Українська етнологія

Збереження української етнічності у другій половині XVII—XIX ст.

В літературі поширене твердження, начебто Національна революція 1648—1676 рр. під проводом Богдана Хмельницького стала «завершальним рубежем становлення українського етносу». З цим важко повністю погодитися, бо його етногенез завершився значно раніше, а процеси етнотворення, як відзначалося, продовжуються й до сьогодні. Беззастережно можна констатувати лише те, що ця доленосна подія відкрила новий складний етап української етнічної історії.

Хмельниччина стала масштабним міжетнічним зіткненням української суспільності, причому не лише з Польщею, як це вважалося принаймні останніх півтора століття, але й з Московією та Кримським ханством. Поряд з нездоланними етносоціальними суперечностями, в основі цього конфлікту лежав цілий комплекс етнокультурних й етноконфесійних чинників. Це була запекла боротьби за утвердження українством свого етнічного і національного «Я», що означало здобуття незалежного й рівноправного місця серед сусідніх та інших європейських народів. Утворена Українська козацька держава, що отримала назву «Військо Запорозьке», охоплювала більшість етнічної території (Лівобережжя, частину Правобережжя, Степ) з понад З млн. населення. В його ментальності вона вважалася наступницею Київської Русі, будувалася на основі «давніх» традицій і засадах звичаєвого права українського народу, а передусім Запорізької Січі.

Створивши власну державність та усвідомивши свою самобутність, українська етнічна суспільність перетворюється в націю. (Слушна і думка Я. Дашкевича, що виникнення козацько-гетьманської держави започаткувало другий етап націотворення в Україні). На цій основі починає формуватися українська національна ідея, що стає «аріадниною ниткою» у подальшій визвольній боротьбі. Зростання національної свідомості та почуття патріотизму актуалізувало необхідність виразнішої самоідентифікації українства. її важливим проявом стали вже згадувана зміна у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. назви «руський народ» на «український народ» та поширення етнополітоніма «Україна».

Українцям не вдалося зберегти своєї державності, за прагнення до національно-політичної самостійності вони заплатили доволі високу ціну. Вдруге після монгольської навали українська суспільність зазнала таких кількісних втрат, що знову опинилася на межі знищення свого етнічного генотипу. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 6!5—70 % усього населення України, яке на 1648 р. сягало 4—5 млн. осіб (В. Смолій, В. Степанков). Зокрема внаслідок вторгнення польсько-татарських військ 1654 року майже обезлюдніла Брацлавщина, де вирізали 10 тис. немовлят та забрали в полон 200 тис. населення. Етнокультурний розвитокукраїнства загальмувало суцільне руйнування міст і сіл.

«Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з’явилася у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства».

Арабський мандрівник П. Алепський «Подорож патріярха Макарія».

Наслідки Національної революції окреслили низку тенденцій, які великою мірою визначали етнічний розвиток українців у кінці XVII—XIX ст:

1) динамізуються процеси перманентного перерозподілу української етнічної території між сусідніми державами;

2) змінюється основний вектор асиміляторського наступу супроти українського народу, більша частина якого замість полонізації й окатоличення починає піддаватися омосковленню, а згодом т. зв. русифікації;

3) поглиблюється внутрішня поляризація між окремими елементами української етносоціальної структури — селянством, козацтвом, шляхтою (панством, дворянством);

4) відбувся територіальний розкол України, що почала розвиватися в межах різних державно-політичних систем. Це мало фатальні наслідки для подальшого розвитку українського етносу, єдність якого була скристалізована спільним історичним минулим, єдиною мовою, територію, культурною традицією тощо.

Початок розчленування українського етносу поклав трагічний внутрішній розкол, спричинений явищем, відомим в історії під назвою «доба Руїни» (1660—80-ті роки). Його головним наслідком став поділ України на Правобережну (Правобережжя) та Лівобережну (Лівобережжя). До Правобережжя входили споконвічні українські етнічні землі на захід від Дніпра (Волинь, Київщина, Поділля). Більша їхня частина до кінця XVIII ст. перебувала під протекторатом Речі Посполитої, тому в тогочасній літературі цей реґіон часто зустрічається під назвою «польська область», «польська сторона Дніпра» та ін. Лівобережжя опинилося у складі Московії, а відтак— Російської імперії. На цій, розташованій на схід від Дніпра, частині української етнічної території, що отримала назву «Гетьманщина», до початку 80-х років XVIII ст. зберігалася українська державотворча традиція.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...