на неї лише з позицій перебування в складі Австро-Угорщини та Росії. Насправді це пережиток імперського мислення, який важко долається не лише в російській, але й в українській ментальності. Проголошений московськими правителями курс на етнокультурну та мовну асиміляцію українців зовсім не означає, що він досягнув повного успіху, а українська людність зазнала суцільної русифікації. Міністр внутрішніх справ Росії Валуєв своїм сумнозвісним циркуляром (1863 р.) міг заперечити факт існування української мови, мовляв, її «не було, немає і не може бути», а також заборонити друкувати нею навчальну літературу. Але це не може означати, що він знищив українську мову, якою продовжував розмовляти народ. Зрештою, високоосвічені європейці добре пам’ятали, де і коли існувала Київська Русь, та знали, через які історичні обставини русько-український етнос утратив свою назву і тепер перебуває у складі різних державно-політичних систем. Про це, зокрема, яскраво свідчить промова 1869 року депутата Каміла Делямари у сенаті Франції:

«У Європі існує народ, забутий істориками, —народ русинів. 12,5 млн. — під російським царем і 2,5 млн. — під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю підданим корони Святого Стефана (Угорського королівства. —Авт). Цей народ існує, має свою історію, відмінну від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми називаємо рутенами, називався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині називаємо руським, називався москвинами, а їхня земля — Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії».

Отже, український народу своїй основі ніколи не втрачав власної етнічності. Саме вона стала наріжним фундаментом для українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. У цьому процесі, які в розвитку національних рухів Східної Європи, умовно вирізняють три етапи. Завдання першого — фольклорно-етнографічного полягало у ствердженні самобутності українського народу шляхом збирання історичних, етнографічних та фольклорних пам’яток. Його репрезентативними досягненнями стала поява «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Г. Калиновського, який започаткував становлення української етнографії, а також збірників українських (малоросійських) пісень М. Максимовича. Такий «мужицький етнографізм» мав стати основою формування національної свідомості у першій половині XIX ст.

На другому — культурницькому (літературному) етапі національного відродження, спираючись передусім на етнолінґвістичну базу, вчена еліта головні зусилля спрямувала на відстоювання прав української мови та розширення сфери її вжитку. Граматики, словники і наукові праці О. Павловського, І. Войцеховича, І. Срезневського, І. Могильницького яскраво доводили самобутність та окремішність української мови. Синтезувавши діалекти та говірки різних регіонів України, перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар» (1840 р.) демонструвала єдність її народу. На «підняття народного духу» спрямовувалася діяльність славетної галицької «Руської трійці».

На третьому — політичному етапі українського національного відродження розпочалося вироблення етнополітичних доктрин, які б забезпечували вільний самобутній розвиток не лише українського, але й інших слов’янських народів. У програмному документі Кирило-Мефодїївського товариства (1846—1847 рр.) — «Книзі буття українського народу» шляхом синтезу ідей українського відрсдженк ня та панславізму на поневолений, але на нескорений український народ покладалася роль месії у визволенні братів-слов’ян: росіян — від царату, поляків — від шляхетського аристократизму.

На такому тлі розгорталися націотворчі процеси, суть яких, за висловом І. Лисяка-Рудницького, полягає у перетворенні аморфної етнографічної маси на самосвідому політичну й культурну спільноту. Перебування українців у межах того чи іншого державно-політичного утворення зумовлювало розмивання їхньої самосвідомості, що, зокрема, знаходить відображення в оригінальних виявах національної ідентифікації. Так, мешканці Лівобережжя чи Слобожанщини часто називали себе «росіянами», згодом «малоросами», а корінні жителі Правобережжя — малоросіянинами «польської природи» (тобто польської нації). Вживання у розмовній та писемній мові термінів «нація», «національний» на означення української належності розпочалося ще в кінці XVII ст. Корінних жителів України називали «нацією русинів», «малоросійською нацією», «українською нацією».

Таким чином, незважаючи на складні державно-політичні умови розвитку, в другій половині XVII—XIX ст. українці зберегли свою етнічність, яка мала специфічні форми прояву. Важливим фактором, що забезпечував їхню окремішність і самобутність, стало завершення процесу формування української етнічної території, всередині якої, водночас, окреслилася субетнічна (етнографічна) реґіоналізація. Посилення міграційних і пертурбаційних процесів зумовило, з одного боку, посилення поліетнічності України, а, з другого, збільшення української присутності за межами етнічної території, що передусім проявилося у виникненні «українських анклавів» на окраїнах Російської імперії. Ці явища і тенденції вагомо вплинули на формування українського етносу в XX ст.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...