Українська етнологія

У кінці XVII ст. розпочався і на початку XIX ст. в основному завершився процес формування національної території українців, який супроводжувався її історико-етнографічною реґіоналізацію. Приєднані в різний час до Російської імперії історико-географічні регіони — Лівобережжя (Лівобережна Україна, Гетьманщина), більшість Правобережжя, Слобідська Україна (Слобожанщина), Південна Україна (Степ, Новоросія) становили 90 % української етнічної території. У вітчизняній суспільній думці за цими теренами утвердилася назва «Наддніпрянщина» («Наддніпрянська Україна»), У XIX — на початку XX ст, як і протягом попереднього півторатисячолітнього періоду, тут протікали основні процеси становлення українського етносу. Таку ж повноцінну роль у його формуванні відігравала Західна Україна, до якої за традицією відносять такі історико-географічні й етнографічні землі, як Східна Галичина, Закарпаття, Західна Волинь, Західне Поділля, Північна і Південна Буковина, Прикарпаття (Передкарпаття), Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Надсяння, а також Бойківщина і Гуцульщина.

Три поділи Польщі (1 772,1 793,1 795 рр.) головним чином визначили черговий перерозподіл української етнічної території, яка у XIX— на початку XX ст. була поділена міждвома імперіями. До Росії, поряд із уже інкорпорованою Наддніпрянщиною, відійшли Київщина, Поділля, Волинь, до Австро-Угорщини — Галичина, Буковина, а також Закарпаття, яке ще XVII ст. було включене до Угорського королівства. Ріка Збруч майже на півтора століття стала символом розчленування єдиного українського етносу.

В імперських інтересах українські етнічні території зазнавали постійного розчленування та насильного адміністративного приєднання до іншоетнічних реґіонів. Так, перебуваючи у складі Австро-Угорської монархії, Галичина разом із польськими етнічними землями була виокремлена в самостійний коронний край під назвою «Королівство Галичини і Володимирі!» (це була перекручена на латинський кшталт назва Галицько-Волинського князівства). У 1847 р. Галичину офіційно поділили на Західну (польську)та Східну (українську) частини. Приєднані 1795 року до Австро-Угорщини Холмщина та частини Берестейщини і Підляшшя у 1815 р. знову перейшли під протекторат Росії.

В таких геополітичних умовах на всій території споконвічного проживання українського етносу відбувалися об’єктивні націотворчі процеси. Зникнення української етнічності хоча б в одній з її частин — «підросійській» чи «підавстрійській» — загрожувало існуванню всього етнонаціонального організму. В той же час учені вказують, що саме розривання внутрішніх економічних і торговельних зв’язків стало чи не найістотнішою причиною відставання України від цивілізованого поступу багатьох європейських країн. Досліджуючи це явище, І. Франко особливу увагу звертав на його духовний аспект. Крім асиміляторської політики панівних державно-політичних режимів, український народ зазнавав непоправних втрат через знищення величезної кількості створених багатьма поколіннями культурних цінностей (бібліотек, архівів, картинних ґалерей тощо), які найвиразніше засвідчували його окремішність та етнічну самобутність.

Етнічний розвиток Лівобережжя визначався насамперед нарощуванням тут московської присутності та обмеженням автономних прав Гетьманщини. Ці процеси виразно окреслилися вже за гетьманування Івана Мазепи (1687—1708 рр.), у два прийдешні десятиліття вони набрали форсованого характеру, а знищення Запорізької Січі (1775 р.) та місцевої полкової системи (1781 р.) поставило останню крапку у ліквідації української автономії. Впродовж століття,.на кінець XVIII ст, чисельність людності на Лівобережжі зросла у три—чотири рази, досягнувши 2,4 млн. душ. За цей же час питома вага українців збільшилася з 15 до 17% від загального числа населення Російської імперії.

Протягом XIX ст. чисельність людності Наддніпрянської України зросла з 7,7 до 23,4 млн. Вона збільшувалася завдяки природному приростові, а також напливу іншоетнічного елементу. Серед 21 етнічної групи, що тут проживали, найчисельніше були представлені росіяни, поляки, білоруси, серби, болгари, чехи; за ними йшли німці, євреї, молдавани, волохи, литовці, угорці. Цей процес, з одного боку, зменшував питому вагу українців на своїй етнічній території— Наддніпрянщині, а, з другого, загострював соціальні суперечності, бо іншоетнічні прибульці (росіяни, білоруси, серби, чехи) переважно осідали на родючих українських ґрунтах. Передусім євреї, частково й німці, претендували на провідне становище в містах, витісняючи українців спочатку з торгівлі й ремесла, а згодом з промисловості, транспорту, сфери обслуговування тощо.

На такому тлі поглиблювалася дезінтеґрація в етносоціальній структурі української суспільності. Наприкінці XVIII ст. більшість українського населення Лівобережжя становили селяни (близько 60%), які, залишаючись головними носіями етнічності, постійно обмежувалися в особистих правах і свободах, що, врешті, призвело до остаточного запровадження кріпосного права (1783 р.). Поступове скасування «прав і вольностей» козацької верстви (31%) призводило до її «переливання» в ряди селянства, питома вага якого на кінець XIX ст. зросла до 84%. З другого боку, отримавши у 1785 р. права російського дворянства, українська старшина (у Гетьманщині до неї належало 25 тис. родин) зазнала суцільної денаціоналізії. На такому тлі всередині української суспільності фактично виник розкол на мовній основі: еліта, що переважно розмовляла російською мовою, стала протиставляти себе нижчим прошаркам населення, серед яких панувала українська «мужича» мова. Тогочасний автор писав, що українське панство «заради користі, заради чинів відреклося від своїх братів».

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...