Українська етнологія

Інформаційна теорія етносу, сформульована радянським ученим С. Арутюновим (праця «Народи і культури: розвиток і взаємодії» (М., 1989) та ін.), також продовжує викликати науковий інтерес, знайшовши чимало послідовників серед сучасних етнологів. Тут в основу вивчення етнічної картини світу були покладені інформаційні зв’язки, які розглядаються у двох площинах. У першій —діахронній — інформація у вигляді традицій і звичаїв передається впродовж тривалого періоду з покоління в покоління. В другій — синхронній — інформація виступає важливим чинником збереження конкретного етнонаціонального організму (зокрема нації) на певній стадії розвитку. Перший вид інформації відіграє важливу роль у формуванні соціуму протягом тривалого історичного періоду, вона є достатньо впорядкованою й однорідною, оскільки отримується від членів своєї етнічної групи. В сучасному суспільстві значно зріс потік синхронної інформації, що надходить від різних етнічних утворень, тому людина (етнофор) не спроможна опанувати нову інформаційну ситуацію. В таких умовах етнічність починає відігравати роль своєрідного фільтра, який пропускає лише ту інформацію, яка відповідає усталеним стереотипам поведінки та етнічним цінностям, а іншу — відкидає. Нездатність сприйняти всю зливу сучасної інформації посилює у соціума почуття належності до свого народу та прив’язаності до його етнічних традицій. Така природна (етнічна) обмеженість у сприйнятті інформації виступає об’єктивним підґрунтям збереження як окремого етносу, так і всього етнокультурного розмаїття людства.

В українській науковій та суспільній думці склався підхід, коли етнос (який дефінітивно фактично ототожнювався з народом) розглядався як основа та необхідна передумова створення нації. Одну з перших теорій етногенезу створив О. Бочковський, який його початок пов’язував із звершенням переселенських рухів (Великої мандрівки народів) у кінці І тис. Власне етногенезою він називає тисячолітню добу VIII—XVIII ст, коли визначилися територіальні межі батьківщин сучасних європейських народів, після цього розпочався процес націогенезу. У самому етносі (народі) вчений бачив лише націотворчу сировину, етнографічну масу, на основі якої розвинулася нація, яка вже є свідомим й організованим колективом людей.

Визначні українські мислителі (М. Грушевський, І. Франко, В. Старосольський та ін.) до вивчення етнічних проблем підходили передусім з позицій історичного розвитку українського народу, тому їхні теоретичні узагальнення ґрунтувалися на відповідному емпіричному матеріалі. Стосовно проблеми етногенезу тут найбільший інтерес являють розроблені в українській науковій думці концепції автохтонізму та міґраціонізму. Прихильники першої (М. Грушевський та ін.) вважали, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме автохтони (грец. «аігглз» — сам та «сМопев» —земля, тобто належний за походженням до даної території, місцевий, аборигенний) становили головну «етногенетичну підоснову», в яку лише вкраплювалися всі пізніші іншоетнічні елементи. Прихильники міґраціонізму доводили, що постійні потужні міграційні хвилі, які прокочувалися територією України, були настільки всеохоплюючими та мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних суспільностей.

Сильна сторона автохтонної теорії полягає в тому, що вона спирається на постулат культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. її прибічники вважають, що саме неперервність, а не набір певних ознак є визначальним фактором етногенезу. Слабкою стороною цієї теорії є заперечення етногенезу як початкового моменту зародження етносів, які, таким чином, існують стільки ж, скільки існує людина сучасного типу. Крім того, недооцінюється вплив іншоетнічних спільнот, які шляхом інфільтрації в місцеве середовище щоразу спричиняли суттєві зміни в етнічній ситуації.

Цивілізаційні концепції етногенезу зцобувають дедалі більше прихильників як серед західних, так і вітчизняних учених. Наукові пошуки в цьому напрямі знаходять прояв у багатьох варіантах. Частина науковців за вихідний пункт дослідження проблем етногенезу бере термін «генезис», а далі веде свої теоретичні опрацювання у двох напрямах. У першому з них під етногенезом розуміють лише безпосередній «момент» (етап) виникнення етносу, коли сформувалися ознаки, що свідчать про тривке існування міжпоколінного утворення зі спільними рисами культури, мови, психіки, єдиною самоназвою. Ознакою завершення процесу етногенезу вважається поява етнічної самосвідомості. Утвердження такої позиції до певної міри відбулося під впливом теорії Л. Ґумільова, який вважав, що кожен етнос має свій «початок і кінець».

При другому підході, поширеному в зарубіжній культурній і соціальній антропології, під етногенезом розуміють процес походження етнічних груп у періоди плейстоцену (від 2 млн. до 20 тис. років тому) та початку голоцену (від 20 тис. до 3 тис. років до н. е.). Таким чином, сам процес етногенезу зводиться, по суті, до двох складників — антропогенезу (формування виду Ното заріепз) та соціогенезу (зародження основних форм праці, мови, релігії та формування на цій основі людського суспільства). Згідно з такою позицією етногенез визначається як надзвичайно тривалий, багатофакторний процес, тому немає сенсу говорити про початкову та кінцеву точки його відліку. Такий підхід доцільний при вивченні етногенетичних процесів у Глобальному світовому масштабі. У вітчизняній етнологічній традиції прийнято вважати, що етногенез розпочався приблизно 40 тис. років тому, коли завершилося фізіологічне формування людини сучасного типу, а більш-менш достовірні дані про етногенез окремих народів можна отримати, починаючи з епохи неоліту, коли завершилося формування племінних стосунків.

Важливим недоліком концепцій етногенезу, які відштовхуються від поняття «генезис», є штучне розривання етапу зародження від подальшого періоду формування етносу, що насправді є єдиним цілісним процесом. Межу між першим і другим етапом визначити важко, бо перший накладається на другий і навпаки. Етногенез не завершується навіть у період існування націй, а може продовжуватися й на інших, більш зрілих стадіях розвитку людства.

Найбільш прийнятною вважаємо цивілізаційну концепцію етногенезу, в основу якої покладені фундаментальні зрушення в життєдіяльності людських спільнот, зокрема технологіях, комунікаціях, способах самозабезпечення тощо. Спираючись на ідеї попередників, серед сучасних українських учених цю теорію найповніше виклав М. Степико у книзі «Буття етносу» (К., 1998). її основна суть полягає в розумінні етногенезу як природного і суспільного процесів, що розгортаються через взаємозв’язок і взаємозабезпечення буття і діяльності. Зважаючи на втягування в етногенетичні процеси дедалі більшого числа різних етнічних спільнот, такий підхід дозволяє визначити притаманні їм загальні та специфічні риси, а також відрізняти їх одну від одної. Враховуючи вищесказане, можемо визначити етногенез (походження народу) як процес зародження й формування людських утворень та сукупність суспільних явищ і процесів, що визначають зміст і форми їхньої життєдіяльності.

У такому значенні термін «етногенез» практично збігається з поняттям «етнічна історія» (етноісторія), яка в широкому розумінні також досліджує виникнення, розвиток та зникнення етнічних спільнот. Отже, з одного боку, феномен етноісторії передбачає врахування більш ширшого спектру поліфакторності, який полягає у вивченні соціальних і політичних чинників, що впливають на формування етносів та розвиток міжетнічних стосунків. З другого боку, наріжним завданням етнічної історії є визначення самобутності та неповторності кожної спільноти, народу.

Оскільки антропологічний, культурологічний та інші аспекти, що визначають характер виникнення і формування етнічних спільнот, розглядатимуться в окремих розділах, зараз звернімо увагу на три загальні фактори — природно-географічне середовище, територію та міграції, які відігравали визначальну роль у розгортанні процесу етногенезу. Погоджуючись із гіпотезою про єдиний центр походження людини, можна уявити, якзі зростанням чисельності населення відбувалося опанування нових територій з різними природно-географічними умовами. Відтак змінювався вихідний антропологічний тип людини, посилювалися процеси расогенезу. На цьому тлі наростали контакти між різними народами.

Природно-географічні (екологічні) умови є важливою і необхідною першоосновою етногенезу. Кожен етнос формується на конкретній території з притаманними лише їй природно-географічними характеристиками. Наприклад, екологічна основа для формування більшості європейських народів склалася 8— 10 тис. років тому, коли після зникнення останнього льодовика в Європі встановилися близькі до сучасних кліматичні умови. Неповторної цілісності для їхнього етногенезу надавало комплексне поєднання таких факторів, як підсоння, флора, фауна, ґрунти, водні та гірські системи тощо. Згодом у межах природно-географічних ніш формувалися однотипні уклади життя.

Природно-географічне середовище стало основою для формування етнічної території. Вона являє собою більш-менш відкритий і цілісний простір, де відсутні внутрішні природні кордони, які могли перешкоджати взаємопроникненню та передачі етнокультурної інформації. На цій основі формувалися специфічні світосприйняття та уявлення про «своїх» і «чужих», що водночас не перешкоджало закономірному процесові поділу єдиного етнокультурного простору на окремі локальні частини у вигляді племен, племінних союзів, субетнічних груп тощо.

Міграції населення спричиняли посилення міжетнічних контактів. Вони здійснювалися у вигляді масштабних пертурбацій, коли одні людські потоки спрямовувалися всередину іншоетнічної території, в той час, як місцева людність покидала її межі. На основі різних форм синтезу субстрату (тубільного населення) та суперстату (прийшлої людності) розгорталися процеси етнотворення та виникнення нових етносів. Почергово змінюючи одна одну, жодна людська спільнота не зникала безслідно, а, ніби «нашаровуючись» одна на одну, ставала підосновою для виникнення нового етносу, залишаючи свій слід у загальному етногенетичному «стовбурі». На основі взаємопереплетення названих та інших факторів витворювався унікальний і неповторний процес етногенезу кожної спільноти.

Отже, з-поміж різних теорій і гіпотез, що претендують на пояснення феномену етногенезу, найприйнятнішим, на наш погляд, є цивілізаційних підхід, який дозволяє простежити процеси зародження і формування людських спільнот та з’ясувати сукупність факторів, що визначають їхню життєдіяльність. Водночас слід враховувати, що етногенетичні процеси мають як універсальний, притаманний усім народам характер, так і свою неповторну специфіку, що, зумовлюючи самобутність кожної спільноти, витворює етнічну мозаїчність людства.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...