Українська етнологія

У давній літературі існувала традиція, коли на означення володінь окремих народів застосовувалися терміни «земля», «страна», «переділи», «часть» та ін. Зокрема «Повість минулих літ» починається запозиченим із хронографа Арматола оповідання про те, як Ноєві сини поділили між собою землю на «часті», так що кожному дісталися «страни», тобто окремі володіння. Про вживання слова «Оукраина» в такому ж розумінні засвідчує Пересопницьке Євангеліє (1651 р.), в якому вперше на письмі утвердилася жива українська мова. У вступній статті до цієї книги відзначалося, що вона є перекладом «з язика болгарського [церковнослов’янського] на мову руску», здійсненим для кращого розуміння тексту простим, не книжним людом. У процесі перекладу такі вжиті в ній церковнослов’янські терміни на означення земельних володінь, як «страна», «земля», «область» та інші, були замінені словом «україна» в значенні певної території.

Літописна література XII—XIII ст. засвідчує, що як поняття Русь, такі термін Україна вживалися на означення окремих частин етнічної території з відповідними «додатками». Наприклад: «Київська Русь», «Переяславська Русь», «Чорна Русь», «Біла Русь», «Червона Русь», «Галицька Русь», а також «Волинська Україна», «Подільська Україна», «Холмська Україна», «Галицька Україна» та ін. До речі, для окреслення кордонних земель (пограниччя) у давніх писемних пам’ятках застосовувалися слова «сумежьє», «на межах», «границя», «рубеж» тощо.

З другої половини XVII ст. писемні джерела починають чітко і недвозначно передавати етнополітичний зміст етноніма «Україна». Зокрема Літопис Самовидця, описуючи події, пов’язані з визвольною боротьбою під проводом Б. Хмельницького, поняття «Україна» прямо протиставляє різним землям, передусім «Москові» (Московії). У той же час воно мало постійну прив’язку до південно-східної території Русі та використовувалося при описах подій, пов’язаних із Києвом, Переяславом, Черкасами, Білою Церквою, Каневом, Чигирином та іншими містами.

Загальнонародне розуміння поняття «Україна» у значенні «країна-територія» простежується і у фольклорній традиції. Наприклад, у славнозвісній думі про Байду турецький султан за зраду християнській вірі обіцяв зробити його «паном [володарем] на всю Україну». У чумацьких піснях надибуємо таке явище, як прохання героя насипати високу могилу, звідки було б видно всю Україну. Воно також яскраво розкривається в популярній народній пісні, де Сокіл каже Орлові: «Даю тобі, брате, всі області мої, а сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку». Отже, в етнічній пам’яті та світобаченні українського народу поняття «Україна» ототожнювалося із самостійною окремою землею або країною.

У складеному на основі давніх джерел Густинському літописі (1670 р.) чи не вперше в українській суспільній думці було прямо і конкретно поставлено питання: «Чесо ради наш народ Русью наречеся». У пошуках відповіді на нього автор твору вдається до глибокого історичного екскурсу. Спочатку він згадує численні спільноти, які перебували на українській території (від венедів, антів, аланів, роксоланів та інших до полян, деревлян, кривичів тощо), а відтак вказує, що «нині» існують такі окремі землі, як Москва [Московія], Біла Русь, Волинь, Поділля, Україна та ін. Всі ці назви, в тому числі й Україна, в цьому літописі вживалися на означення рівноправних і самостійних історико-етнографічних територій.

У XIV—XV ст. відбувається поширення терміну «Україна», який починає застосовуватися на означення території від Сіверщини і Переяславщини до Белзчини, Холмщини, Закарпаття. Отримавши загальне визнання у XVI—XVII ст, назва «Україна» вже зустрічається в іноземних джерелах. Зокрема на географічній мапі, складеній 1572 р. для Генріха Анжуйського, землі по обидвох боках Дніпра були позначені написом «ІІкгаіпе». Приблизно ці ж терени помічені словом «ІІскгапіа» і на мапі Мотієля, виготовленій 1580 року. У літописах Самовидця та Самійла Величка, що переповідають події, які відбулися з 1648 по 1720 роки, повсюдно вживаються назви «Україна», «народ український», а також прикметник «українські» до співвідносних йому іменників «люди», «духівництво», «права і вольності», «станції», «городи й села» тощо. Свого часу Б. Хмельницький іменувався як «Гетьман всея по обоїх сторонах сущея України Малоросійськой» або просто— «Гетьман Український». До речі, атрибут «малоросійський» тут означав православну належність однієї частини населення України, яка таким чином відрізнялася від уніатської частини українства, що перебувало під Польщею.

Утвердження в XVI—XVII ст. назви «українець», «українці» на означення всієї людності, що проживала на території України, значною мірою завдячується зростанню впливів та авторитету козацтва, яке у XVI ст. асоціювалося з назвою «руські люди». Самоназви «козак» та «українець» в етнічній свідомості сприймалися майже як тотожні. У тогочасній літературі Україну іменували «Країною козаків», а українців — «українською козацькою нацією» чи «нацією козаків». Густинський літопис свідчить, що в уяві польських королів «люд», який проживав в Україні, асоціювався з козаками: «цей нарід козаками нарікошася», а живе він «по своєму древнему обичаю». Але поряд з утвердженням самоназв «козаки» та «українці» не переривалася традиція вживання давніших етнонімів «руси», «русичі», «руські», «русини» на означення населення окремих етнічних земель. У літописних творах етноніми «українець» і «русин» вживалися як синонімічні.

На хвилі національного відродження першої половини XVIII ст. у зв’язку з активізацією етнографічних і фольклорних досліджень виникає явище, яке можна назвати «першим ренесансом назви «український». Про це свідчить поява низки періодичних видань, де слово «український» вміщувалося у назвах збірок українських народних пісень та інших явищ культурного життя. Щоб підкреслити зв’язки «нової України» з давньоруською традицією, тоді ж стали вживати такі складні форми самоназв, як «Україна-Русь», «українсько-руський» та інші. За кордоном Україну продовжували називати «Руссю» або ж у латинському варіанті «Рутенією». На межі XIX—XX ст. набувають поширення самоназви «Україна», «українці», що витісняють всі інші. У Західній Україні назва «українці» до суспільного вжитку почала входити після російської революції 1905—1907 рр., а її остаточне утвердження тут відбулося після національно-визвольної боротьби 1917—1920 років.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...