Українська етнологія

Питома вага українського міщанства й купецтва в другій половині XVIII ст. становила 3% від загального числа населення, що відповідало загальноросійським показникам. Суттєві зрушення в етносоціальній структурі Наддніпрянської України відбулися впродовж XIX ст. По-перше, тут сформувався новий стан — робітництво (1,5 млн.), більшість якого (77%) мало місцеве коріння. По-друге, на межі XIX—XX ст. тут налічувалося понад 100 тис. представників дрібної та середньої буржуазії, що розмовляла українською мовою. По-третє, її ряди, а також лави української інтеліґенції поповнювали вихідці з дворянсько-поміщицького стану (разом із сім’ями 275 тис. осіб).

На тлі окреслених процесів упродовж XIX ст. відсоток українців у Наддніпрянщині зменшився з 90 до 80, а частка росіян натомість зросла до 12%. Така тенденція поряд із відверто шовіністичною політикою російського царату посилювала загрозу збереження етнічності українців на власних етнічних землях. Це проявлялося у багатьох аспектах, серед яких немаловажне значення відігравав «армійський фактор». Після вторгнення 1659 року стотисячного московського війська на Лівобережжя кількість його ґарнізонів протягом двох прийдешніх століть тут неухильно зростала. Чимало російських солдат залишалося в Україні після демобілізації. З другого боку, рекрутування українців в імперську армію оберталося для них тотальним зросійщенням. Російська присутність на Лівобережній Україні нарощувалася також через розширення великих землеволодінь російських бояр, заохочування до шлюбів між ними та українською козацькою верхівкою тощо.

Значні демографічні втрати зумовлювалися колоніальною експлуатацією людського потенціалу України. Зокрема лише протягом 1688—1700 рр. десятки тисяч українців двічі на рік брали участь у московських військових походах, в яких гинуло 50—70% учасників. Ця політика продовжувалася і в подальші роки. Наприклад, тільки з Перського походу 1721 року із 6800 українських козаків повернулося 646. В ході російсько-турецької війни 1735—1739 рр. загинуло 35 тис. української людності. Говорячи про викликане нею спустошення і обезлюднення краю, очевидець відзначав, що селянство опинилося на межі фізичного вимирання, тому «нікому було хліб засівати». Існують обґрунтовані дані, згідно з якими на фортифікаційних роботах, що впродовж 1720—40-х років проводилися у різних частинах Російської імперії, через хвороби та важкі умови існування загинуло близько 300 тис. українців.

Відмінні від Гетьманщини, але не менш складні та суперечливі етносоціальні процеси відбувалися на Правобережній Україні. Внаслідок соціальних катаклізмів на середину 1670-х років чисельність української людності тут зменшилася наполовину, а після колонізаційних і міґраційних потоків на кінець XVIII ст. вона становила близько 3 млн. осіб. У результаті окатоличення (ополячення) та переходу на Гетьманщину на Правобережжі фактично зникла українська шляхта. Українські міщани становили доволі слабкий і нечисленний прошарок населення, а головні носії етнічності — селяни піддавалися соціальному визискові та закріпаченню. З другого боку, в поліетнічній палітрі реґіону поступово зростала вага поляків (близько 270 тис), євреїв (220 тис), а також громад Вірменіє, молдаван, татар, волохів, росіян, німців, караїмів, греків.

Важливим зрізом етнічної ситуації, що склалася на Правобережжі в XVIII ст, є топографічний опис Подільської губернії. У ньому, зокрема, відзначається, що народ Поділля «складається з древніх племен слов’янських русів, сарматів і поляків, між якими, особливо по містах, багато є євреїв, при ріці ж Дністрі багато поселилось волохів і молдаван, а в містах Кам’янець і Могилів армянів і греків. Дворянство розмовляє по-польськи, у простого ж народу в повітах вимова українська, малоросійська, в інших повітах змішана з польською і мазурською, євреї говорять зіпсованою німецькою, молдавани — молдавською».

Впродовж XIX ст. завдяки природному приростові та міґраціям чисельність людності на західноукраїнських землях зросла приблизно з 2,5 до 5,9 млн. осіб. Незважаючи на стабільну тенденцію щодо зменшення частки українців, питома вага різноетнічного елементу тут була у два—три рази більша, ніжу Наддніпрянщині. Це відповідним чином позначилося на зміцненні української етнічності. Так, з кінця XVIII ст. до початку XX ст. відсоток українців серед населення Східної Галичини скоротився з приблизно 72 до 63%, а поляків натомість зріс майже удвічі, досягнувши 23 %. Схожі процеси відбувалися і в Північній Буковині та на Закарпатті, де, з одного боку, зменшувалася питома вага українців, а, з другого, збільшувалася кількість румунів та угорців. У період перебування західноукраїнського реґіону в складі Австро-Угорщини зростала частка й представників інших етнічних груп, передусім євреїв (10—14%), а також німців, чехів, вірменів та ін.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...